Не бермудський трикутник. Грузія висунула на «Оскар» фільм про Росію-Чечню

Україна нинішнього року так і не визначилася, який фільм «відряджати» по «Оскар» і чи слід це робити взагалі, якщо гідних картин очевидно немає. Зате маленька горда Грузія «кинула рукавичку» — і оскарівському комітету, і почасти Росії. Досить конфліктний фільм «Російський трикутник» офіційно висунутий на головну кінопремію світу батьківщиною Руставелі і Саакашвілі (правда, поки що невідомо, чи потрапить він у чарт основних номінантів). «Російський трикутник» режисера Алеко Цабадзе — найдорожчий грузинський фільм після розпаду СРСР: бюджет близько 2 млн. доларів. Виходячи з анотації, це «...детектив про серію важко пояснюваних убивств у великому російському місті, за якими юрист-практикант угадує чеченський слід». У головних ролях — Костянтин Хабенський, Артем Ткаченко і киянин Петро Миронов (із Театру драми і комедії на Лівому березі Дніпра). На ХХІХ ММКФ «Російський трикутник» викликав великий ажіотаж і одержав спеціальний приз журі. Помітний інтерес до цієї роботи був і на XVII кінофестивалі східноєвропейських картин у німецькому Котбусі, де режисер відповів на запитання «ДТ».

— Алеко, ви самі створювали сценарій «Російського трикутника». Чому саме російсько-чеченський конфлікт став основою картини?

— Був телевізійний проект про кримінальний світ Росії, який мені запропонували робити. Я тоді нікого не знав у Москві. Треба було виживати, заробляти гроші. І я погодився, почав писати. Але невдовзі зрозумів, не моя це справа — дешеві телевізійні проекти. Я не телевізійник. Ще зрозумів, що не лише сам проект, але й замовник, котрий виявився досить слизькою людиною, мені теж не подобається. Я вирішив припинити співробітництво, але не зміг відірватися від уже написаного, почав писати далі.

— Тобто спочатку це був документальний проект? Про бандитські угруповання?

— Про одного вбивцю. До­кумен­тальний проект, грунтований на газетній статті. Але згодом я заглибився в тему, почав усе це обмірковувати. Потім уже сів за комп’ютер. І за три місяці зробив такий от сценарій. Це було 2001 року. Показав його російським продюсерам. Мені казали, мовляв, дуже цікаво, але вигадували якісь причини для відмови, найчастіше грошові. Хоча я бачив, що вони просто бояться цієї тематики.

— Грубо кажучи, коли ви писали сценарій, у вас не було двох мільйонів?

— Не те що двох мільйонів... У мене не було грошей, щоб платити навіть за квартиру, в якій жив. Незабаром відклав цей сценарій. Почав робити якісь серіали, аби годувати сім’ю. Але одного прекрасного дня з’явився чоловік, котрий став продюсером цього фільму. Звуть його Леван Корінтелі. Він висловив бажання працювати разом. Я у відповідь показав йому сценарій, навіть запропонував переробити його на грузинський лад, зняти фільм про грузино-абхазький конфлікт. Але потім ми зрозуміли, що зробити фільм у тому варіанті, у якому він існує, було б комерційно вигідніше для російського прокату. Отож стосовно фінансування це абсолютно грузинський проект. Навіть після початку зйомок ми пропонували російським продюсерам співробітництво, але вони просто боялися втратити свою роботу або зіпсувати кар’єру. Їх можна зрозуміти.

— А російські актори не боялися зніматися?

— А чого їм боятися?

— Того ж, чого й продюсерам...

— Уся відповідальність на продюсерах і на режисері. А актору ти платиш — і він грає, це по-перше. По-друге, тут йдеться про Костянтина Хабенського. Ми з ним працювали задовго до цього проекту і добре знаємо один одного. Знаємо наші чесноти, недоліки, здібності. Чого боятися?

— Чеченська тема сама по собі була до певної міри табуйованою у Росії.

— Не думаю, що у фільмі кажу щось не те. Я не сказав нічого нового. Я сказав — війна це погано. І після війни люди страждають. Хто цього не знає? Насправді всю історію можна було зробити про американо-іракську війну і зняти фільм у Нью-Йорку! До речі, ми подумуємо і про римейк. Не знаю, наскільки це буде успішно, але ми про це думаємо. Треба тільки знайти американського продюсера.

— Ваш фільм здобув спеціальний приз журі на Московському кінофестивалі. А яка була перша реакція глядачів?

