НАВКОЛО АРХЕОЛОГІЇ

Дискусія, присвячена важливим проблемам охорони і використання археологічних пам’яток, що розгорнулася на сторінках нашої газети, викликає неабиякий інтерес у читачів. Ми вже знайомили їх із точкою зору колекціонера археологічних знахідок С.Платонова, з думкою голови комітету Верховної Ради України з питань культури та духовного відродження Л.Танюка. Тепер надаємо слово відомому історику й археологу, академікові НАН України П.П.Толочку.

Пристрасті навколо проекту закону
«Про охорону археологічної спадщини»

Поділившись своїм враженням від статті п.Танюка «Чорно-біла архіархеологія», надрукованої у газеті «Дзеркало тижня» від 5 квітня 2003 р., з одним із моїх академічних колег, я почув трохи несподівану відповідь: «А що, ваша стаття була б кращою, коли б довелося писати про стан справ у театральній режисурі?» Напевно, ні. Але я ніколи і не наважусь писати про те, у чому не розбираюсь. Пан Танюк наважився, очевидно, свято вірячи, що і в археології він такий самий дока, як у режисурі. При цьому змішав грішне з праведним. Будь-яка дискусія у зв’язку з цим позбавлена сенсу. Її й не буде у цій статті. І все ж шанобливе ставлення до читачів газети змушує мене дати хоч деякі роз’яснення щодо «відвертостей» п.Танюка.

Почати слід, очевидно, з головного — з проекту закону «Про охорону археологічної спадщини», що покликаний унормувати стан справ у сфері охорони пам’яток археології. Необхідність його продиктована самим життям. Адже навіть п.Танюку зрозуміло, що сьогодні тут правлять бал «чорні археологи» і пов’язані з ними так звані рятувальники української культури — колекціонери. Проект був схвалений Верховною Радою у першому читанні і жодного намагання з мого боку «протягти» його в цілому, як стверджує п.Танюк, не було. Навпаки, стоячи на трибуні Верховної Ради, я просив депутатів не голосувати в цілому, оскільки добре розумів, що закон потребує широкого обговорення і доопрацювання.

Готувати до другого читання проект закону, згідно з регламентом Верховної Ради, справді мав комітет з питань культури і духовності. На жаль, у п.Танюка не виявилося ані найменшого бажання займатись цією рутинною роботою. Натомість із незвичайним завзяттям він заходився торпедувати проект. Неймовірно, але спільником його виступило Міністерство культури України, яке покликане охороняти культурну спадщину і, на жаль, ані найменшою мірою не виконує цього завдання.

Аргументи проти проекту закону просто неспроможні. Бачте, все у цій сфері вже унормоване іншими законами, у тому числі і «Законом про охорону культурної спадщини». Новий закон дублює положення попередніх. Пізніше, правда, почали говорити, що основною його вадою є те, що він виписаний з позицій інтересів Інституту археології НАН України, який не є державною установою. При цьому і п.Танюк, і міністерські чиновники вперто продовжують обговорювати першу редакцію, хоча добре знають, що за два роки, доки вони боролися проти, спеціалісти і народні депутати доопрацьовували проект закону і значно покращили його. Тепер у ньому не лише чітко виписано права та обов’язки Міністерства культури й Інституту археології у сфері охорони і дослідження археологічної спадщини, а й регламентовано діяльність колекціонерів, яка може здійснюватися лише на основі державної ліцензії, передбачено засоби покарання «чорних археологів», аж до ув’язнення включно.

Коли готувалася ця стаття, С. Платонов поділився секретами свого ремесла через газету «Високий замок» від 10.04.2003 р. Виявляється, збирає він свою колекцію «правдами і неправдами», купує свої речі не лише в «чорних», а й у «білих» археологів. Причому таких фактів він начебто знає багато. Останнє він говорив мені і під час особистої зустрічі. На моє прохання назвати прізвища таких «білих» археологів відповів, що не робитиме цього.

Але ж, шановний п. Платонов, якщо ви скуповуєте речі не лише у «чорних», а й у «білих» археологів, вони однаково крадені в держави, і ця обставина зовсім не звільняє вас від відповідальності. Ви ж добре знаєте, що заслуговує покарання і той, хто продає крадене, і той, хто його купує.

