НОУ-ХАУ НА МАРГІНЕЗАХ

«Ноосфера» за Вернадським це не тільки сума знань людства, що не гине зі смертю носіїв цих знань, але, що є важливим і принциповим, це знання, піднесені у космічні шари на хвилі «глобальної моральності». Ідея моральності, норми та її порушення, вихід за табуйоване родом, суспільством, його інститутами — проблема споконвічна. Вона існує ще з тих часів, коли тварина піднялася з чотирьох лап і стала соціалізованою істотою, і аж до нашої інформаційно-технологічної доби. Завжди існувало поняття норми та відхилення від неї. У вченнях багатьох народів, в першу чергу в релігіях, норма визначалась за сутнісними критеріями: здоров’я, збереження виду, психологічно та раціонально прийнятного, привабливого, розумного, достойного, доброго та естетичного. Нормою для людства було не лише доцільне та корисне, але більшою мірою — ідеальне — бажане. Отже, моральні чесноти, записані в Законах (Біблія, Коран, Тора та інші) кожної з релігій. Вони існують як домінантні фактори «владної магістралі» (мейнстриму) суспільства. В Новому часі, зокрема, в добу Просвітництва (XVII ст.) з його культом раціонального, особистої та суспільної доброчинності, ідеї моральності, які до того обстоювала церква, бачимо як громадянський імператив.

Апріорну данність моральності Е.Кант визначав «надзвичайним внутрішнім впливом» всієї сфери людських можливостей сприйняття (інтелект, інстинкт, чуттєвість, індивідуальна та родова пам’ять, інше). «Апріорі» Канта–Сковороди–Вернадського–Мамардашвілі та інших філософів просвітницького спрямування збігається з бездоказовістю теологічного постулату «Вірую, бо абсурдно». Церква теж пояснює походження моральності божественним промислом. Але в XX—XXI століттях як релігійні, так і світські постулати аж надто часто виявляються подоланими нігілізмом як контраргументом. Філософія «ніщо» підсилюється соціальним та моральним дискомфортом громадян, якщо говорити про Україну як про державу, котра аж надто довго (і, здається, штучно) затрималась в маргінальному стані, тобто в ситуації переходу від однієї суспільної системи до іншої. Україна, її громадяни вже не в старому вимірі, але ще й не в новому — між «там» та «тут», на межі, балансуємо між симпатіями до Росії, з властивим їй імперським інстинктом та політикою, та Заходом, з притаманним його державам демократизмом.

Ще в 1937 р. американський соціолог Еверест Стоунквіст, досліджуючи феномен маргінези, виокремив характерні риси маргінального суб’єкта: неспроможність виділити джерело внутрішнього конфлікту, дезорганізованість, відчуття неприлаштованості, розчарування; поєднання цих рис із честолюбством та агресивністю. Соціолог вважав, що маргінали, адаптуючись до нових умов, здатні формувати власну спільноту. Українська ситуація 90-х років ХХ ст. та початку ХХІ ст., де все зсунулось з місць: люди, що часто мають сумнівне минуле, піднялися нагору та утворили вершину піраміди і назвалися «елітою», а духовна еліта — інтелігенція опинилась на маргінезах буття, щодо шахтарів, інших професійних груп — нова еліта не вважає за потрібне ними опікуватися.

Поняття маргінальності — терміну, що працює у сучасній філософській думці, соціології, політології, культурології та мистецтві, має широкі, часто взаємовиключні береги та орієнтири. Мартин Хайдеггер напередодні фашистської навали визначив риси маргінала як людини з узбіччя центральної магістралі соціуму. Це образ людини залишеної, непотрібної, самотньої, з почуттям меншовартості, тотожний образу «маленької людини» Достоєвського. Зазвичай в класичній літературі образ був позитивним і викликав симпатію.

В усі віки існували норми та відхилення від них. Накопичуючись, вони формували нові норми. Поряд з «бітлами» (колись революціонерами — пізніше істеблішментом) бачимо не лише київських студентів з «наметового містечка» на Майдані Незалежності, але й Діогена з його діжкою. Цей контекст «маргінального» його романтизує та навіть героїзує. Маргінальне набуває значення прогресивного, формує контркультуру. В умовах політичної та творчої свободи втрачається первинне значення маргінального, бо стару систему цінностей та оцінок подолано.

