Нові пани для старого бидла, або Чим «сучасне» мистецтво відрізняється від «українського»

З нагоди призначення нового гендиректора у PinchukArtCentre, який укотре понесе ексклюзивну вістку про «сучасне» мистецтво в широкі «українські» маси, питання про різницю цих двох дефініцій актуалізується з новою силою. Справді, довкола чого гуртуватися сьогодні прогресивним мистецьким силам? Що вибирати за «образотворчий» орієнтир? Цивілізація чи культура? Національне чи міжнародне? Держзамовлення чи закордонний грант?

Варто зазначити, що гуртки «за інтересами» завжди були притаманні нашій культурі. Іноді з цього виникали справжні ієрархії: мистецькі, спілчанські, українські. Наразі ж усе змішалося в домі Обломових, якщо замінити класичний «дім Облонскіх» (традиційне мислення митця) на цю неоковирну парадигму так звано­го ринку ідей, який чомусь називають «постмодернізмом». Не змішалося лише в більш-менш інституа­лізованих осередках на кшталт, від­повідно, офіційної, чи то пак На­ціональної спілки художників України та неофіційно­го, але широко розрекламованого PinchukArtCentre. Саме там унаочнюється різниця між «українським» та «сучасним» мис­тецтвом. У першо­му випадку (НСХУ) своєрідне убозтво полягає в україно-радянській, себто традиційній стабільності, чи то пак залежності художника від держави, яка дає фарби, майстерню й замовлення. У другому випадку (PinchukArtCentre) «розбудовують мис­тецтво» каліфи на мить, такі собі ді-джеї від культури, які хліба художникові не дають, натомість показують так зва­не актуальне західне мистецтво, ідеологічно підтримане тутешніми кураторами-максималістами. Для новоявлених нуворишів на зразок Пінчука — це щось на рівні престижного хобі, яке створює ціни, але аж ніяк не культуру, тоді як столичні куратори купилися на цю фішку, вірячи в культур­трегерство «нових панів». До речі, весь «максималізм» сьогодніш­ніх наших кураторів полягає в тому, що вони «впритул» не бачать «хлібних» потреб художника. Їм лише «авангард» із «радикалізмом» подавай, бо це найкраще продається. І тому вони залюбки скидають з пароплава «сучасного» мистецтва «убо­гі» прояви традиційної української культури, не розуміючи, дурненькі, що так само легко можуть скинути їх самих, коли мода на «українське» раптом повернеться.

Між іншим, не знаю, як на «українське», але на «сучасне» мис­тецтво виживання мода вже встановилася, і художні галереї на Андріївському узвозі руйнують, а помпезний «Арсенал» із PinchukArtCentre розбудовується. Може, це й наслідки «глобалізації», але якісь підозріло тоталітарні. Ось і президент на тому будівництві, наче Ленін на субот­нику, дуже символічно тягає цеглу, мов «революційну» колоду... І наші неоперені куратори, немов інтелігенти в 1917-му, біжать, ніби на заклик Луначарського (наразі Пінчука) служити новій владі... Воно й не дивно, що біжать, адже в дитинстві читали лише казки, підсунуті «культурними» батьками-страхополохами. От і тепер повірили в чергову казочку влади про рятівний «глобалізм».

До речі, «маргінальні» осередки сьогодення на кшталт місцевих культурних центрів — чи то «Дзиґи» у Львові, а чи майстерні Валера Бондаря в Харкові, чиї учасники нікуди не біжать, — не найгірші в мистецькій ієрар­хії. І це слушно — бо показово для характеру українського мис­тецтва, що як маргінальна «річ у собі» завжди бентежила владу й цікавила знеможений «високою» духовністю Захід. Як­що згадати про нібито рятівну для культури «глобалізацію», завдяки якій роз­ширюються горизонти комунікацій, то нею, як будь-якою сучасною «західною» фішкою, треба вміти користуватися. Коли київ­ський куратор мовчки показує нам привезені до Києва твори західних художників на кшталт Хірста, Кунса чи Морі — це захоп­ливо, це наче в цирку чи зоопарку. Глядач прийде, подивиться... Можливо, навіть зрозуміє: мис­тецтво. І піде собі геть. Натомість коли куратор розтулить рота і наполягатиме, що це, мовляв, єдине на сьогодні «мис­тецтво», то при цьо­му вже варто поглянути не на твори безневинних Хірста з Кунсом, а на твар (чи то пак обличчя) самого куратора. Зреш­тою, на що там дивитися? Якщо для цього куратора, як і для діячів з творчої агенції із заманливо-екзотичною для західного туриста назвою «Хазарія», Любко Дереш — це література, Квентін Тарантіно — кіно, а святкова масовка «День сонця» в Північній Кореї — мистецтво, то про який «прогресивний» глобалізм у мистецтві може йтися?

Інформаційно-пропагандистський комплекс, звичайно, чимало важить для світоглядного розвитку творчої особистості. Себто мистецька критика, яка сьогодні практично відсутня, потрібна художникові як ніколи. Натомість буйним цвітом квітне не критика, а звичайнісінький піар, яким займаються не менш тривіальні менеджери від критики. І художники змушені «імітувати» співпрацю з ними, інакше будуть проголошені критикою «несучасними» й не отримають шматка з фуршетного Пінчукового столу. Дехто, щоправда, увірував, що така «імітація» — це й є «житіє в мистецтві», але, як бачимо, далеко не всі так вважають. Бо Чичкан, Савадов чи Ройтбурд — це ж не всі художники України, чи не так? Навіть Гнилицький і Проценко — даруйте, не всі.

Втім, з будь-якого продукту можна зробити цукерку, обгорнувши його в яскраву обгортку (наприклад, у PinchukArtCentre) і назвавши «сучасним мистецтвом». Найголовніше для сьогоднішніх кураторів захопити увагу — чи то глядача, чи то спонсора. У принципі, це не дуже складно. Місцева публіка часто приходить на виставки лише для того, аби на дурняка попоїсти. Ну а спонсора, який вдає із себе «немісцевого», вільно розвести на гроші, загадавши якнайвищу ціну. Спонсори загалом люблять високі ціни, це для них престижно, а грошей не шкода, бо ці гроші зазвичай дурні, себто «нетрудові». Тут би якраз вступити критичному голосу зсередини ситуації, але судді хто? Пострадянське мистецтвознавство художника давно не цікавить, бо воно неспроможне продати його роботи, а сьогодні ж усі хочуть продатися, чи не так? Високі звання і «гамбурзький» рахунок важать лише для старої «олійної» гвардії, а молоді художники переходять на акрил і неон. Кому ж в Україні розрізняти «сучасне» і «несучасне» мистецтво? А голов­не — для кого?

Трохи втішитися можна тим, що столична ситуація — це ще не все мистецтво України, а пара-трійка новоявлених «арт-критиків», які обслуговують модні галереї, — не мистецька критика, а поп-обгортка мистецького товару. Кожен з художників вільний вибирати, в яку гречку вскочити: чи то в «сучасну», чи то в «українську». Гірше те, що «державне» начальство іноді саме не певне, яким боком повернутися, і теж заграє з метафізикою імен: «Гогольfest» у нього ще не Gogol-fest, але вже й не Hohol-fest, як­що згадати онтологічне запитання Маланюка — «Hohol чи Gogol?», яким розв’язується симво­лічне питання про національну належність сучасної культури.

Доки ж начальство не певне, з кого брати гроші за яскраву обгортку, сучасна арт-критика сама намагається «формувати» мистецький ринок. На українське мистецтво їм начхати, бо вони й не знають, що це таке. Але ж іншого під рукою немає, а самого лише Ройтбурда на хліб із маслом не стане! І тому чужу для них українську культуру наші юні критики загортають у заманливу обгортку з назвою, скажімо, «Хазарія». Ну, за принципом «Украина — странная страна» чи там «эльфы — дивный народ», розумієте? Доки начальство не зовсім визначилося — Америка чи Європа? — це правильна грошова стратегія. Така екзотична обгортка змушує як західного туриста, так і місцевого спонсора ставитися до України та її мистецтва з більшою — феноменологічною увагою. Себто без оцінки. Але подив і захоплення гарантовані, а під це діло якого хочеш Гнилицького з Ройтбурдом можна продати! Варто наголосити, що головне для нинішньої замовної арт-критики — це вигідно продати художника-клієнта, сформувавши для цього в голові обивателя й дезорієнтованого «національним» вибором начальства зручну для них «українську» сучасність, а не якусь там «сучасну» Україну. Це як різниця між дійсністю і реальністю. Реальність — це постмодерне окозамилювання, а дійсність — це оплата майстерні в НСХУ, брак замовлень, «неонова» конкуренція та інші «ринкові» речі.

Зрозуміло, що будь-яка думка нині суб’єктивна, а довіри відтоді, як скинули царя, ні до кого немає. Втім, у буденній реальності, де не всі хочуть продатися (бо не всі можуть), цікавіше. Адже це — суто мистецька реальність, яку вільно змінювати, з якою вільно працювати на своїй власній території — чи то в Харкові, чи то у Львові — і якою, врешті, можна жити без оглядки на столичну дійсність. За великим рахунком, жодний суддя художникові не потрібен. Читати-писати він не дуже вміє, чужі роботи його не цікавлять, думка начальства байдужа — ось вам портрет «українського» художника. Намагаються з нього зробити «сучасного», а він тільки грізно мугиче, немов народ у Винниченка, і — нізащо в Європу, а тільки в Красну армію. Себто в Спілку художників.

Але чим обумовлена така ситуація, себто як раніше було? А було, наче в «Золотому теляті» Ільфа і Петрова, себто «поезжайте в Киев и спросите» — хто в хаті хазяїн. Чи то пак, хто в Україні перший художник на селі. Себто малоросійського села із центром у Москві, куди мріяв потрапити харківський фотохудожник Борис Михайлов з київським художником Олегом Куликом, цілком вистачало для самоідентифікації. А тепер? «Сучасні» художники, здавалося б, повинні жити мріями про global village, грошовитих спонсорів, європейські галереї. Натомість «український» художник, навіть потрапивши в умови глобалізму, накинуті західними сутенерами від мистецтва, продовжує жити за тими самими «живими» мірками рідного середовища. Ну, не вийшло в декого стати «сучасним», то й що? Зате його гуси й свині, себто теми й творчі задуми залишилися при ньому. Так само, як лишилася незайманою географія стосунків із мистецьким зарубіжжям. На­приклад, як важила для західних регіонів України, на кшталт Львова чи Івано-Франківська, думка «польського» Заходу (а не «російської» Москви — як для Харкова чи Донецька), так і важить донині. Те саме, слід зазначити, у випадку з Києвом. Хіба що тут думка Москви трохи змінилася, бо вона наразі транслює ще й західні віяння. Не лише польські, зрозуміло. Саме таку невтішну, але логічну геополітику маємо сьогодні на мистецькому ринку ідей. Зрештою, історично давно вже склалося так, що Захід для слобожан і Захід для галичан різняться не кількістю кураторів-сутенерів у галереях сучасного мистецтва, а розкладом руху поїздів. Для галицького мистецтва логічніше розвиватися в напрямку Польщі. Для слобідського візантійства нехай буде якась інша Європа, що проходить транзитом через Москву. Можливо, знищити цей транзит — головне завдання сьогодення? Хоча, якщо декому подобається жити на протязі всіх культур — це їхнє законне «європейське» право бидла за часів нового «геополітичного» панства.