НЕ ГІРШЕ ВІД ЗОЛОТА

Про серію «Золотих книг України» я б, напевно, й не стала писати. Навіщо? Адже це не ті книги, що їх більшість або бодай чимала частина українців зможе (або захоче) придбати й поставити на книжкову полицю у своїй оселі. Та й скажу прямо — сумніваюся, що «Золота книга української еліти» або «Золота книга українського підприємництва», хоча й випущені пристойним для сучасного українського книговидання накладом у 25 тис. кожна, дуже зацікавить бодай кожного десятого українця. Але після презентації чергового опусу із серії «Золоті імена України» — двотомника «Народжені Україною» — стало ясно, що справа набирає серйозних обертів. Цей двотомник — не офісна прикраса для обмеженого кола «золотої еліти» й «золотого підприємництва». Цей двотомник вийшов накладом у 50 тис. примірників, рекомендований Міністерством освіти як навчальний посібник і обіцяний багатьом бібліотекам України — насамперед бібліотекам вузів та шкіл. Мало того, на презентації відповідальні особи проголосили себе готовими до наступного етапу енциклопедизації всієї країни — видання багатотомної енциклопедії «Золота книга України», до чого всі попередні важкі паперові «злитки» були лише пристрілюванням. Погодьтеся, це серйозна заявка, тож маємо підстави придивитися до результатів «пристрілювання».

Глобус України

Перше, на що звертає увагу людина, взявши до рук книгу... Втім, «перше» в усіх різне. Хтось дивиться, чи багато малюнків, хтось оцінює мову й стиль, хтось одразу намагається вловити сюжетик, а щирі вихованці минулої доби відразу заглиблюються у простір між рядками. Звісно, коли йдеться про енциклопедію, перше, що впадає в око, — персонажі. А часом ще й риторика.

Здавалося б, яка може бути риторика в енциклопедії? Такий-то, народився, навчався, був, служив, перебував, створив, помер (або ще живе й працює над тим-то). Риторика в енциклопедії просто не поміщається у формат. Але лише тоді, коли це не українська енциклопедія. Таке враження, що деякі новітні українські енциклопедії саме для риторики й створені. Причому для риторики піднесеної, натхненної і, зрозуміло, «свідомої». Бо українська енциклопедія, принаймні зразка «Золотих імен», покликана не дати читачеві якнайбільше об’єктивної інформації про ту чи іншу людину, підприємство або подію, а «змалювати обличчя Української держави». У міру можливості воно повинно мати визначені й легко впізнавані риси, які роблять це обличчя цілком викінченим, самодостатнім і квітучим. Хоч би кому й чому була присвячена енциклопедія, у ній мають бути виведені образи своєї, незалежної української біблії: «Український Мойсей» Богдан Хмельницький та «Апостол нації» Тарас Шевченко. Можна принагідно згадати про «київське коріння» королівського дому Великої Британії. Віщий (хоч і мстивий) Олег. Мудра (хоч і не менше мстива) Ольга. Володимир Хреститель, Ярослав Мудрий, гетьман Мазепа, Пилип Орлик. Пара важких каменюк на адресу Московської держави — просто за те, що «її ще не було, коли ми вже були».

Для більшої переконливості в українській самодостатності існує невичерпна тема «Україна і космос». Тут неодмінно згадується «майже наш» Ціолковський і зовсім наші Кибальчич, Корольов та Каденюк, що робить останнього такою собі вітчизняною інкарнацією Юрія Гагаріна.

У «Золотій книзі української еліти» є просто маленькі риторичні шедеври. Мене особливо зворушила міфологема «заповітних торбинок», із якими приїхали в Канаду українські емігранти і розсіяли з цих торбинок по «всіх канадських преріях» українську пшеницю. Так, якщо навіть хтось відривається від цього зачарованого глобуса, біжучи у невідомість із самою лише «заповітною торбинкою», він ніяк не може бути просто емігрантом — він культуртрегер, він місіонер.

