НЕ СТРІЛЯЙТЕ В ОФІЦЕРА У КИЄВІ ВІДБУЛАСЯ ПРЕМ’ЄРА ФІЛЬМУ ПРО ПИСЬМЕННИКА БОРИСА ВАСИЛЬЄВА

Сьогодні Борис Васильєв уже не так знаменитий, як колись. У 70—80-ті всі ми читали «А зори здесь тихие…», «Не стреляйте в белых лебедей», «Завтра была война»… Нещодавно, правда, у Москві прошуміла акція: якісь розсерджені активісти закликали свідомих громадян Росії обміняти «підступно непристойні» книги Віктора Пелевіна і Володимира Сорокіна на твори Васильєва. Твори перших навіть знищували… Борис Львович це «благе» діяння не схвалив — занадто вже скидається на добре відомі історії жести.

Власне, одна з цілей телевізійного проекту «Портрети епохи», у рамках якого і зроблено фільм Ганни Яровенко «Борис Васильєв» (студія «Вертов і Ко» на замовлення телеканалу «Росія», керівник проекту Віталій Манський), полягає в тому, щоб структурувати недавнє історичне минуле, а не стикати лобами окремі його фрагменти, тексти та діяння. Героями тут стають не просто відомі люди, а ті з них, хто володіє даром історичної рефлексії, історичного мислення. Осмислюючи пройдене, вони намагаються скласти свій власний портрет епохи, власне бачення шляху, пройденого Вітчизною.

Васильєв береться за діло відразу. «Ми вічні прикордонники, — каже він на самісінькому початку картини. — І як вічні прикордонники ми завжди чекаємо ворога, він нам потрібен. Солдат виконує наказ, прикордонник шукає ворога... Тисячу років ми живемо в такому стані». У цьому суттєва відмінність західноєвропейської та російської цивілізацій: там воюють лише в тих випадках, коли ворог сплив на поверхню, у нас же продовжують зірко оглядати його, втупивши погляд в глибини навколишньої дійсності.

Я не обмовився, сказавши «у нас», — поки що в цьому пункті ми з росіянами близькі родичі. Один скрізь шукає «руку Москви» і, звісно, скрізь її знаходить. Інший узяв на мушку український націоналізм — і той дивиться на нього з усіх щілин: хоч куди поверни рушничку, всюди воно, гаденя, його розтлінний вплив... Ми теж прикордонники. І це наша улюблена розвага — шукати вражину. Лише в одному місці ми його не знаходимо — у собі. Бо заздалегідь відомо, що кращих людей у світі — не знайти. За такого розкладу іншого пояснення нашому поганенькому життю не знайти: вороги, їхня невсипуща, щоденна підривна робота.

Цікаво, що фільм зроблено молодою українською режисеркою Ганною Яровенко. Кілька років тому вона закінчила кінофакультет Київського театрального, зробила ряд цікавих робіт у малих теле- і відеожанрах, але, на жаль, роботи в рідній Батьківщині їй не знайшлося. І пішла вона, вітром гнана, добре відомим українським інтелектуалам шляхом — у Москву. Там, як відомо, завжди є місце професійному подвигу. Мегаполіс готовий пригріти людину, якщо вона, звісно, на щось здатна. Судячи з усього, Ганна виявилася з таких. Спочатку режисер монтажу на тій же студії «Вертов і Ко», робота над картинами «Горбачев. После империи», «Путин. Високосный год», «Россия — рождение», 17 серій... Це за два з половиною роки. Нічого собі навантаження, чи не так? А потім, уже як режисер, робить фільми «Полетят ли русские в космос?», «Федор Хитрук» («Портреты эпохи»). Тепер — про Васильєва. І бажання, озвучене Ганною на прем’єрі в Будинку кіно — повернутися на Батьківщину, реалізувати задум, який давно гріє душу і який можна зробити лише тут. Добре б повернутися, але куди? Вона ж звикла працювати, а не обговорювати біди нашого кіно, нехай їм грець.

