Nota bene! Композитор Володимир Рунчак: «Радянські «почесні звання» вже давно дискредитували себе – і професійно, і морально»

Поділитися
У сезоні 2007/08 вельми успішного українського композитора Володимира Рунчака призначили головним запрошеним диригентом Державного камерного оркестру Азербайджану ім...

У сезоні 2007/08 вельми успішного українського композитора Володимира Рунчака призначили головним запрошеним диригентом Державного камерного оркестру Азербайджану ім. Кара Караєва. Проте чимало часу він проводить і в Києві, де на нього чекає робота над серіями «Нова музика в Україні» та «Нова музика з України». Він багато гастролює у Європі — як диригент і з своїми авторськими концертами.

Музичне життя Володимира Рунчака складалося аж ніяк не просто. Воно великою мірою сповнене парадоксів. Закінчивши Луцьке музичне училище в 1979 році, Рунчак вступив до Київської консерваторії як баяніст. Після двох років навчання подався на композиторський факультет, де спершу його твори було визнано непереконливими для фаху композитора. Тож тільки друга спроба увінчалася успіхом. А вже за кілька років його тогочасні твори були обов’язковими на Всеукраїнських конкурсах фаготистів, потім саксофоністів і зрештою флейтистів та баяністів. На державний іспит з композиції Рунчак подав Камерну симфонію №1 пам’яті Б.Лятошинського (1985). Спочатку твір оцінили на «двійку», а потім ледве натягнули «трійку». Та дарма, усе те на совісті консерваторських поціновувачів. Відтоді Рунчак отримав три Grand Prix на міжнародних композиторських конкурсах. А для тих, хто розуміється на західних стандартах сучасної композиції, він є незаперечним авторитетом, що підтверджено багатьма рецензіями в зарубіжній пресі (Frankfurter Allgemeine, Augsburger Allgemeine, Musical Times, Manchester Evening, Schwabisches Tageblatt, Neue Musikzeitung, Berliner Zeitung, Il Mercotino тощо).

У 2002 році для виконання на щорічному фестивалі «Золотоверхий Київ» хор «Київ» вибрав хорові твори Володимира Рунчака. Але тут-таки почалися проблеми: хоча хори «Київ» і Gloria виконали кілька його творів, інші відомі колективи відмовилися їх співати — мовляв, «музика надто складна». Вона й справді складна для виконання, але не для слухача. Тим часом приїхав жіночий хор Вищого державного училища культури (навіть не музичного!) з Миколаєва — і для них вона виявилася не такою вже й складною. Ці молоді дівчата бездоганно технічно і надзвичайно зворушливо виконали твір «На смерть Ісуса» (18 хвилин). Напевно, для молодшого покоління ця музика є цілком природною. Та й блискучий педагог і диригент проф. Світлана Фоміних блискуче впоралася із своїм завданням. Згодом виконаний хором «Київ» твір «Нагірна проповідь» — антифон на 16 голосів — узяв до свого репертуару Швейцарський камерний хор і тепер співає його по всій Європі.

Ось що говорить Володимир Рунчак про українські хори:

— Я маю багато невиконаних творів. Наприклад, більшість хорової музики не виконувалася жодного разу. Я вже навіть шкодую, що витратив на неї стільки часу. Але тоді це була моя творча потреба. Зараз уже чітко розумію, що надії на її виконання немає. Скажімо, твору для флейти або фортепіано не виконає Степан, проте виконає Манфред, Джон чи Хаїм. А з хором — складніше: українські тексти, вивчення твору, написаного новою музичною мовою, потребує багато часу і принципово інших підходів, ніж до творів класичних. Як це робити, не знають більшість наших хормейстерів. Цього не вчать ні в училищах, ні в консерваторіях. Єдиний шанс виконати її — спростити музичну лексику. Якось я поставив запитання деяким своїм колегам, чому їхні симфонічні, камерно-інструментальні твори написані природною для них мовою, а хорові — спрощеною? Відповідь — для того щоб наші хори могли їх заспівати. Для мене це неможливо.

— А як відгукуються засоби масової інформації на ваші концерти? І взагалі музична критика в Україні — яка вона, на ваш погляд, сьогодні? Від деяких ваших колег я чула негативні відгуки про досить сумнівну професійність деяких газетних постфестивальних публікацій.