А тому обов’язково потрібно поскаржитися в одному з останніх абзаців переднього слова на «історичну кривду», яка дозволила канадцям пишатися «своєю пшеницею», американцям — своїм Архипенком, французам — своїм Сержем Лифарем, а вже якщо ми пред’явимо всі рахунки росіянам — тим залишиться тільки забратися зі своїми личаками й балалайками у споконвічні карело-фінські болота. Але наш народ — жертовний і терплячий. Кому, як не героям «Золотої книги української еліти» — переважно політикам та підприємцям, — знати про це. Інакше б не було їх у складі цієї «еліти». І книги виходили б якісь інші.

Чужі тут не ходять

Один мій добрий знайомий, трохи очманівши від напливу енциклопедичної літератури, поскаржився на дивну манію: коли до його рук потрапляє чергове довідкове видання, він не може заспокоїтися, доки не з’ясує, кого ж там бракує. Мабуть, це виявилося заразним: коли мені в руки потрапили деякі зразки продукції «Золотих імен», у мене теж з’явилося бажання звірити присутніх із відсутніми. І можу вас запевнити: основну частину «золотої еліти» становлять політики і, попри те, що в них є своя, «профільна» енциклопедія, — підприємці. Всіх депутатів — і попередніх, і теперішніх, усіх міністрів усіх кабінетів, усіх більш-менш значних чиновників ви знайдете в рядах еліти, серед носіїв «золотих імен», обласканих фортуною, видавцями енциклопедії і, хоч як парадоксально, нами, виборцями. Так, обсяги державного апарату, за версією «Золотих імен», вражають. Особливо порівняно з рубрикою «Культура та мистецтво». У «Золотій книзі української еліти» знайшлося місце аж для 31 творця вперемішку із «культурними» організаціями. І який обшир для зіставлень! Тут є «Таврійські ігри» й немає асоціації «Нова музика», фестивалів «Контрасти», Київ Музик Фест, «Мистецьке Березілля». Тут є голова правління Національної спілки художників, але немає Центру сучасного мистецтва. Тут є Ян Табачник, але немає В.Сильвестрова, М.Скорика, Є.Станковича, І.Карабиця. Тут є директор Парламентської бібліотеки, але немає поетеси Ліни Костенко.

Після прочитання альманаху «Народжені Україною» складається враження, що редактори найглибше вивчали два періоди нової української історії — період УНР, Директорії, Центральної Ради та історію ОУН-УПА. Якщо читачеві цікаві не тільки першорядні, а й другорядні діячі цих історичних подій, цей альманах для нього. І, можливо, тільки для нього. Решта подана легкими штрихами і не тільки не містить нових даних, а й не претендує на широту охоплення досягнень української культури і подій української історії. Мене дивує, наприклад, відсутність в альманаху скульптора Пінзеля, без якого важко уявити собі Львів. Не можу пояснити собі відсутності київських праведників батька і сина Глаголєвих. Немає жодного декабриста — члена «Південного товариства» і жодного молодогвардійця. Мабуть, редактори альманаху просто не люблять Пестеля за українофобство, а Олега Кошового — за комсомол. Щодо Пінзеля і Глаголєвих — вони просто не вписалися в ідеологію видання, перейнятого «національною свідомістю» і «духом патріотизму», що так вигідно вирізняли постаті воїнів УПА та діячів УНР. Що вже тут казати про уродженця Черкас і випускника київського університету Мойсея Урицького, одного з керівників жовтневого збройного повстання в Петрограді. Про нього не хочеться думати творцям «ідеологічної енциклопедії», як не хочеться думати про «майже киянина» Павку Корчагіна — Миколу Островського, для якого теж не знайшлося сторіночки. Що вже казати про сумнівне прізвище «Коллонтай» — причому не обов’язково про Олександру Михайлівну, чия пропагандистська діяльність була тісно пов’язана з Кримом та Києвом. Хоча б про Гуґо Коллонтая, уродженця Тернопільщини, польського вченого й суспільного діяча-антиклерикала, співавтора конституції. Втім, антиклерикалізм тепер не в моді ні в Україні, ні в Польщі.

Про Леоніда Брежнєва й Микиту Хрущова, як ви розумієте, й мови бути не може.