Некласична філософія ХХ століття довела частковість та невідповідність людської сутності раціонально-просвітницькій нормативності. Природа людини виявилася складнішою, суперечливішою, ніж її витлумачувала класична етика. Кожному чогось бракує, кожен має комплекси, якісь страхи, атипові якості — кожен несе в собі певні ознаки маргінального, якщо навіть вжити це слово в його початковому сенсі — малюнок на берегах рукопису.

Існує ще один рівень розуміння маргінального — він не підпадає під романтизоване сприйняття цього феномену. Йдеться про особистість (явище) індиферентну до думки, до її розвитку, до самого процесу думання, тобто до інтелектуально-духовних навантажень як норми. Недарма філософія (Декарт — автор філософії як невпинного творення) вважає постійне зусилля в розумінні світу — органічним для людини.

Після більшовицького перевороту, в час ленінського терору сформувався «господар нової доби» — істота не мислення, а декларацій. Рівень інтелекту революційних вождів за часів експропріації значення не мав. Саме ця «нова еліта» нищила найморальніші якості народу, культивуючи експропріацію чужого, стукачество та інші риси, які все ще працюють в соціумі. З дна соціуму до владних структур піднялися швондери, жінки-комісари, павліки морозови. Ленін, який в юнацькі роки захоплювався екстремізмом терориста Нечаєва, перейнявся ідеєю щодо декласованих елементів (люмпену) як діючої сили революції. Цей тип революціонера геніально відтворено М.Булгаковим в образі Шарикова. Напівтварина-напівлюдина, цей люмпен за рівнем бездуховності має претензії жити в професорській квартирі та виправити власну породу в шлюбі із потомственою дворянкою. Цей тип люмпена-маргінала виявився невмирущим.

На побутовому рівні «духовний люмпен» як специфічний соціальний тип виникає в «шпаринах» між двома культурами: сільською та міською. Покидаючи рідні пенати, маргінал хоче позбутися будь-яких родових плям «власного походження», але не має снаги та духовних сил, щоб опанувати культуру міста. Приток прагматично налаштованих прибульців, які шукають посад та теплих місць і нехтують самоосвітою, розмивають культуру міст. Виникає соціокультурна проблема «сільського населення міст» як «третьої культури».

Визначений тип маргінала стрімко піднімається вгору переважно в часи соціальних зламів, зсувів та суспільних катастроф. Не обтяжений духовністю, докорами совісті чи інтелектом, цей персонаж задовольняється обмеженим багажем знань, компенсуючи їх відсутність вульгарним прагматизмом. Цей тип у нас перед очима, він співає на екрані TV, посміхається зі шпальт лискучих часописів. Він дрейфує між приймальнями та елітними кабінетами, щоб бути в макітрі з варениками.

Ще в час нарощування революційної ситуації М.Бердяєв попереджав про небезпеку плебеїзації культури. Про безкультур’я в оточенні Й.Сталіна як про загрозу державі читаємо записи в щоденнику В.Вернадського: «Масштабні прорахунки нашої влади, — писав 1941 року мислитель, — результат послаблення її культурності… керівництво країни нижче середнього рівня культури безпартійних… В тюрмах, на засланні страчені найкращі люди партії».

Підміна морального та духовного сурогатами непокоїла тих діячів культури всього світу у ХХ столітті, які опиралися наступу «нового варварства».

«Якщо письменник віддав фізіології місце, яке до того посідала душа людини, зображаючи замість високих почуттів функцію залоз внутрішньої секреції, загибель людства є невідворотною», — писав У.Фолкнер.

Вітчизняний «совок», власне, і є реалізованим бердяєвським «хамом», наближення якого футурологічно непокоїло філософа. Вітчизняний маргінал, з якого формується нині «мейстрим», не знає мук закинутості чи хворобливої невпевненості в собі, не гнітить його шизофренія або уроджена геніальність. «Совок» не підніметься на бунт заради переустрою суспільства чи блага інших. Він є гібридом раціонального та інфантильного в межах єдиної свідомості, де миготить гасло: «купується все». Духовний зміст люмпена тяжіє до нуля і тому все, що не підсилює його інтелекту, викликає родову агресію. Цей тип маргінала в умовах соціальних зламів стає замовником життя.

