(НЕ)ПЕРЕДБАЧУВАНИЙ ЛЮБКО ДЕРЕШ

Не читайте, не читайте, солідні дядечки й дорослі тітоньки, книгу Любка Дереша «Культ»! Навіщо людині зі статусом брати в руки роман 17-річного хлопчиська (влітку 2003-го «молодий негідник» нарешті розміняє свій третій десяток), щоб, дочитавши до дюжинної сторінки, почати мимоволі переформульовувати думки про туалет на думки про тубзасаду, перекручувати прізвища співробітників (а якщо, крий Боже, шефа?) і чомусь реготати з лайливої лексики? Ну хіба не другий клас! Точно, другий: це тоді ми, здається, ще могли собі дозволити просто іржати. А відтоді, як наш словниковий запас збагатився виразом «гомеричний регіт», нам дозволено лише «гомерично реготати», час від часу, під сто грамів.

Дереш нікому в цьому не товариш: із ним виходить лише гомерично іржати. І не про сто грамів Любко розповідає, а радше про пару затяжок... Гмм... Варто задуматися: не другий клас уже, але ще не інститут-військкомат. Що б це могло бути? Точно! Кінець школи! Саме у випускному класі ми на шкоду навчанню, сну і здоровій психіці читали ночами Кінґа, якого сміливо можна вписати в графу «співавтори роману: завідувач зі спецефектів і п’ятих сенсів». Cюжет книги говорить про те ж: випускники повітового ліцею на пару з молодим ментором проштовхують дію «Культу» крізь хитросплетення шкільного побуту і метафізики. Хоча ні, хитро, але не сплетення. Структурно книгу можна розділити навпіл.

Частина перша, любкодерешоцентрична, популярно пояснює читачу, як уплинули на становлення автора Creedence Clearwater Revival і Doors, які наркотики Любко встиг спробувати, наскільки близькими є молодій душі девіантні особистості (особливо дівчатка) і якими противними є суб’єкти пересічні (особливо хлопчаки). Все це з гумором — і слава Богу. Оскільки на цьому «слава Богу» закінчується, поступаючись місцем самісінькому «чорт забирай», а під кінець роману воно нічим різниться від «чорт ногу зломить». Чергова альтернативна система світобудови, чергова ієрархія богів, чергове тлумачення ролі сну, які поступово і без зайвих пояснень заповнюють текст за допомогою загадкових листів серед рядків, несанкціонованих видінь героям тощо... хитромудро і передбачувано настільки, що приводить до цікавих роздумів: чому, знаючи, що із заковиками книги, дійшовши до останньої сторінки, ми розберемося (а якщо не розберемося — отже, питання було надумане), у житті до «білих плям і чорних дірок» ми не можемо ставитися аналогічним чином? Рано чи пізно, якщо це має сенс, усе стане ясно. Адже неясності у житті так само часті, як прийоми в літературі.

Окрім подяки за такі міркування слід відчувати її до містичної частини книги ще й за прояснення ситуації з, власне, назвою роману. З легкої незлостивої руки Дереша десь у районі останньої глави кожен другий персонаж прийняв смерть від/через те, чим найбільше дорожив. Поталанило (в ду-у-уже авторському розумінні сенсу талану) лише тим, чиїм культом було кохання. Велике, щире, безневинне. А може, Любко мав на увазі щось своє, інше. Тільки цього ніхто не зрозумів. Отже, вектори роману, розвиваючись паралельно, взаємодіють у своєму антагонізмі: побутVSнадреальність, молодістьVSдосвідченість, особистістьVSжлобство, коханняVSінший шоколад... Свого роду стародавня притча про добро і зло, але не в чорно-білих, а червоно-зелених тонах (тут автор зі мною точно не посперечається, оскільки і він для обкладинки свого твору вибрав саме ці кольори).

У продовження теми нових підходів Дереша до старих істин, можна зазначити волаючу антикласичність «Культу». Роман до щему в грудях мінімалістичний, саме для тих, хто, читаючи Достоєвського, покректує, мовляв, досить відволікатися. Сюжетні відгалуження в Дереша — радше, ріденькі кущики навколо єдиного дерева, а не достоєвський густий ліс, суть природа, сплетений із сюжетів. Але хто старе поминає, тому щастя немає! У момент смерті класичного роману стало модним писати романи сучасні. Розбір причинно-наслідкових зв’язків залишимо комусь іншому. Факт залишається фактом: Дереш написав затребувану річ. Це настільки очевидно, що аж ціла «Кальварія» і аж сам Іздрик стоять за спиною Вундерлюбка. Та й справді, хлопчак тримає ніс за вітром! З книги так і стирчать заклично ласі шматочки: багато, непристойно багато наркотиків усіх цінових і вагових категорій; чарівні псевдобренди на кшталт «масажер «Сідниця-1» чи окуляри «Sex-О-Vision™»; тонкий педофілічний флер (груди цілком зрілої для Дереша героїні — малина для будь-якого 40-річного читача); містика глибока, що сидить на містиці тонкій і поганяє містикою ажурною (Господи, коли ж той сюрреалізм був, а досі розсьорбати не можемо!); дух&музика 70-х, відроджені брит-попом; юрба бітників й інших Борхесів (читаючи книгу, я все гадала, чи не перевернеться хто в труні) (і ще напруженіше гадала, кого Любко примудрився обізвати «останнім бітником»); Дереш навіть на територію перформансу вліз (от освічений хлопчина!): мало того, що створив дуже непоганий сценарій для одного, то ще й згадав архі-перформанс Джона Кейджа (з містичних, як сама книга, причин замінивши в назві 3,33 на 3,24 хвилини тиші)...