У зв’язку з такою сором’язливою вибірковістю, виявленою в упорядкуванні цього альманаху, я б запропонувала редколегії «Золотих імен» створити окремий випуск «Золота книга історичних емоцій і травм України». І видавати її безкоштовним додатком до наявного альманаху «національної гордості України». Користі від такої книги може бути не менше. Адже навіть психіатр-початківець розповість вам, що висловити травму — означає стати на шлях зцілення.

Все перераховане вище можна зрозуміти, якщо звіритися з ідеологічним курсом. Але є речі, які вибивають читача навіть із означеного курсу. Я, наприклад, ніяк не можу пояснити для себе відсутності в альманасі таких імен, як Осип Турянський, Григорій Чубай, Соломія Павличко, Валерія Ничик. А побачивши в альманасі ім’я Зіни Ботте — президента австралійського фонду допомоги дітям Чорнобиля, мені захотілося додати до цього «списку пошани» ще ім’я бодай лейтенанта Правика. Чи він званням не вдався? У книзі все президенти, генерали й полковники...

Особливо дивною видається відсутність в альманасі деяких «народжених Україною» на тлі розсипу «чужих». Можна було б посперечатися, скажімо, про уродженців Кримського півострова дохрущовської доби, про причетність до «великих українців» діячів кримськотатарського походження. Але вважатимемо, що їх наявність в альманасі — данина ідеї консолідації нації. А даниною чому є наявність у книзі адмірала Нахімова, О.Купріна,
М.Авенаріуса, С.Навашина? Так, діяльність цих росіян у певні періоди їхнього життя була пов’язана з Україною. Про деяких можна навіть сказати: вони тут бували. «Але невже, якщо вони ходили по нашій землі, ми можемо вважати їх чужими?», — патетично запитує автор однієї з передніх статей. Але ж так само для нас не чужі і Ф.Ліст, і О.де Бальзак. І нітрохи не менш не чужі нам усі ті письменники, книги яких було перекладено українською мовою. І всі ті композитори, музика яких звучить у наших залах. І Ріббентроп із Молотовим. І... Втім, так ми й до універсальності культури добалакаємося. А це погано узгоджується з ідеологією «національної свідомості» а-ля «Золоті імена», розширити й поглибити яку покликані, поруч із «нашими», «майже наші» та «незовсім наші».

Створення історії

Якщо книжка здобуває державне визнання, отже це комусь потрібно. Тим паче якщо книжка побачила світ у рамках держзамовлення. Тим паче тоді, коли, попри те, що це держзамовлення, неабияку кількість сторінок займають презентаційні листки або звичайний перелік спонсорів видання.

Взагалі один знайомий скептик, узявши до рук книгу, спочатку спантеличено її погортав, але коли нарешті дістався останніх сторінок, обличчя його прояснилося — світобудова набрала звичних обрисів. «Ах, то ось до чого все це...», — невизначено промовив він. Вибачимо скептикові й відзначимо виняткові чесноти видання «Народжених Україною». Формат «ін фоліо», гарний дорогий папір, якість друку, золоте тиснення, строгий макет, виклад трьома мовами, чітке позначення авторства статей. А як гримить іменами редакційна рада! М.Азаров, М.Жулинський, В.Кремень, В.Медведчук, В.Литвин, П.Мовчан — усі в єдиному, так би мовити, пориві... Не про кожну книгу у вступному слові обидва президенти України одностайно заявляють як про «яскраву розповідь» і відзначають «виховну та консолідуючу роль». Не кожній книзі приписують «формування культурно-державної ідеології», нарікаючи водночас на те, що минуле нам дісталося «спотворене ідеологічними міфологемами». Не в кожній передмові сказано про те, що «українське суспільство і зараз покладає надії на свою еліту», м’яко підводячи до того, що теперішня еліта нічим не відрізняється від згаданої в книзі.

Нарешті, не кожне видання, що виходить в Україні, має таку кількість спонсорів. Перепрошую, меценатів. Причому меценати бувають різні — ранжир у книзі витримано суворо. Дев’ять «національних меценатів» займають по дві сторінки (на однакових правах із безпосередніми героями книги). Двадцять «генеральних меценатів» — по сторінці. Двадцять чотири «офіційних меценати» влаштувалися по двоє на сторінці. І, нарешті, просто «меценати» у кількості 56 штук перераховані суцільним потоком. Усього одне видання має 109 меценатів. А ви кажете, що в нас немає добродійників. Та ви просто не вмієте їх переконувати!