То про що розмірковує Васильєв, а разом із ним і автори картини? Про офіцерську честь, офіцерський обов’язок. «Обов’язок — над усе. Ти зобов’язаний підхопитися при команді атаки...» Ось так просто. А етика, мораль — це завжди просто. Складності починаються, коли починаєш хитрувати, вигадувати способи, як би її, ту мораль, обминути. Потомствений офіцер Васильєв усерйоз стурбований тим, що відбувається в російській армії. Вона розкладається. Виною тому дві війни («несправедливі», так він їх визначає) — в Афганістані та Чечні. «Це війни, вигадані державою!» — вигукує письменник. Воююча людина позбавлена мотиву — в ім’я чого воювати? Про те, що відбувається сьогодні в Чечні, Васильєв говорить гранично жорстко: «Не можна воювати з власним народом... Не можна на Кавказі говорити старикам «ти». Не можна кривдити жінок — за це мусить бути кревна помста... Лізти туди з уявленнями про те, що все вирішує автомат, — непристойно».

«Непристойно» і «не можна» — ключове слово в лексиконі героя фільму. Він усе переглядає крізь призму моралі, і в цьому відчуваєш таку високу й чисту вимогливість, таку високу й чисту душу, що в мене, в інші моменти, в очах виблискували сльозинки. Хто сьогодні згадує про честь (якщо не вважати, звісно, вікопомні телепередачі, де стільки непристойного самозамилування і нудотної пихи від свідомості власної величі), гідності, совісті нарешті? Бога немає, й усе дозволено? Але ні, Васильєв нагадує: є Божий суд, наперсники розпусти, і його гнів впаде тяжким прокляттям якщо не на вас, то на дітей ваших...

По суті старик, тим не менш — він вродливий, Васильєв (оператор фільму Віктор Чепрасов). І це врода людини високої моралі та честі. Не можна, не можна глушити в собі совість! Ось, обурюється письменник, триває ганебна практика набору в армію 18-річних хлопчаків, які ще не зміцнилися, ще не чоловіків. Та ще й змушують воювати — неправедно, безцільно! У них з’являється, звісно, синдром совісті. «Вони його глушать горілкою, убивствами. Глушать у собі совість. У Велику Вітчизняну не було ніяких синдромів! Бо війна була справедливою...»

Васильєв згадує минуле — у тому числі й своє життя. Особистість формується в біологічному організмі за допомогою вчинків. Один із них 1953-го, коли молодий офіцер, учасник війни відмовився виступити викривачем відомої «справи лікарів». Він не лише відмовився, а й звинуватив армійське керівництво в антисемітизмі. У ті часи! А про відмінності епох говорять лише ті, хто ніколи, за жодних режимів не здатний на вчинок, не здатний піднятися з окопу під градом вогню...

Перпендикуляром у фільмі виникає інший персонаж — майстер олов’яної мініатюри Федір Коломойцев. Він виготовляє солдатиків і мудрує: про історію армії, про мораль і гідність. Облом відбувається в той момент, коли він починає говорити про чеченців. Погані вони, виявляється, люди, виготовлювач військових фігурок, не задумуючись, пішов би воювати проти них. Ще один «прикордонник», який знає ворога в обличчя.

Однак ми запам’ятаємо інше обличчя — Бориса Васильєва. Його самого, його дружину, його ніжність до неї і всього, що оточує на підмосковній дачі. Останній план: він обережно проходить повз книжкову полицю, на якій угніздилися його книги. Так і є — він не брехав у тих книгах, він так і живе: за совістю, заповітами батьків і дідів, високою традицією російської літератури. Поки такі люди живуть поруч, надія на відродження не вмирає.

Після фільму захотілося сказати режисеру: «Ганнусю, повертайтеся. У країні, до безкраю наповненій неправдою та безсоромністю, так потрібні очі людини, здатної захопитися світлом моральності, чистоти!» Але я не підійшов, не сказав. Немає зараз у Києві робочих місць для таких людей. А отже, немає віри в те, що ми станемо жити краще — хоча б на трішечки...