— Не можу сказати що газетних публікацій після наших концертів буває дуже багато. Але ж їх дуже мало і про філармонійні концерти, про загальномузичний процес в Україні. Не кажучи вже про аналіз світових мистецьких тенденцій. Але справа в іншому. Якби навіть цих текстів було в десять разів більше, то проблеми їхньої недостатньої професійності це не вирішило б. Такі статті мають зазвичай оглядовий характер, на зразок: звучало те і те, виконавці — такі-то, у такому-то залі, у рамках такого-то заходу, ах, як добре, що в такий складний час організатори провели тридцять дев’ять концертів. Подібних публікацій — переважна більшість. Сумно, оскільки пишуть їх дипломовані музикознавці. Такі статті може писати черговий концертного залу після ознайомлення з буклетом фестивалю. Серйозних статей про проблеми сучасної музики — одиниці. Писати аргументовані рецензії більшість музикознавців не вміють. Брак грунтовних знань про предмет, що зветься «сучасний музичний авангард», породжує страх помилитися. Тінь історичних соцреалістичних оціночних помилок, коли тодішнє погане нині стало класикою, а тодішнє взірцеве сьогодні перетворилося на ніщо, — тяжіє над їхніми як логічними, так і інтуїтивними висновками. Сучасні твори вони аналізують на слух, без роботи над партитурами. Я вже неодноразово мав із деякими музикознавцями навіть дуже емоційні дискусії. Казав їм, що без ґрунтовного ознайомлення з партитурою публікація профанує професію музикознавця. Це — щось подібне до музикантів, які грають «за парнас» у ресторанах, або «на слух» на весіллях. Але ж і ресторанна публіка теж оцінює їх на смак».

— Ваша діяльність є досить помітною. Чи не хотілося б отримати від держави якусь премію, почесне звання чи керівну посади як факт визнання власної роботи?

— Я хотів би вірити, що моя відповідь не образить моїх друзів і колег, котрі думають інакше. Як і мене не ображає те, що відбувається в нашій дер­жаві в питаннях оцінки творчої діяльності митців. Зокрема композиторів, виконавців. Просто я маю радикально відмінну позицію від тієї, що її мала і має Українська держава вчора й сьогодні. В оцінці творчості митця владою нічого не змінилося. Почесних звань ніколи не було в розвинених країнах, на які, як нам кажуть політики, ми рівняємося! У країнах колишнього соцтабору цей анахронізм уже давно скасовано, як і в країнах Прибалтики. І вони пішли далеко вперед. Тому що радянські «почесні» звання вже давно дискредитували себе – і професійно, і морально. Професійно — тому що високим професіоналам соромно, коли державну відзнаку, яку мають вони, мають і десятки посередностей. Морально — тому що система отримання наших почесних звань, державних премій часто була пов’язана з політичним конформізмом, грошима, зв’язками, протекцією, нагородженням до певної дати або враховуючи якісь регіональні, національні, а тепер уже й релігійні аспекти. Раніше композитори отримували звання і державні премії за те, що славили партію, успіхи радянського народу. Нині вони отримують ті ж самі відзнаки за написання «духовної музики». Наші церкви теж активно підключилися до цього процесу. Коли я працював відповідальним секретарем у КО НСК України, то пропонував, щоб із композиторським членським квитком, вручали б разом усі звання та премії. Оскільки митець так чи інакше їх отримуватиме. А якщо йти за логікою далі — писатиме музику задля їх отримання і, відповідно, саме це буде рушійною силою «творчості». Якщо ж це не так, а написання творів є лише духовною і професійною потребою митця, то чому він хоче отримувати ці відзнаки, та ще й від десятого помічника четвертого заступника, котрий узагалі жодного твору цього претендента не чув. Зараз у своїх пропозиціях я йду далі — щоб нова демократична влада запровадила звання двічі заслуженого і тричі народного артиста України. Нещодавно відбулася прем’єра мого нового твору «Дайте Шевченківську премію всім, хто її хоче мати» для двох саксофонів. Вибачайте, але без іронії про все це я говорити не можу.

— Як ви ставитеся до вічних морально-етичних проблем: «митець і влада», «митець і слава», «митець і гроші»?

— Це справді проблеми, з якими митець так чи інакше має справу у своєму творчому житті. У цивілізованому суспільстві справжній успіх митця обернено пропорційний його наближенню до влади. Це — поки — не має відношення до сучасної України.

Слава (не плутати зі славою КПРС) супроводжує успішного митця незалежно від його бажання. Важливо її не помічати і ставитися до неї не надто серйозно. Якщо це не вдається, митець, конформуючись із владою, деградує, хоча оточення продовжує співати йому осанну. Через деякий час цей квазіхор співатиме її іншому. На цьому шляху постійних моральних компромісів справжня творча перемога є нереальною.