І зрозуміти це так легко: адже не за кожну книгу автор або видавець може розраховувати на подяку Президента України та всілякі приємні дрібниці на кшталт почесних грамот і пам’ятних знаків. Втім, далеко не кожна книжка й відкривається портретом Президента, далеко не кожен автор цитує главу держави. І це, зізнаюся, тішить. Адже подяку Президента треба заслужити, тобто вірно послужити певній ідеї. І подяка ця — щось на зразок знака якості, тільки з іншим смислом.

Ось і з «Народженими Україною» так вийшло. На презентації Лесь Танюк сказав прямим текстом: нарешті ми розпочали творення власної історії. Зауважте, не «вивчення» якесь банальне — «творення». Тому, якщо ви гадаєте, що наведене вище звірення відсутніх із присутніми — дар енциклопедичному педантизму, то ви маєте рацію лише почасти. Адже саме наявність одних і відсутність інших історичних персонажів у такій грамотно зробленій книзі, як «Народжені Україною», можуть дати уявлення про ту історію, яку свідомо створюють для нас та наших дітей із благословення найвищої державної влади. У цьому варіанті істини вони хочуть нас переконати. У це хочуть примусити нас вірити. І ось найнеприємніший висновок після прочитання «оподякуваної» книги: дуже багато що від нас намагаються приховати. А може, й від себе самих. Можливо, якщо переконати нас, що всі «Народжені Україною», а також уродженці інших планет, що пристали до них, були самовідданими українськими патріотами, національними геніями або, в найгіршому разі, просто білими й пухнастими, ми повіримо в те, що ми (а отже, й вони також) і тепер такі. А оскільки ми (й вони) такі хороші, то, отже, ми за визначенням не можемо жити погано. Оскільки в нас є велика історія і велике минуле — ми й тепер, у теперішньому й сьогоденні, є великою європейською країною. А Романо Проді хай поміркує над своєю поведінкою.

Що ж, ми велика країна. Це незаперечно. Це однозначно. Чому ж половина міського населення цієї великої країни має вдома воду по чотири години на день, та й то лише холодну? Відповім: тому що ми звикли вмиватися біля криниці до схід сонця, а всі ці цивілізаційні штучки порушують нашу самобутність. Чому сліпий і старий представник цієї великої нації змушений у будь-яку пору року сидіти на вулиці зі своєю бандурою і шапкою для милостинь? Відповім: бо сліпий жебрак-кобзар — це символ нації, а тому хай собі сидить, без нього ми втратимо самоідентифікацію. Ви запитаєте, чому більше половини населення цієї великої країни розмовляє неіснуючою мовою? Відповім: суржик — це лінгвістичний прояв нашої споконвічної етнічної толерантності. А якщо без стьобу, то тому, що ми витрачаємо гроші, виробничі потужності й інтелектуальні зусилля на видання незліченних накладів розкішних дорогих енциклопедій, покликаних переконати нас у величі нації, замість того, щоб видати багато гарних, різних і недорогих підручників та посібників з української мови для всіх вікових категорій — від букваря до високочолих мовознавчих монографій. Замість того, щоб підтримати літературний процес, спрямувавши кошти й потужності на видання сучасної і класичної української літератури, замість того, щоб закуповувати регулярно для районних бібліотек книжкові новинки й періодику, замість того, щоб стимулювати діяльність перекладачів українською. Список можна продовжити, але, гадаю, ситуація і так досить прозора. Просто на всьому тому, що я перерахувала, не зробиш великих грошей, принаймні відразу (а нам-бо неодмінно щоб відразу...) Не зробиш політичного капіталу чи комерційної реклами. Значно вигідніше створювати історію, вписувати своє ім’я в «Золоті книги» на яких завгодно умовах, думаючи при цьому, що й сам стаєш не гіршим від золота. Набагато вигідніше та безпечніше перекроювати минуле, ніж мати справу з теперішнім, а тим паче — створювати майбутнє. Особливо коли ти, хоч і «еліта», а так і не вивчив граматичної форми майбутнього часу у своїй рідній мові.