За змістом твердження п.Танюка близькі до тих, які проголошує п. Платонов. Він також не розуміє, навіщо Толочку такий закон. У розмові зі мною сказав, що закон не покладе край «чорній археології» (у Танюка — не стане «панацеєю від чорної археології»), а лише призведе до того, що збирачам старожитностей доведеться більше платити. У калькуляцію «чорні археологи» внесуть і ризик потрапити за грати.

Звичайно ж, такий закон потрібний не п.Толочку, як намагаються довести п.Танюк, чиновники Мінкультури і колекціонер Платонов. Він потрібний Україні. Адже з такими порядками, які існують нині у сфері охорони археологічної спадщини, і з такими горе-захисниками культури ми невдовзі взагалі не матимемо що охороняти. Легальна археологія досліджує в рік максимум 400 пам’яток, «чорна» ж нищить близько 1000.

Та й не новація це п.Толочка. Такі закони діють у багатьох країнах Європи. У Росії їх мають навіть суб’єкти федерації. Вони обумовлені вимогами «Міжнародної хартії з охорони і використання археологічної спадщини», схваленої в Лозанні 1990 р. Стаття 3 Лозаннської хартії гласить: «Охорона археологічної спадщини — це моральний обов’язок кожної людини. Водночас це й колективна та громадська відповідальність. Ця відповідальність повинна оформлятися відповідним законодавством».

Напевно, п.Танюк не знає змісту Лозаннської хартії, але ж його дорадники, а тим більше чиновники Міністерства культури мусили б знати. Якщо вам не подобається проект закону п.Толочка, не кричіть, що він взагалі непотрібний, а запропонуйте свій. Час і сили, витрачені на боротьбу, цілком достатні для створення альтернативного законопроекту. Рівно ж як і для внесення на ратифікацію Верховною Радою «Європейської конвенції з охорони археологічної спадщини» 1992 р. Але ж ви й цього не хочете робити.

Про Інститут археології НАН України

Неупереджений читач напевно помітив, що п.Танюк кипить благородним гнівом не стосовно «чорних археологів» чи колекціонерів, а стосовно Інституту археології НАН України. Його, бачте, непокоїть, що він великий, що наукові колекції не зараховані до державного музейного фонду України, що науковий архів Інституту не підпорядкований Архівному управлінню Кабміну тощо. Так непокоїть усе це п.Танюка, що не втримався і просигналізував Службі безпеки України. Спершу листовно, а потім вже й через газету.

Ось тільки не знає п.Танюк, що Інститут археології як складова частина Національної академії наук України є державною установою, що все його майно, у тому числі й археологічні фонди, є державною власністю й апелювати до СБУ з цього приводу немає жодної потреби. В Інституті ведеться чіткий облік надходжень, усе зареєстровано, а особливо цінні предмети (із золота й срібла) перебувають ще й на обліку в Пробірній палаті України. Від неї ж Інститут має ліцензію на зберігання і використання таких археологічних знахідок.

Отож, п.Танюк, краще просигналізуйте в СБУ, чи мають такі ліцензії опікувані вами колекціонери і чи зараховані їхні колекції до державного музейного фонду. До того ж посилання ваше на п. Платонова, що археологи «відкопали, описали й десь у себе в підвалі приховали», абсолютно некоректне. По-перше, не десь у себе, а в наукових фондах Інституту археології, який має такий самий державний статус, як і будь-який музей. Ці фонди є своєрідним архівом для науковців, вони відкриті й доступні для всіх археологів України. А по-друге, зовсім не приховали. При Інституті працює Археологічний музей, експозиція якого постійно змінюється і поповнюється новими надходженнями. Його відвідують щорічно десятки тисяч киян та гостей міста. У ньому проводять уроки з давньої історії школярі, базовим він є для студентів, що спеціалізуються з археології. І золоті та срібні речі ми демонструємо не лише за кордоном. Бували вони й у Миколаєві, Запоріжжі, Херсоні. Час від часу виставляються в Києві. До речі, колекція Археологічного музею постановою Кабміну від 2.02.2000 р. №209 оголошена державною власністю і внесена до державної частини музейного фонду України.

