Номер тринадцять. «Два в одному» Кіри Муратової: не збовтувати, не змішувати!

Гламурна прем’єра нового фільму Кіри Муратової «Два в одному» (тринадцятого за ліком у її творчому реєстрі) відбулася у столичному кінотеатрі «Київ» за участю недосяжної Ренати Литвинової, досяжного Богдана Ступки, завжди відстороненої (від зовнішньої метушні) Кіри Георгіївни. Прем’єра частково дала відповідь на запитання: чому цю картину «бортонули» відразу кілька великих міжнародних кінофестивалів, попри колишні заслуги шанованого кінорежисера? Але на кілька інших запитань усе ж варто спробувати відповісти.

Тільки розмірковувати! Причому не про переваги-недоліки цієї картини і не про еволюційні кроки кіно в площині авторського, інтелектуального чи, як класифікують у спеціальних навчальних закладах, «елітарного» фільму. А радше про природу «навколокіношну» — максимально заангажовану, залежну. І в кепському сенсі слова — толерантну. А вже кажучи зовсім відверто — просто боягузливу.

Абсолютна андерсонівщина... Абсолютні «голі королі», яким з огляду на ті чи інші причини необхідно поклонятися... І кланяються. Прем’єра останньої роботи Муратової, заслуг якої перед кіно та вічністю ніхто применшити не зможе (хоч як би намагався), — саме той випадок, на прикладі якого можна і поспостерігати за всією неадекватністю процесу — не лише українського, а й із прицілом на світовий.

…От скажіть на милість, чим була приваблива кіножурналістика в Україні? Виходили якісь фільми в Росії, багатообіцяюче оголошені «найкращими, касовими, блокбастерами і новаторствами», про які з огляду на сформований мікрокосмос (тусовки, зв’язки, дружбу, гроші, бізнес і репутацію) російська преса завжди писала позитивно. І український кінооглядач, який перебував за рамками всіх цих братань-цілувань, завжди міг собі дозволити сказати те, що думає насправді. І те, що насправді «є».

Та найкумедніше те, що дозволяли собі ці вільності вкрай рідко і дуже нечисленні оглядачі. Коли ж справа доходила до ексклюзивних вітчизняних одкровень-відвертостей, у гру вступав той-таки закон «дружелюбності» й кругової поруки. Називати біле білим, а чорне чорним здавалося просто непристойним! Псувати стосунки з компаніями та людьми, від яких залежить твоя присутність на ярмарку марнославства? Ні, це нелогічно.

Що ж залишається в цьому разі — вже глядачеві? Вірити у «формулювання» на кшталт «переосмислення через постмодерністську іронію» або «конфлікт різних модальностей умовного мистецтва»? Чи ще краще — «синтез барокової і неореалістичної традицій»?

А либонь такими термінологічними абракадабрами «оцінювачі» у кіноломбарді й намагаються підтримати художню неспроможність різноманітних «явищ».

При цьому забувають про головне — глядачеві (зокрема й інтелектуалу) усе-таки доводиться за це платити. І не обов’язково гривнею. Елементарно — двома годинами втраченого особистого життя (під час перегляду).

* * *

«Два в одному» — 13-й фільм Кіри Муратової. І угледіти в цій цифрі якусь зумовленість найпростіше. Сказати, що заслужений діяч авторського кіно і маститий режисер «не зрадив світ свого кіно» і своїх же законів — означає не злукавити.

Насправді багато, дуже багато і дуже заслужено хорошого можна казати про Кіру Георгіївну (чим, до речі, й займалися російські кінокритики після присудження фільму крилатої перемоги — кіношної «Ніки» за 2007 рік). І описували переважно славний творчий шлях. Примудрялися навіть здійснювати аналіз на рівні пасажів «фільм називається «2 в 1», бо складається з двох історій. А ще тому, що зроблений відразу двома країнами — Україною та Росією», у чому, звісно ж, убачався конфлікт систем.

А от про головне, про те, що під час перегляду цього безумовно амбітного проекту виникає почуття відвертої незручності вже за автора — про це, на жаль, написали лише в короткому огляді програми фестивалю «Кінотавр».

Можна уявити, наскільки неабиякого кіногарту публіка утруднювала себе переглядом цього фільму і залишала кінозал, так і не додивившись претензії героя Богдана Ступки на взаємність героїні Ренати Литвинової.

Прецедент із цією стрічкою Кіри Муратової точно відгонить неадекватністю. В усіх напрямах. І в цьому тексті принципово не хочеться обговорювати очевидні недоліки фільму, його очевидну провальність і художню неспроможність... Адже що значнішим і талановитішим є митець у минулому, то трагічнішим, даруйте, є період, про який оповідається в популярному фільмі Біллі Вайлдера «Бульвар Призахідного сонця». Саморефлексії, повтори, колупання у багато разів знайденому і вже пройденому. А в сухому залишку — сум’яття, неясність. Або «простота», але не в чудовому сенсі знаку вищої геніальності, а саме та, котру навіть зі злодійством на один рівень не поставиш.

Усе це лише для відданих шанувальників сінефантому, котрі бояться визнати неспроможність творця в окремо взятому творі.

Запропонуйте простому смертному на вибір два фільми Девіда Лінча — приміром, «Синій оксамит» і, звісно, останню «Внутрішню імперію» — і результат поєдинку «старого й нового» сумнівів не залишить.

Ми звикли іменувати шедеврами й одкровеннями речі, зрозумілі лише людям із вищою освітою, схильним оспівувати все складне й інтелектуально забарвлене. Але забуваємо іноді, що геніальність перевіряється і «масами». І «Гамлет», вільно процитований монтувальником сцени Башировим на початку остан­ньої муратовської рефлексії, якраз не дасть збрехати з цього приводу. Тому і «Внутрішня імперія» (так уже об’єднав випадок обидва ажіотажі у вітчизняному кіносередовищі) — геть невитончене знущання з глядача, продукт у кращому разі внутрішнього вжитку, як і «Два в одному», краще — без зайвого суспільного потрясіння — відкласти на полицю вузькокелейних сімейних цінностей.

За кожним ім’ям, особливо гучним і визнаним, звісно, є шлейф робіт і бекграунд уже знайдених і програних відкриттів. Але у художника, як і у спортсмена, немає іншого аргументу, окрім його твору. Немає послаблень з огляду на час, на біографію, на кризу кінематографу, на передвиборну кампанію, на російсько-українські протиріччя, на пристрасті в Одесі навколо пам’ятника Катерині... Ні «до», ні «після» — ні в площині нагород, ні поза межами кадру — відшукати істину неможливо. І тільки вже в самому творі, де, приміром, актор, який повісився при всьому параді, не хвилює нікого по обидва боки екрана.

От якби він сам себе реанімував... Отоді й був би привід поговорити про символічне — про «повернення віри людей в інтелектуальне кіно». Те кіно, про яке так гучно і з такою надією заявляли на початку «проекту» творці художнього фільму під назвою «Два в одному». Тож поки що прокрутимо ще раз «Настроювача».