— Ми розраховували зробити не фестивальну, а прокатну картину. Але фільм дивляться, запрошують на фестивалі. У Москві його сприймали неоднозначно тільки тому, що картину зробили грузини. Є і така категорія людей... Одні казали: «Яке право має грузин знімати фільм про російські проблеми? Нехай знімають про свої проблеми, у них там Абхазія!». Ще були люди з такою позицією: от грузин із російською Конституцією в руках... От моя відповідь їм усім: коли не розуміють, про що фільм, то це їхні проблеми. У цій картині ми не говоримо: чеченці погані або росіяни погані. Ми говоримо про те, що війна взагалі нікому не потрібна! Не треба воювати — це наш меседж. Зробив би такий фільм Михалков — була б абсолютно інша реакція: от який він чудовий, який він фільм зробив, не побоявся і сказав!

— Ви вже знаєте реакцію чеченців на свій фільм?

— Мені якось додому в Тбілісі зателефонував один чеченець, представник чеченської діаспори в Москві. Уявлення не маю, як він мене знайшов. Подякував за фільм. Але йому не сподобалася сцена, коли Коля дивиться по телевізору кадри, на яких чеченці відрубують голови російським солдатам. На це я відповів: ну що робити, так було. Коли розповідати правду, то треба говорити і це. Я вільна людина і кажу те, що думаю.

— Під час перегляду пригадувався «Апокаліпсис сьогодні» та інші фільми про війну. Так вибудовується цілий ряд: війна, фільм, знову війна, знову фільм. А запобігти чомусь, виходить, неможливо. Тобто фільм відмінний, тебе перевертає, але що це змінює?

— Так і буде. Якийсь Алеко зняв фільм про війну, люди подивилися і що? Більше не воюватимуть? Цього не може бути. Вони воюватимуть знову і знову. Така натура людська.

— А у вас є знайомі ветерани таких от воєнних конфліктів?

— Небагато, але є. Двоє. І вони достойні люди. Але там біль такий залишається, позбутися якого практично неможливо. Не відпускає тебе все це. Виходу немає. А політикам наплювати. Я ненавиджу політику і ніколи в неї не втручаюся. У фільмі взагалі політики немає ніякої, він про людські долі. Треба просто бути чесним оповідачем, а не робити картину про те, що Путін або Єльцин «правильно зробив» або «неправильно». Головне — те, що відбувається з людьми. Вони вмирають, їх убивають тільки через те, що якийсь мудак-політик вирішив розпочати війну. Людей заманюють в армію, а потім зброю в руки — стріляй, убивай.

— У титрах фільму значиться: «Виробництво Грузія-Україна». Розкажіть про українську участь у проекті?

— Зйомки відбувалися у Києві. Чеченські епізоди знімали в Тбілісі. В Україні нам допомагали хлопці з компанії «Pronto productions». Вони здійснювали технічну підтримку: освітлювачі, крани, візок, камери... Українських грошей у фільмі немає.

— А вам не казали, що Київ упіз­наваний і очевидно, що це не Москва?

— Казали, але яке має значення, де фільм знятий? Головне — про що...

— А чому в Москві не знімали?

— Ну, у Москві грузину нині знімати проблематично! По-перше, усе це пов’язано з візами. По-друге, з прізвищами.

— Ви зняли картину з розрахунком на російський прокат... А чи реально зняти стрічку для європейського прокату?

— Можна зняти фільм із розрахунком на європейський прокат. Але про це треба думати заздалегідь. На рівні теми і сценарію. Бо, можливо, що, наприклад, чеченська проблема європейців не цікавить взагалі або цікавить на поверхневому рівні. Ще треба думати про стилістику розповіді. «Російський трикутник» розрахований на російський прокат. Все-таки мені здається, що російський глядач глибший, емоційніший, ніж європейський. І він зрозуміє все це набагато краще, ніж європеєць.

З досьє «ДТ»

Алеко Цабадзе — кінорежисер, 51 рік. Закінчив Тбіліський театральний інститут у 1982 році. Дипломна кіноробота — «Пляма» (1986 р.), наступний фільм — «Ніч­ний танець» (1990 рік). Сім років жив у Нью-Йорку, потім два роки в Берліні, шість років у Москві. Нині живе в Тбілісі і каже: «Поки що...» На даний час у Грузії знімають фільм під робочою назвою «Рене їде в Голлівуд».