Крім іншого «Культ» може навчити й парі літературних прийомів. Так украй якісно стилізована під пушкінський «Постріл» сцена розбірки неформалів із «биками», де капелюх із черешнею замінено вишневим круасаном — краса! А шанована автором бітекстуальність овіяла стосунки безвусого ще героя Юри Банзая і плюгавки-героїні Дарці Борхес такою невловимо порочною енергією, що «Культ» враз дав у плані чуттєвості фору дітищам Міллера і Нін разом узятим: зовсім незвичне відчуття — відчувати від читання інтимних сцен не хіть, не пафос, а ніжне бажання закохатися... Красиві моменти не можуть не подобатися. Шкода, за всього зачарування залишаються лише моментами, поділами лінійки самими по собі, які так і не склеїлися в суцільний інструмент. Літературний твір має бути монолітним. І навіть різноманітним, еволюціонуючим — у рамках самого себе. Цілісність не віднесеш до сильних сторін «Культу». Втім, це ж — плюс: недоліки, як і досягнення, не зливаються в суцільний ряд, лише іноді проскакуючи. Недоліки іноді спливають маленькі: відвів Любко богам, які існують не лінійно, поза часом і простором, місце «під водою» чи, ще конкретніше, «на далекій планеті» — ну правильно, де ж таке бачено, щоб 17-річний хлопчак збагнув нескінченність чи щоб у настільки юному віці перо за думкою встигало? Усьому свій час! Але деяких речей писати усе ж не можна. Не можна виявляти снобізм і нетерпіння, коли мотивувати їх не під силу. Авторська рефлексія — страшна сила — убити не уб’є, але покалічить! І Дереш калічить — кожного не такого, як він — словом утричі небезпечним, талановитим словом, щосили плутаючи особистісне, наболіле з літературним, культивуючи паростки фашизму в собі, а заодно — у якомусь буквоїді, схильному до впливу писаної букви і харизми автора.

Такі емоційні екстремуми молодому читачу близькі, проживаються ним щодня, підкуповують реальністю, отже, розважають і притягають — тому небезпечні. Крім морально-етичних свиней виявлено в книзі свиню сюжетну. Як на мене, Любко просто вчинив злочин перед публікою, на половині шляху «втративши» ледь не найцікавіший персонаж — Іру Коркушу. Ця дівчинка, апологет «ворожого табору» у школі, із захватом і деталізацією прописана на початку книги, була автором просто-таки забута, тільки у головних героїв знайшовся новий об’єкт зганяння гніву — езотерика, яка вилупилася з побуту. Сюжетна лінія Іри Коркуші обірвалася на найцікавішому місці. Цей факт авторського вандалізму (чи злочинної халатності?) тим більше насторожує, що доля, наприклад, кота, мимохіть згаданого на перших сторінках, старанно закруглена на останніх. Ну навіщо, Любку, вам знадобилося вводити нового персонажа — хлопця Цур-і-Пека — тільки для того, щоб на місці пришити його в шкільній їдальні і згодувати учням? Пустіть на котлети Іру Коркушу, чудову бридку Іру Коркушу на прізвисько Риба-Сонце — сюжет набуде довгожданої рівноваги — трикутник Фрайтага відростить другу ногу — душа Станіславського впокоїться з миром (особисто я полегшено зітхну)!

А втім, уже на даний момент Іздрик може вивести Любка з рангу культових у касту по-справжньому популярних авторів. Поміркуйте. Писати юне дарування вміє (Бог із ними, із недоліками). Критика до «Культу» прихильна до підозрілого. Головне ж, Дереш свіжий і чарівний! У «кліповій» свідомості сучасників, як відомо, зовнішність культурного персонажа за важливістю конкурує з талантом. До того ж, піїти старого гарту вивітрюються з дівочих мрій, невблаганно старіючи. Пане Іздрику, будіть у собі маркетолога: ніша ринку стоїть порожньою! Дійсно, бракує українській літературі маскулинного перелесника, здатного роман побудувати за принципом: стадія перша — трава і терен — ржач і пропералово; стадія друга — хімія-галюцинації; стадія третя — важка артилерія, чорний — повна дезорієнтація, темрява; стадія четверта, заключна — передоз-смерть. Ось тільки відтоді, як динаміка перемагає статику, Андрухович даватиме фору будь-яким, нехай тричі свіжо-симпатичним Любкам Дерешам. І поки, питаючи друзів: «Що ви знаєте про Дереша?», якась я незмінно отримуватиму відповіді: «Спочатку недонароджений, у підсумку недобитий. А взагалі — не знаю» або «Ну, нічого, тільки кінець у його книзі поганий!»

Втім, годі загадувати. Далі [Любка Дереша] видно буде!