Незалежність Абессінової

«P.S. Я зустрів на виставці чудову українську художницю Олену Абессінову. Вона багато років працювала і вчилась у Швейцарії. Незабаром відкривається її персональна виставка в Базелі. Страшенно шкодую, що на київський Поділ мені добратися набагато простіше». Таким «постскриптумом» завершувалася стаття, що була надрукована в «Дзеркалі тижня» у вересні 2002 року. Позаяк та подільська виставка презентувала мистецький авангард Швейцарської конфедерації, то робіт Олени там, звісно, не було, адже вона художник український. Але врешті і ми дочекалися того, з чим жителі все ще напівдоступної українцям альпійської країни мають можливість спілкуватися постійно.

Уперше я побачив роботи Олени Абессінової понад десять років тому — це були зразки книжкової графіки, витонченої, насиченої, гармонійної. І враження було моментальне, мов кохання з першого погляду.

Але думки, які виникали при спогляданні цих аркушів, були цілком чіткими, а не тимчасово ейфорійними — це мистецтво має велике майбутнє й обов’язково посяде видатне місце в культурному просторі світу. Правда, маленький хробачок тривоги трохи ворушився у свідомості — лише б життєві обставини та всемогутня людська заздрість не завадили праці Олени.

Творчі шляхи поєднали художницю з Швейцарією, там вона знайшла друзів, підтримку, визнання. Але розповідь Олени про своє утвердження в Європі переконує — медових озер в оточенні кисільних гір не існує. Скориставшись відсутністю досвіду та знань про права художника, перші видавці книжок з ілюстраціями Олени Абессінової запропонували такий договір, який потім змушував швейцарських юристів червоніти за своїх жадібних співгромадян. Що ж, сьогодні вони гризуть лікті своїх загребущих рук, споглядаючи експозиції робіт незалежного художника Олени Абессінової. Бути вільним митцем важко в кожній країні. Але таланту з України — подвійно. Як доказ можна послатися на епізод із творчого життя Олени. Під час базельських занять із техніки офорту вона кілька разів була змушена повторювати якійсь допитливій американці, що вона українка. Складалося враження, що та ніколи не чула про такий народ. Після тривалого споглядання процесу творення гравюр та тупцювання за спиною заокеанська громадянка, гигикаючи, сказала, що вона ніколи в житті не бачила жодного українця.

Нині Олена Абессінова змінила формат, але не якість своїх творів — з книжковою графікою поєдналися великі станкові роботи. Ніколи не міг подумати, що натюрморт із гарбузів, баклажанів, капусти може викликати приблизно такі ж емоції, як споглядання Джоконди у Луврі. До речі, портрети дарів природи (якось перо не повертається називати їх мертвою натурою) створені в садибі італійського графа Капніста. Так-так, там мешкає рід тих самих Капністів, доля яких так тісно пов’язана з Україною — ще в XVIII столітті представники цієї династії боролися за збереження українських козацьких вольностей, Василь Капніст навіть написав протестну «Оду на рабство». Олексій, його син, був декабристом, згодом познайомився та співпрацював з Тарасом Шевченком.

Добре, що шляхи Капністів та України знову перетнулися. Здається, чим можна вразити італійців та ще й жителів Віченци, батьківщини славетних художників і архітекторів, але робота Олени Абессінової викликала вигуки захоплення.

Олена любить Київ, багато працює у своїй квартирі-майстерні, яка теж є витвором мистецтва, зразком організації простору, в який органічно вливаються її графічні та живописні роботи.

Відсутність репортерської хватки не дозволила мені поцікавитися, чи є зв’язок між африканською Абіссінією та прізвищем Абессінова. Але Олена розповіла сама, що, за сімейними переказами, в роду таки був справжній абіссінець. Що ж, можливо, дух свободи і передається генетично — адже саме ті краї протягом тисячоліть зберігали свою незалежність, об яку ламали зуби всі «визволителі» та «цивілізатори».

Пригадую свого інститутського однокурсника-африканця, котрий запевняв — найкрасивіші жінки Африки живуть в Ефіопії, Європи — в Україні. Згоден. Від себе додам — і найталановитіші.

P.S. Виставка творів Олени Абессінової експонується в Києві у музеї «Духовні скарби України» до 23 листопада 2006 року.