Величезну колекцію золотих і срібних речей, здобутих співробітниками Інституту, було передано до Музею історичних коштовностей України, і сьогодні вона становить основу його археологічної експозиції. Прикро, пп. Танюк і Платонов, що ви нічого цього не знаєте.

Що ж до самого Інституту, то, як для України, не такий він уже й великий, хоч і справді науково потужний. У ньому працюють три члени НАН України, близько 30 докторів історичних наук, понад 70 кандидатів наук. Багато з них є дійсними членами і членами-кореспондентами іноземних академій та інститутів. За науковим рівнем він справді не поступається жодній археологічній установі Європи. До того ж вчені Інституту читають лекції у вузах Києва й України; на його базі у Національному університеті «Києво-Могилянська академія» функціонує магістеріум.

Наведене п.Танюком порівняння з Польщею слід віднести на рахунок його недобросовісних консультантів, бо жодної різниці в організації археологічної науки між нею й Україною не існує. Там також працює у системі Польської академії наук один великий Інститут археології у Варшаві з філіалами в інших містах. Решта «сім інститутів» — це звичайні кафедри при університетах, що їх у Польщі називають інститутами. Такі структури є й в Україні при класичних університетах: Національному ім.Т.Г.Шевченка, Харківському, Одеському, Львівському та інших. Крім того, при Інституті українознавства НАН України у Львові працює відділ археології, а в м.Сімферополі — філіал Інституту археології НАН України. В Одесі та Керчі ще з початку ХІХ ст. успішно функціонують археологічні музеї, співробітники яких проводять дослідження.

Отож, усе в нас, п.Танюк, як у «розвинених європейських країнах», на які ви без знання справи посилаєтесь. До речі, у фізиків, юристів чи біологів аналогічна структура наукових установ. Адже й про те, що наша держава «має найбільший у Європі Інститут археології», ви довідалися лише з газетної публікації.

Від кого ж треба рятувати пам’ятки археології?

Звісно ж, від «чорних археологів», від господарської діяльності, від невігластва сильних світу цього, від природних катаклізмів тощо. Саме так відповість вам кожний, хто хоч трохи обізнаний із цією проблемою. Кожний, так, але тільки не п.Танюк. Судячи із пафосу його статті, археологічні пам’ятки потрібно охороняти насамперед від легальних археологів, оскільки розкопки призводять до втрати окремих із них. Інколи справді призводять, хоч і незрівнянно рідше, ніж від «чорних археологів» або від господарської діяльності. Цілком слушне посилання тут на Європейську конвенцію 1992 р., яка рекомендує застосовувати «де це можливо, неруйнівні методи дослідження». Найчастіше археологи так і чинять. Я не знаю жодного прикладу, коли б вони копали пам’ятку на знесення, якщо їй не загрожує небезпека фізичного знищення в результаті земляних робіт.

І все ж лише дилетант може стверджувати, що в результаті легальних розкопок нищаться пам’ятки. Насправді вони продовжують жити, але вже в іншому вимірі: у кресленнях, фотографіях, таблицях предметів матеріальної культури, наукових описах і, нарешті, у книгах та підручниках, доступних усім, хто цікавиться давньою історією.

Чи замислювався п.Танюк, завдяки кому і чому стали відомі світу пам’ятки знаменитої Трипільської культури, скіфо-античні ювелірні шедеври із золота й срібла, чудові зразки культури слов’ян та русичів? Завдяки праці багатьох поколінь легальних археологів і, звісно, розкопкам. Археологічна наука, на жаль, не мала раніше, та й тепер не має іншого методу пізнання далекого минулого, ніж через розкопки залишених ним пам’яток.

Без систематичних і цілеспрямованих розкопок неможливо було б створити такі фундаментальні праці, як «Давня історія України» у трьох томах, «Етнічна історія давньої України», які удостоєні Державної премії за 2002 р., «Історія української культури», том перший. Чи можете ви, п.Танюк, назвати щось подібне, створене «чорними археологами» або колекціонерами?

Та й дарма ви так переймаєтеся проблемою тематичних руйнівних досліджень легальних археологів. Відколи Україна стала суверенною державою, вони у нас практично не проводяться. Немає для цього коштів. Інститут археології здійснює виключно рятівні дослідження пам’яток, котрим загрожує знищення. В аналогічному становищі й археологи, які працюють у вищих навчальних закладах та музеях.

У чому ж причина конфлікту між вченими-археологами і чиновниками Міністерства культури та колекціонерами?

Перефразувавши відомого російського поета, можна сказати: «Якщо конфлікт розгорівся, то це комусь потрібно». Про інтерес колекціонерів у збереженні «статус-кво» в системі охорони археологічної спадщини я вже сказав вище. А в чому ж інтерес чиновників?

Особливих загадок і тут немає. Пропонований проект закону ґрунтується на чіткому розмежуванні повноважень: державні органи охороняють археологічну спадщину, Інститут археології, археологічні кафедри вузів і музеї її досліджують. Але саме цього й не хочуть чиновники. І причина тут лежить на поверхні. При Міністерстві культури України і обласних адміністраціях засновані всілякі «комунальні господарства», «обласні інспекції», «інститути пам’ятко-охоронних досліджень», які справу охорони пам’яток археології перетворили на прибутковий бізнес. Чиновники, зловживаючи своїми правами і не дотримуючись обов’язків, самочинно вирішують питання відведення земельних ділянок, на яких є археологічні пам’ятки, під будівництво. Самі ж проводять попереднє їх дослідження, хоча, згідно з «Законом про охорону культурної спадщини», це має робити Інститут археології.

Отже, сам охороняю, сам досліджую, сам даю дозвіл на будівельні роботи і сам отримую за це гроші. Чи не здається вам, що позиція міністерських чиновників скидається на позицію того невдахи з анекдота, який із кравця несподівано перетворився на царя. «Ну гаразд, — сказав він, — буду царювати, але у вільний від царських обов’язків час ще й потроху шитиму».

Навряд чи слід доводити, що охорона пам’яток археології і їх дослідження несумісні в одних руках. Скажіть, будь ласка, коли чиновникові займатись справами охорони, що пов’язані з роз’їздами, необхідністю робити приписи недбалим господарникам, укладанням охоронних договорів, реєстрів пам’яток тощо, якщо він два чи три місяці досліджуватиме «свою» пам’ятку. Я вже не кажу про те, що в охоронних структурах системи Міністерства культури практично немає для такої роботи кваліфікованих археологів. У них працює лише два кандидати історичних наук.

Я неодноразово звертався до міністра культури Ю.П.Богуцького з приводу нерозуміння чиновниками дорученого йому міністерства своїх службових обов’язків. Здавалося, знаходив розуміння, але жодних змін на краще так і не сталося. Певна надія з’явилася у зв’язку з формуванням спеціальної охоронної служби. Щоправда, дієвість цього органу залежатиме від його статусу. Я завжди вважав, що це має бути незалежна позавідомча державна служба. Якщо цього не станеться, ситуація з охороною культурної спадщини не зазнає принципових змін. Просто матимемо більше чиновників із тими ж самими традиціями у тому ж таки Міністерстві культури.

Замість епілогу,
або про «круту вдачу пана Толочка»

Щоб створити враження «всезагальної» підтримки свого поборювання проекту «Закону України про охорону археологічної спадщини», п.Танюк посилається на думки Міністерства культури, Міністерства юстиції, тієї ж таки милої його серцю СБУ і чомусь нічого не говорить про тих, хто підтримав цей проект. А серед них не лише науковці Інституту археології НАН України, а практично всі дипломовані археологи України. Звернення до Президента України, Кабінету міністрів і Верховної Ради на підтримку проекту закону підписали вчені-археологи із Києва, Львова, Чернігова, Чернівців, Полтави, Луцька, Рівного, Харкова, Сімферополя, Сум. Вони в жодному разі не є «підлеглими академіка П.Толочка».

На завершення хотів би звернутися до всіх, хто волею чи мимоволі втягнувся в цю недостойну боротьбу проти проекту «Закону про охорону археологічної спадщини», з проханням зупинитись. Археологічні старожитності стали сферою чорного бізнесу, держава втрачає свою власність, історична наука — джерельну базу, а ми зводимо між собою якісь порахунки. Сором та й годі.