Наше суспільство «переходу-зламу» явище інфантильне. Нібито про нього казав поет та дипломат Петро Чаадаєв, коли визначав Росію як «прогалину в розумінні». Україна вимирає, це засвідчено статистично. Населення, його кількість значення не має, бо воно є жертвою за призначенням. Його можна не помічати, компенсувати смертність в містах за рахунок ліміту, його можна розсіяти, заселяти молоддю України інші береги… нібито ми такі вже багаті на інтелект та силу. Ці речі разом кидають пронизливі промені на весь контекст розмов про свободу слова, про незалежність суспільних інстанцій, інше. Це дійсно «Чорна билиця» про нашу люмпенізацію, така чорна та гірка, як полин із Зони відчуження.

Сумну посмішку викликають сьогодні клопотання науковців, які в категоріях «глобальної, ноосферної моральності» пропонують подолати антогонізм між біосферою та техносферою. Новим героям ноосферність (космічний інтелект) В.Вернадського ні до чого, як і міркування Просвітників про космічне походження совісті та моральності. Культура як щось непідсильне для розуміння ледь жевріє, натомість пишною паростю піднімається кічева напівкультура — йде люмпенізація масової свідомості, в першу чергу — молодіжної. Достатньо згадати диплом, який в Університеті культури можна одержати за два місяці перебування в вузі, чи популяризацію програм блатного «Шансону», галасливі концерти попси на Майдані Незалежності, знесення археологічних пам’яток Києва Х століття і будівництво на тому місці «Макдональдса».

Звільняючий ефект часів 1989—92 років та боротьба з остогидлим соцреалізмом інтенсивно вплинула на свідомість художньої молоді України. В бунті проти нормативності ідеологізованого мистецтва дехто з водою вихлюпнув і дитину — професіоналізм та добрий смак. В моду увійшло все з грифом «маргінальне» — потворне. До речі, руйнація естетики прекрасного, зниження та експерименти з потворним (аж до некрофілії) — все це — експортовані «іграшки». Ще в 1917 р. (дивний збіг із соціальними руйнаціями в Росії) Марсель Дюшан експонував в Нью-Йорку «Фонтан-пісуар». Відтоді все, що означили як мистецтво, було приречено ним вважатися. Тоді біля пісуару сперечалися два критики. Джордж Беллоуз кричав: «Якщо нам надішлють кінський гній, приклеєний до полотна, ми будемо змушені прийняти його?!» Вальтер Аренсберг відповів: «Думаю, що ми будемо змушені це робити». Так воно і сталося. «Ефект» від «Пляшок на сушилці» та «Фонтана-пісуару» Дюшана був шоком маргінези, запереченням традиції, школи, будь-якої потреби в професіоналізмі. Гній та гниття зробилося об’єктом мистецтва. Відбувся (за Б.Гройсом) «крах раціоналізму на межі XIX та ХХ століть, який змусив людину піти «проти руху історії та прогресу», тобто проти духовних надбань людства.

В 50-х роках ХХ ст. американець Енді Ворхол створив мистецтво з відходів (брухт, обгортки тощо) індустріального міста. Маргінальне поєдналося з банальним, відбулася поетизація масових фетишів. Загравання з натовпом мало успіх.

В Україні за десять років вільної творчості маргінальний бунт молодіжного руху 1989—95 рр. перетворився на добре відпрацьований комерціалізований процес. Представники «Нової реальності» та «Актуального мистецтва» захопили у власні руки чільні місця у поважних благодійних фондах та спрямовують грошові потоки грантів для власних потреб. Як бачимо, совкові моделі працюють в середовищі, яке мислить себе альтернативним щодо мейнстриму.

Зазираючи в майбутнє, Мераб Мамардашвілі писав: «Людина із здичавілою свідомістю не може жити в ХХ столітті». Мислитель не уявляв, що на межі ХХ та ХХІ століть настільки поглибиться деформація моральних та духовно-інтелектуальних сфер, відбудеться геологічний зсув свідомості вбік «нового варварства». В Україні (як на всьому пострадянському просторі) вирощено унікальний, невідомий для світової соціології тип «елітарного маргінала». Це наше ноу-хау.