Гроші митець має заробляти своєю творчістю, а не отримувати їх у вигляді надбавок за морально-етичний конформізм. В історії мистецтва багато прикладів коли гроші і допомагали митцеві, і заважали. У кожного на це питання є своя відповідь. Для одного композитора його творчість є лише інструментом для заробляння коштів. Він писатиме що завгодно, аби платили. Інший ніколи на це не піде, залишаючись вірним чомусь далекому, високому й чистому, і як результат — зводить кінці з кінцями. Третьому вдається балансувати між першим і другим. Головне у цьому всьому — результат творчості.

Особисто мені близькі думки ранньої Ліни Костенко: «Що доля нелегка — в тім користь і своя є, блаженний сон душі мистецтву не сприяє».

Дещо про музичну траєкторію

Коли старші визначні українські композитори вже переходять у ретро, а то й поринають у творчий застій чи пишуть музичною мовою 200-річної давності, деякі молодші жваво подалися в авангард. Таким авангардистом є й 47-річний вельми успішний композитор Володимир Рунчак. Можна, звісно, дивуватися — у чому ж він, успіх авангардної музики, коли «її неможливо слухати»? Рунчак заперечує цей міф — його музика приголомшливо сильна, емоційна, авангардна, але водночас красива, цікава для вуха й зрозуміла навіть недосвідченому слухачеві.

Ще в 90-х роках Рунчак зажив популярності в авангардних колах Європи, де представив свою музику в серії авторських концертів — London College of Music, Аугсбург, Мюнхен, Париж (на запрошення Паризької спілки композиторів) тощо. Останні авторські вечори композитора відбулися на фестивалі ім. В.Лютославського в Любліні, а також у С-Петербурзі, Москві та Лодзі.

Серед його творів (близько сотні) є й великомасштабні — чотири симфонії, Реквієм, три камерні симфонії, концерти, не-концерти, складні хорові твори; й не дуже —камерна музика, сольні інструментальні та вокальні опуси.

Крім того, Рунчак є визнаним диригентом. Він стояв за пультом у найпрестижніших залах — Концертгаус у Берліні та Даріюс Мійо в Парижі. Диригування оркестром, який виконує сучасну музику, вимагає особливих знань, яких у нас, на жаль, не викладають. Проте ентузіазм та здатність легко розшифровувати сучасні партитури дали Рунчакові можливість скомпонувати згадану серію «Нова музика в Україні». І тут диригентові слід віддати належне за його просвітницьку роботу в Україні. За десять років існування «Нової Музики в Україні» він дав близько 400 концертів у Києві, Львові, Рівному, Одесі, Вінниці, Запоріжжі, Луцьку, Кривому Розі, Донецьку, Луганську, інших містах, на яких слухачі почули як сучасну світову академічну музику, так і сучасну українську. Важко навіть уявити, хто б іще міг заповнити цю нішу. Рунчак є серцем і душею «Нової Музики в Україні»: він сам шукає кошти, привозить ноти з різних країн світу, дбає про рекламу концертів (переважно аншлагових) і, зрозуміло, диригує. Від держави — ні копійки, а потрібно ж оплатити камерний ансамбль «Нова музика в Україні» і солістів, з якими оркестр співпрацює. Це — струнний квартет Classic-Modern, фортепіанний дует О.Рапіта і М.Драган, Й.Ермінь (фортепіано), Л.Войнаровська (сопрано), В.Возняк (кларнет, Швейцарія).

2006 року сталася помітна подія на українському ринку записів академічної музики — з’явилося десять компакт-дисків концертної серії «Нова музика в Україні», які є першим таким виданням творів сучасних композиторів в Україні. Поруч із творами класиків світового музичного авангарду — А.Веберна, В.Лютославського, Г.М.Гурецького, М.Кагеля, Г.Голігера — тут представлено твори українських композиторів: В.Сильвестрова, С.Зажитька, З.Алмаші, С.Пілютикова, В.Польової, О.Щетинського, В.Бібіка, В.Рунчака. І усі ці диски, які є ліцензійними, випустила одна з найвідоміших українських рекордингових компаній Atlantic records без жодної державної копійки!

А в цьому сезоні почала своє мовлення однойменна зі згаданою серією радіопередача — дві недільні програми на місяць у вечірні години, де звучить світовий музичний авангард.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі