Нашу культуру врятує не «шароварщина», а агресивна стратегія?

Поділитися
«Шароварщину — геть!» — приблизно такий напівпролетарський заклик допіру проникнув у наші прямі та криві ТБ-ефіри в зв’язку із широкомасштабними святкуваннями Дня Незалежності...
Який концерт без шлягеру? На святкуванні Дня Незалежності

«Шароварщину — геть!» — приблизно такий напівпролетарський заклик допіру проникнув у наші прямі та криві ТБ-ефіри в зв’язку із широкомасштабними святкуваннями Дня Незалежності. Одним з ідеологів умовного руху «Антишароварщина» виступає Василь Вовкун. Персона в нинішніх культреаліях знакова. Бодай тому, що він, як ніхто інший з активних світочів духовності, близько допущений до першої Сім’ї. По суті, головний режисер... країни (чому — пояснимо нижче) в ексклюзивному інтерв’ю «ДТ» оприлюднив актуальні тези на заяложену тему «Як би нам реорганізувати культуру».

Відступ перший. Коли говоримо «головний режисер», це ще не означає, що Вовкун відбирає кусень хліба в Жолдака, Одинокого чи Рєзніковича. Саме розпіарений В.Вовкун нині виявився «централізованим» постачальником усенародної художньої радості. На честь 14-ї річниці Незалежності він курирує Найголовніше Шоу на Майдані й на його околицях. Трохи раніше, після великої новорічної політперемоги, він же режисирує найважливіший спектакль свого життя під назвою «Інавгурація». З таким репертуаром уже ніякі гамлети й ліри не збентежать його своїм скигленням...

— Пригадую, після вашого твору «Інавгурація» Микола Мозговий, директор Палацу «Україна», спробував вас ущипнути чи хвицнути: чи то не так церемонію зрежисирували, чи то вкрали щось із виділеного на неї бюджету?

— У цій темі немає приводу для розмови! Абсолютно! А про те, чому він так вчинив, я навіть не хочу розмірковувати.

— Чи ж мало мотивів? Можливо, вирішив, що вас уже тоді ладили на міністра культури?

— У пресі на цю тему були певні припущення. Журналісти навіть називали моє прізвище серед інших претендентів на мінкультівське крісло. Можливо, це також якось «надихнуло» Миколу Петровича... Але той випад, наскільки мені відомо, не зіграв на його користь. І потім, зрозумійте, інавгурація — це ж не мій персональний захід. Це ціла система фінансових і адміністративних взаємовідносин. Це дуже складний проект. Міністерство культури здійснювало економічні розрахунки. Гадаєте, у мене був час усім цим займатися напередодні такої відповідальної роботи?

— Недавно ви вирішили розширити рамки творчого профілю: тепер ви не лише постановник масових видовищ, а й позиціонуєте себе як оперний режисер...

— У львівській Опері я поставив «Бал-маскарад» Верді. У Києві, на сцені Національної музичної академії, представили «Поворот гвинта» Бріттена — це модерна психологічна опера. Творчість Бріттена зажила неймовірної популярності за кордоном, у нас його лише відкривають. Це спільний проект із Великобританією в рамках фестивалю «Україна—Європа—фест».

— Чи комфортно було пірнати зі львівських репетиційних залів у британські? У якому стані взагалі сьогодні львівська Опера? Там зал заповнюється?

— У художньому плані львівський театр виглядає вельми достойно. Знаю, що Петро Чуприна навіть хотів запросити звідти до Києва трьох вокалістів. У львівському театрі працюють чудові художники. Можливо, там трішки гірший балет, бо не було сильної школи, як у Києві. Зате у Львові чудовий оркестр. Але про яке порівняння може йтися, коли в солістки львівської Опери оклад 280 грн.? Ось і порівнюйте...

— У вас як в екс-львів’янина немає відчуття, що в цьому чудовому місті поволі розмивається споконвічно культурне середовище, виникає багато наносного? Чи це лише мої суб’єктивні відчуття?

— Це трагічні відчуття. Інколи вони навідують і мене. Справжній львівський шарм є, але тільки певними острівцями. У певному окремому вимірі. Сумно, якщо Львів опуститься до статусу звичайного периферійного містечка. Але ж у минулі часи можновладці чимало «потрудилися», аби викорчувати звідти справжню еліту й духовність.

— Ви всерйоз маєте намір займатися оперою, чи це лише примха в перервах між великими фінансовими шоу-проектами? Адже у Львові практично спустошено професійну оперну режисуру. Після Молостової — нікого. Лише якісь випадкові хлопчики бундючаться.

— Між іншим, саме Ірина Олександрівна Молостова колись запропонувала мені зайнятися фестивалем імені Сержа Лифаря. Одного разу вночі зателефонувала: «Я — москалька, мене в цей проект не беруть, а ти давай, дерзай!» Я їй за це безмежно вдячний. І усвідомлюю, що така величина, як Молостова, у нашому оперному мистецтві з’явиться нескоро. Оперний режисер — це ексклюзивна й високооплачувана в світі професія. За одну постановку середньої руки режисер на Заході може отримати 50 тис. дол. А в нас? Не хочеться загадувати або далеко зазирати, але мені було б цікаво займатися оперою й надалі. Робити оперні спектаклі лише в концертних варіантах — даруйте, вже проїхали... У зв’язку з «Поворотом гвинта» й «Балом-маскарадом» були певні добрі відгуки. На прем’єру я запрошував Петра Чуприну, Марію Стеф’юк. Переконаний, якщо є концентрація на певній роботі, багато речей самі по собі народжуються...

— Розкажіть тоді, як виникли найбільш вдалі образи у ваших проектах.

— Коли почав працювати над проектом «Розстріляне Відродження», спочатку нічого не міг придумати. Особливо гальмував думку радянський культперіод. Я зайшов у глухий кут. І, як завжди, «одного разу» прокидаюся... І виникає відчуття, ніби я щойно в театрі ніс на сцену клітки з птахами. Це й був отой найважливіший сценічний образ. Таке сталося, коли шукав рішення до проекту, присвяченого Григорію Сковороді. Було це осяяння чи щось інше, але мені здалося: планшет сцени потрібно неодмінно вистелити яблуками, похилою площиною вони падатимуть, і ці звуки падіння підсилять мікрофони...

— Яка доля ще одного вашого проекту — оболонського театру просто неба? Пригадується, починали жваво — з людьми й кіньми, з пафосними акціями, а тепер там усе розкидано, ніби орда пройшла.

— На жаль, усе це піде під екскаватор. Районну владу цікавить лише земля. І що вони на ній згодом побудують, мені невідомо. Можливо, нові котеджі...

— ...для «нових» українців?

— Не знаю. Але власникові проекту, який колись і залучив мене до роботи, влада заявила чітко: або сам розбирай свої будівлі, або ми самі це зробимо. Гадаю, вони й раніше накидали оком на цю територію. Я про це не знав. Вибудовував плани. «Карміну Бурано» мріяв там поставити. Якби місто було бодай трішки зацікавлене, то оболонський культурний проект можна було б зберегти — місце там чудове. Я вже не кажу, як на цій справі прогорів засновник, що приїхав із Єгипту і вклав стільки коштів... Віктор Ющенко під час своєї передвиборної кампанії використовував тезу «винна влада». Я трохи перефразував би — багато в чому винне безкультур’я влади. Якщо запитати в багатьох із тих, хто був при владі, що він знає з музики, з живопису, з театру, то скрізь буде повний нуль.

— Як «головний» шоу-режисер прикиньте-но свою обойму кращих із нашого шоу-бізу — тих, кого ви залучали б до участі у своїх концертах завжди і скрізь.

— «ВВ», «Океан Ельзи», «ТНМК», «Тартак». Мабуть, Руслана, Пономарьов...

— Майдан, усі зібралися. А що ж, Повалій у найближчому майбутньому місця не знайдеться?

— Але ж ви просили суб’єктивний список...

— Вам часто нав’язують у програми матусиних-татусиних доньок, котрі, як вони вважають, співають?

— Мені важко нав’язати. Якщо навіть тиснуть, я знайду як дати відсіч.

— Ну, зрозуміло, при ваших добрих стосунках із Катериною Чумаченко... А ось Оксану Білозір чому ви до свого шорт-листа не ввели?

— Нехай працює міністром культури.

— А у вас із нею стосунки не склалися?

— Та ні, нормальні стосунки. По-перше, ми з одного штабу. А по-друге, і мене дуже хвилює питання стратегії розвитку вітчизняної культури. Цікавить закон про захист інформаційного простору... Якби це здійснити, то зав’язався б певний перехідний період, під час якого кристалізувалося б наше майбутнє. Бо якщо не стануться певні зрушення і зміни в культурі сьогодні, я не знаю, коли вони взагалі стануться.

— Спочатку мали б статися зрушення в головах. Аби потім у культурі щось змінилося.

— Але що може наразі зробити та ж таки Оксана, якщо з подачі Валерії Заклунної є «дивовижна» концепція розвитку вітчизняної культури й за неї проголосувала Верховна Рада? А це ж скелет мертвої культури!

— Але в парламенті не тільки Заклунна. Навіщо ж тільки її звинувачувати? А ви самі що пропонуєте?

— Я пропоную не концепцію, а агресивну стратегію розвитку культури. Це перший пункт.

— Агресивна стратегія — це щось від китайської культурної революції, коли по горобцях із гармат стріляли?

— Якби ви уважно вивчили положення про розвиток, наприклад, французької культури, то так не казали б. А ось другий пункт — це, повторюю, закон про захист вітчизняного інформаційного простору. Нічого страшного в цьому немає. У Європі багато країн ніби захищаються від тиску англомовної культури. Але захищаються коректно. Є положення — 70% в ефірі національного продукту й 30% продукту іноземного. І податки втричі збільшуються саме на ці 30% із відрахуваннями на розвиток саме національної культури.

— Гаразд. Які наступні пункти вашої «агресивної» стратегії?

— Закон про культуру, що повинен виконуватися, і закон про позабюджетні кошти... Хіба секрет, що лише з Києва за один місяць вивозяться мільйони у зв’язку з гастролями іноземних виконавців? Вони забирають ці кошти, які не оподатковуються. Ще мені здається цікавим угорський варіант. Там начебто нічого особливого в цій справі не роблять, але зі своїх податків громадянин має право перерахувати будь-які кошти саме на культуру. Якщо захоче. Чотири мільярди форинтів у такий спосіб збирає Угорщина на реставрацію пам’яток архітектури й на інші культурні потреби! Німеччина використовує на культуру надходження від ігорного бізнесу. Країни Прибалтики шукають кошти від активного збору з алкогольної, тютюнової продукції. А ми все вирішуємо, чи варто на ходу стрибнути в цей поїзд...

— Ми, швидше, думаємо, як би облаштуватися на платформі. Бо всі поїзди якось повз нас мчать.

— Розумію, без хорошої команди всі ці питання ані Білозір, ані хтось інший не зможе вирішити. Та й без відповідного законодавства в будь-якій галузі працювати неможливо. А потрібно ж вкладати гроші у своє мистецтво. Не приховую, й сам іноді ходжу на концерти Алли Пугачової, але...

— ...не зачіпайте святе!

— ...але ж важливо спрямувати енергію на наше культурне колесо, аби воно зрештою завертілося на повну силу.

— Коли виникла постперебудовна культурна хвиля, не скажу, що всі, але багато хто жив і дихав щойно витягнутими з небуття іменами — Плужник, Хвильовий, Винниченко, Зеров, Чупринка і багато інших. Тепер усе це начебто є — і в шкільних, і в інститутських підручниках, — але цього немає в повітрі... Чому розсіялася свого часу концентрована аура інтересу до такого надбання?

— Ви самі майже відповіли на своє запитання. Після постперебудовної культурної хвилі накотила інша... І розмила ці береги дощенту. А потім — «маємо те, що маємо».

— Натяк на затребувану протягом минулої десятирічки зразково-показову державну «шароварщину»?

— Якби тільки натяк...

Відступ останній. Етимологія популярного народного терміну «шароварщина» давня й загадкова. З одного боку, вона саркастично визначає незнищенний побутовізм у вітчизняній культурі, з іншого — частково навіяна «сакральними» творами славнозвісного попередника Вовкуна В. на посаді «головрежа країни» — пана Шарварка Б. Останній, як відомо, не шкодуючи сил і кілометрів тканин, розводив ну такі шароварні хороводи на сцені Палацу «Україна», що багатьом вони досі ввижаються. Шаровари в Шарварка прикрашали, вважай, кожен номер. Але концерти в нього завжди були професійними. Тепер інколи навіть ніяково, що питомі українські штани кинуті в ефірах на заклання на догоду новій моді. Шаровари не винні. Не в балетних же пачках козаки дефілювали... Якщо ще й штани з народу зняти, то що в нього залишиться? Тому, на мою думку, не з «шароварщиною» слід воювати, а з тим, що її породжує. З бездарністю та спекулятивністю псевдофольклорних інтерпретацій. П’єси Старицького, повісті Нечуя-Левицького, поема Котляревського, ансамбль Вірського, хор Верьовки — також шаровари. Але без зневажливих суфіксів. Та й на останніх святкуваннях Дня Незалежності, хоч би що казав наш головний режисер, не обійшлися без них, рідних...

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі