НАРОД ЗОЛОТОЇ СЕРЕДИНИ-3, АБО ЕСКІЗИ ПРО ГОЛОВНЕ

Спливає 2000 рік. Чи то останній ХХ століття, чи то перший ХХI, так досі й неясно. Та й не вельми важливо — відсвяткуємо міленіум ще раз, та й край. Важливо інше — це був дев’ятий рік нашої незалежності. Дев’ять років тому, у грудні 1991-го, ми всі як один проголосували за суверенітет і демократію, щиро вважаючи, що буквально завтра, ну від сили через рік-два, ми житимемо, як у них, станемо якщо не гейтсами, то такими собі справжніми й заможними представниками середнього класу з затишними будиночками та квітничками навколо них, з авто поруч, басейн не обов’язковий. Ми були наївні та щасливі тоді. А якими ми були в минаючому році? Яким був цей рік для нас? Протягом усього року, практично щомісяця, соціологічна служба УЦЕПД розпитувала: що нас хвилює та чого ми хочемо, кого підтримуємо й кому довіряємо, і ще багато про що. І ось що в результаті виходить.

Чи були ми щасливі?

Хоч і не всі ми одесити, але на запитання про щастя відповіли зовсім як Буба Касторський — «щоб так, так ні».

Тобто не те, щоб ми визнали себе геть нещасливими — такими почувався лише кожен тринадцятий із нас, але щасливих серед нас і десятка на сотню не набереться — 9,8%.

І правда, з чого нам почуватися нещасливими, якщо й зі здоров’ям у більшості з нас (71%), тьху, щоб не наврочити, не так уже й кепсько, і стосунки в родині складаються краще нікуди (91,4%), і з друзями все гаразд (93,9%), і мир і спокій у країні нас цілком задовольняє (88%), і робота (у кого вона є) цілком цікавою здається (60,3%), і навіть із хобі в нас все ладком (63,8%), а головне — ми, виявляється, були цілком задоволені можливостями власної самореалізації та самоствердження (75,6%) і жили мало не в душевному спокої — у стані внутрішньої гармонії та злагоди з самим собою (73%).

Здавалося б, чого ще, тільки жити, радіти й за кількістю щасливих наздогнати й перегнати Америку, де, як кажуть, вважають себе цілком щасливими 94% громадян. Так ні ж.

Нас зіпсувало грошове питання. Ми були невдоволені рівнем власного добробуту (57,5%) і ще більше — рівнем добробуту наших співгромадян (83,3%), що робить честь нашій спостережливості. Хоча не помітити таке падіння просто не можна. Суха статистика з обличчям Олександра Івановича Корейка говорить нам, що 1990 р. середній річний дохід на душу українського населення становив 3 773 долари, а 1999-го — 318, якщо вам важко порахувати в умі, даємо письмово — дохід зменшився у 12 разів. Ні, можливо, 2000-го він і піднявся, але статистика розповість нам про це тільки десь до колишніх листопадових свят.

Ми були невдоволені неможливістю одержати зароблене чесною працею (57,9%), ходом реформ (60,8%), рівнем захисту наших прав і свобод (59,2%), станом боротьби з корупцією в органах державної влади (70,7%) і зі злочинністю загалом (61,4%). Ми були невдоволені, нарешті, рівнем допомоги нам із боку рідної держави (79,3%). Протягом усього року, ні на мить не відступаючи, нас турбували проблеми невчасної виплати зарплат і всього іншого нами заробленого чи законом призначеного (у середньому 60%), й однаковою мірою — загальне зниження рівня життя (у середньому 46%), а приблизно половині з нас дошкуляли проблеми безробіття та працевлаштування.

У результаті, ми, як уже говорилося, були не те щоб нещасливі, а здебільшого (53,4%) якось невдоволені життям. Виявилося, що ми таки не американці. Хоча, можна подумати, у них проблем немає. Є, напевне є, але вони, можливо, упевнені в собі й у тому, що зможуть їх розв’язати, — отож і щасливі, від упевненості.

Ми не впевнені, ми не віримо, ми сподіваємося. Пам’ятаєте, як багатозначно промовляв цю фразу Ів Монтан голосом Олександра Дем’яненка в «Великому призі»: «Я не вірю, я сподіваюся»? Це велика різниця — вірити і сподіватися. Майже 42% з нас саме сподівалися, що життя поступово зміниться на краще, а майже кожен п’ятий втратив будь-яку надію, навіть довгострокову, і вже нічого не чекав у сенсі поліпшення в Україні.

Кожного четвертого (25,6%) при думці про своє життя охоплювало почуття страху перед майбутнім, і стількох же — дратувало, що «життя мене не влаштовує»; кожен п’ятий (20,6%) відчував безвихідь і неможливість самостійно покращити своє життя, кожен сьомий (14,6%) — тривогу, передчуття подальшого погіршення. І тільки менше десятка з сотні, думаючи про своє життя, або відчували, що воно «йде нормально» (9,7%), або були впевнені в собі (8,9%).

Приблизно з тією ж часткою оптимізму ми відповідали на запитання про ступінь власного впливу на власне ж життя. Тут також лише неповних десять із сотні (9,7%) стверджували, що в змозі «сильно впливати» на визначення свого життєвого шляху, а решта оцінили свої сили куди скромніше.

Тож не дивно, що за такої оцінки власного життя та власних сил ми стали менше народжуватися, менше жити, більше вмирати. Ми стали більше виправдувати переривання вагітності. Якщо в січні 2000 р. аборт вважали завжди виправданим лише трішки більше, ніж кожен п’ятий із нас (21,6%), то в грудні — уже більш як кожен третій — 37,1%. Ми стали виправдувати смерть. У січні 4,8% із нас вважали виправданим самогубство, 33,9% — евтаназію, до грудня частка тих, хто виправдовує самогубство збільшилася майже в два з половиною рази — до 10,3%, евтаназію — до 39,7%.

Однак це сумно, добродії. Щоб не сказати — страшно. Спробуємо про щось веселіше. Про політику, приміром.

Як ми займалися політикою

Власне, буквально до останніх днів, ніяк. Ми, як відомо, політикою після 91-го загалом займаємося вкрай мало і якось нападами, наче при млявому перебігу малярії. Себто, роками живемо спокійно, потім раптом лихоманка, температура, повна хата лікарів, котрі так і хочуть нас полікувати, — це або вибори, або референдум. Цього року ми продемонстрували рідкісну політичну активність, просто- таки всенародну єдність, а багато хто з нас — навіть чудове нетримання волевиявлення, голосуючи на референдумі задовго до офіційно призначеної дати його проведення. Тож у день торжества демократії підраховувати, власне, вже було нічого, досягнуті нами високі результати були відомі мало не напередодні, що свідчить, мабуть, про тісну змичку народу й Центральної виборчої комісії. А ви говорите, Штати — оплот, у Штатах — демократія. І в Штатах результати недавніх президентських виборів рахували б до наступних, не відмовся шляхетно пан Гор на користь пана Буша. Джентльмени, бачте, тільки що — вручну перераховувати. Спробували б як у нас — прийшов, не прийшов, голосував, не голосував, головне — тебе вже порахували, сиди, відпочивай, а здається, що порахували неправильно, — хрестись, не заважай працювати.

У вільний від виборів і референдумів час ми цікавилися політикою переважно як спостерігачі — шляхом читання газет, що вижили після виборчих баталій, і перегляду телеінформації, різко після них же уніфікованої і наче вишикуваної на плацу для огляду: рівняння на, гудзики блищать, трава пофарбована в приємний і, кажуть психіатри, дуже заспокійливий зелений колір.

На наш спостережний спокій не впливали ні позасезонне розмноження партій, ні їхнє різноманітне схрещування. Кількість партій протягом року множилася, та навряд чи множилися їхні лави, позаяк, свідчать різноманітні дослідження, як брали ми участь у діяльності чи політичних, чи громадських структур, чи гуртків «умілі руки» загальною часткою в 2—3%, так і беремо. А свої політичні погляди багато хто з нас нібито визнає за краще висловлювати не через спеціально призначені для цього політичні структури, а через трудові, приміром, колективи, як у випадку з недавнім референдумом, а то й через військові частини, як у випадку дисциплінованого засудження антипрезидентських, перепрошую, треба говорити «антиконституційних» дій «змовників» із Верховної Ради. Здається, ще трішки, і транспаранти з ледь забутими порадами, що робити з ворогами народу, з’являться над організованими колонами вільно мітингуючих трудящих.

Якщо відвернутися від хворобливих сплесків нашої політичної активності та проаналізувати її, так би мовити, повсякденні прояви, то з’ясується, що по-перше, протягом року з нашими політичними симпатіями й антипатіями нічого особливо кардинального не відбулося, а по-друге, — що ми повільно, майже нечутно, але визначалися у своїх політичних позиціях.

Наші партійні орієнтації помітних змін не зазнали. Якби гіпотетичні парламентські вибори відбувалися цього року, то більше половини з нас цілком могли б їх проігнорувати, оскільки третина (35,1%) не голосували б ні за яку з дюжини найвідоміших партій, а кожен шостий (16,8%) не зміг визначитися, за яку партію голосувати. Утім, партійним лідерам не варто з цього приводу переживати й сушити голови над поліпшенням програм і власного іміджу, — як уже говорилося, у момент лихоманки, даруйте, виборів, ми демонструємо дещо інакшу поведінку. Напередодні виборів-98 ми теж, відповідно до різноманітних досліджень, хоч би як масово не хотіли голосувати і хоч як не визначилися б, а настав час, — ще як проголосували!

Ті, хто визначився зі своїми партійними симпатіями, нехай би вибори були минаючого року, провели б у парламент практично той самий, що й минулого разу, партійний набір: КПУ (17,9%), НДП (5,5%), НРУ (Г.Удовенко) — 4,9%, ПЗУ (4,5%) і, мабуть, СДПУ(о), — хоча, за результатами грудневого опитування, вона набрала тільки 3,5% голосів, але протягом року їй постійно віддавали перевагу від 4 до 5,4% із нас.

Стосовно колишньої «Громади», а тепер «Батьківщини», то її позиції, природно, дуже похитнулися, хоча зміна назви партії пішла їй на користь — за «Громаду» віддавали голоси 0,7% респондентів, за «Батьківщину» — 1,4%.

Важко сказати що-небудь певне про партії, які виступали на минулих виборах у блоці СПУ й СелПУ; принаймні вільні переміщення залою лідерів СелПУ і розкол у досить раніше згуртованих лавах соціалістів призвели до падіння їхньої популярності: за СПУ проголосували б на початку року 2,2% опитаних, під кінець — 1,8%; за СелПУ — 1,5 і 1,1% відповідно.

Симпатики ПСПУ непередбачувані, як дата оголошення результатів президентських виборів паном В.Рябцем: хочуть за неї голосувати то 1,4%, то 0,8%, а як проголосують — покажуть лише вибори.

З нових партій розраховувати на впізнавання у виборчому бюлетені може хіба що «Демократичний союз» — на початку року за нього готові були віддати голоси лише 0,6% опитаних, у грудні — 1,5%. Не те щоб багато, але ресурси в Демсоюзу є, і час, можливо, теж.

Решта партій, за станом на грудень 2000 р., одержали б разом 2,3% наших голосів.

Нічого непередбачуваного не сталося й із нашим ставленням до діючих структур влади та вищих посадових осіб. Як і слід було чекати, ми їх дедалі менше підтримували й дедалі менше їм довіряли, але не так щоб уже зовсім ні. Протягом року ми неухильно відмовляли їм у повній підтримці, зберігаючи при цьому, а то й примножуючи, підтримку їхніх окремих дій.

Діяльність Президента України на початку року цілком підтримували 22,6% із нас, у грудні — 14,1%. Тим часом підтримка його «окремих заходів» зросла з 36,9 до 43,9%. А кількість тих, хто зовсім не підтримував діяльність Леоніда Даниловича, збільшилася не набагато — з 34,1 до 37,4% опитаних.

Наша й без того слабка підтримка діяльності Верховної Ради стала ще слабшою, впавши з 8,3 до 6,1%. Правда, на відміну від Президента, парламент зумів дещо зменшити чисельність тих, хто його діяльність не підтримував: якщо на початку року таких було 48%, а влітку — 53,7%, то в грудні — 46,9%. Збільшилась і частка тих, хто підтримував окремі дії парламенту — з 35,3 до 39,5%.

Уряд України втратив 3,2% підтримуючих його діяльність цілком (13,5% на початку року й 10,3% у грудні), але надбав 7% голосів на користь окремих своїх дій (38 і 45% відповідно). Частка тих, хто не підтримує діяльність Кабінету, протягом року не змінилася (37%).

Чисельність цілком підтримуючих місцеві органи влади зменшилася з 15 до 10,9%; підтримуючих окремі їхні дії побільшало з 35,1 до 40,4%; частка не підтримуючих нічого з того, що робить місцева влада, залишилася практично незмінною — 40,9% на початку року, 41,4% — у грудні.

Лідером громадської підтримки залишався Віктор Ющенко, однак тих, хто цілком згоден з його діями, також поменшало (із 30,5 до 24,4%); водночас на 7% збільшилася кількість підтримуючих його окремі кроки, але й чисельність тих, хто не підтримує його зовсім, також пішла вгору — з 24,3 до 29,1% опитаних.

Украй невеличкою частиною голосів ми підтримували діяльність І.Плюща і цілком (7%), і почасти (22,6%); більш як кожен п’ятий (23,2%) загалом не міг визначитися, а 47,2% опитаних Івана Степановича не підтримують зовсім, що говорить про нашу схильність до невдячності — як цитувати, так із задоволенням, а як підтримати — дзуськи.

І вже зовсім ображений нашою підтримкою Євген Марчук. Цілком підтримував його діяльність на посаді секретаря РНБО України лише кожен 25-й з опитаних (3,8%), кожен п’ятий (20,7%) — окремі його заходи, 27,4% респондентів нічого виразного про діяльність Євгена Кириловича сказати не могли, практично половина з нас (48,1%) її не підтримують. Правда, опитування, на жаль, проводилося до того, як Євген Кирилович на популярному телеканалі й у прайм-таймі розповів захоплюючий трилер про касету, що сама по собі з’являється та зникає. Відбулося б опитування пізніше, пропорції, можливо, були б інакші.

Можливо, були б інакшими й багато інших цифр і співвідношень. Але все, що відбувалося до розпалюваної сьогодні кризи влади, свідчило: протягом року нібито нічого в нашій політичній поведінці (принаймні вербальній), не змінилося, нічого особливо непередбачуваного не сталося. Проте це не зовсім так, якщо звернути увагу на слабку, але досить сталу тенденцію зростання кількості тих із нас, хто дедалі чіткіше визначає свої політичні позиції. Про це свідчить нехай крихітне, але неухильне скорочення протягом року чисельності тих, кому складно відповісти на політично забарвлені запитання.

При цьому ми, ясна річ, зберігали вірність собі, як Пенелопа Одіссею. Більшість із нас, залишаючи табір з неприємною назвою «болото», хто не визначився, прагнули все-таки не «так» чи «ні», не «підтримую» чи навпаки, «довіряю» чи «не довіряю», а тієї самої горезвісної «золотої середини»: тобто нібито й не підтримую, але — нібито й так; не довіряю, але наче й незручно якось, може, радше довіряю...

Так чи інакше, чи ми справді помалу визначалися, чи просто соціологи нас таки дістали, але ми вже менше уникаємо відповідей і дедалі більше — відповідаємо. Чисельність тих, кому було важко відповісти на запитання про підтримку владних осіб і структур зменшилася за різними позиціями на 1— 5%; на 3% скоротилося число тих, хто вагається з вибором партії, за яку варто було б голосувати на виборах; майже на 4% (з 8,3 до 4,5%) — хто не визначився зі своїми перевагами стосовно того чи іншого геополітичного курсу країни.

Протягом року, як і раніше не шануючи партії, ми стали чіткіше орієнтуватися в координатах «правий — лівий». На початку року понад третина з нас (34,7%) не могли віднести себе до правих чи лівих, — до грудня цього не зміг зробити тільки кожен четвертий (26,2%). Переважна більшість упевнено згрупувалася на політичній шкалі: 33,7% — у центрі, 21,8% — лівіше, 18,3% віднесли себе до правих. При цьому чисельність прихильників центру збільшилася майже на 4%, лівого табору — на 3,3%, правого — на 1,5%.

Дещо змінилися наші симпатії щодо типу політичної системи, яка найбільше підходить нашій країні. Якщо в січні 42,3% опитаних позитивно оцінювали модель президентської республіки, то в грудні за неї твердо виступали тільки 23% респондентів; підтримати президентсько-парламентську республіку були схильні 47,6%, а наприкінці року — 43%; практично незмінним залишилася кількість прихильників сильного авторитарного лідера (приблизно 18%); правління військових на початку року оцінювали позитивно близько 7% опитаних, наприкінці — 4,8%.

Рівень демократії в країні ми оцінювали досить песимістично. Кожен шостий (15,5%) загалом не зміг його визначити. За п’ятибальною системою 38,2% опитаних оцінили його трьома балами, тобто або «ні демократії, ні диктатури», або того й іншого порівну. 19,2% висловилися на користь демократії, а 27,1% переконані, що в нашій країні має місце диктатура.

Ще песимістичніші ми в оцінці змін економічного становища України протягом минаючого року: понад половина з нас (51,8%) у грудні вважали, що порівняно з початком року економічне становища країни погіршилося, 29,7% — що воно не змінилося, і тільки 11,3% побачили зміни на краще.

При цьому тільки кожен шостий (16,4%) вважає, що економічне становище України наступного року поліпшиться, 33,9% упевнені, що воно погіршиться, 29,9% — думають, що воно залишиться на нинішньому рівні; кожен п’ятий (19,9%) не зміг визначитися.

Досить суттєво змінилися наші геополітичні орієнтації. На початку року лідером наших зовнішньополітичних симпатій були європейські країни (33%), другу позицію займали країни СНД (29,1%), третю — Росія (20,9%). Протягом року ми чи образилися на Європу, що не дає грошей і критикує нас і в хвіст і в гриву, чи переконалися, що в одну і ту ж воду двічі ввійти годі й намагатися, але до грудня, потіснивши усі європейські країни разом, на першу позицію вийшла Росія — наприкінці року відносини з нею вважали найважливішими для України вже 31,5% респондентів. Підтримка курсу на зближення з європейськими країнами знизилася до 27,8%, з країнами СНД — до 26,2%. Відносини зі США ми, власне, ніколи дуже й не поважали, але підтримка їх дещо збільшилася — пріоритетним курс на зближення зі Сполученими Штатами вважали на початку року 4,9% з нас, у грудні — 6,4%.

Кому ми довіряли

Особливо нікому. Як засвідчило ще січневе опитування, ми здебільшого (67,3%) украй недовірливі до своїх співгромадян. Але є, виявляється, категорія людей, яким ми схильні довіряти повністю — це вчителі. Їм повністю довіряють 52,2% із нас, а не довіряють — лише 3,3%. Близько третини з нас довіряють також будівельникам (35,3%), військовим (34,1%), правникам (31,4%), священнослужителям (31%) і лікарям (29,5%). А менше за все ми довіряємо страховим агентам (9,1%), продавцям і банкірам (по 7%), повіям (4,9%) і, нарешті, політикам (2,8%). Саме за такою спадною.

Що стосується державних структур, то лідером нашої довіри залишалися Збройні сили, — однак, частка тих, хто довіряє їм повністю, скоротилася з 30,2% опитаних у липні, до 26,8% у грудні.

Судовій гілці влади ми не довіряли. Повністю довіряв суду лише приблизно кожний десятий (від 11,9 до 9,4%) із нас.

Дещо зменшилася наша довіра до СБУ (із 20,1% до 17,7% відповідно), до прокуратури і навіть міліції, хоча, здавалося, рівню довіри до цих оплотів правопорядку падати вже просто нікуди (із 11,7% до 10,2% і з 11,8% до 8,2% відповідно). Хоча звідки взятися довірі до суду й інших правоохоронних і правозастосовчих структур, якщо ми в переважній більшості своїй (75,9%) думали, що наші права в нашій же власній країні дотримуються далеко не належним чином, а що вони дотримуються повною мірою вважав лише один із сотні, та й той якийсь неповночленний (0,9%).

Соціальним інституціям ми довіряли мало (принаймні якщо брати до уваги повну довіру) і, схоже, протягом року довіряли дедалі менше. Лідером нашої довіри залишалася церква, проте повністю довіряли їй лише близько третини з нас (у липні 33,7% опитаних, у грудні — 30,6%). Українські ЗМІ користуються беззастережною довірою лише кожного сьомого, а то й десятого (у липні повну довіру до них засвідчили 14,4% опитаних, у грудні — 10,2%). Однак пан Драч може зітхнути спокійно — вітчизняне інформаційне поле в безпеці, оскільки російським ЗМІ довіряла ще менша частина наших співгромадян — 7,8%, а закордонним — лише 7,3%. Організації, яким на роду написано бути захисниками наших інтересів, — профспілки, мають червоніти чи то від сорому, чи політично — їм довіряли лише близько 7% із нас (у липні — 7,5%, у грудні — 6,9%).

Що ми цінували?

Сім’ю. Вона для нас залишалася насамперед єдиним прихистком, де близькі завжди зможуть зрозуміти й допомогти (65,3%), де доглянуть на старості років (12,6%). І, нарешті, нам просто потрібна сім’я, бо так заведено (22,2%).

Друзів. Як і раніше, вважаючи, що друзі — це підтримка й опора в складні моменти життя (58,9%), це однодумці (25,2%) і лише потім — компанія для розваг (12,5%). Однак майже половина з нас (49,4%) зауважили, що в останні роки коло спілкування помітно звузилося, якщо під колом спілкування розуміти насамперед людей, із котрими можна дійсно поділитися власними проблемами і розраховувати якщо не на допомогу, то на співчуття. У третини з нас (31,1%) коло спілкування не змінилося, а в кожного шостого (16%) — розширилося.

Здоров’я.

Роботу.

Куди ми ховалися від життя?

У мрії про еміграцію. Чому мрії? Тому що хоче виїхати значно більше людей, аніж дійсно їдуть. І справді, якщо взяти й виїхати, — мрії не буде. А так — яка не є, а все ж нірка. І показник нашого самопочуття в рідній країні. У країнах, де громадяни почуваються добре, бажаючих емігрувати небагато. Скажімо, у маленькій Естонії потенційних емігрантів, як показали проведені у вересні 2000 р. дослідження, лише 17%. А якщо врахувати, що й народжуваність в Естонії з минулого року піднімається, то можна зробити висновок, що естонські громадяни почуваються вдома добре.

У нас же самопочуття було, як то кажуть, не вельми, і тому не дивно, що приблизно третина з нас (28,4% у квітні, 32,3% у липні) хотіли емігрувати з України на ПМП, причому найближчим часом і якомога далі: тільки менш аніж кожний п’ятий обрали країною гіпотетичного проживання країни «ближнього зарубіжжя» — Росію (14,8%), Білорусь (2,3%), країни Балтії (1,7%). Інші висловлювали намір податися в дальні країни Європи (34,5%), США й Канаду (по 16%), Австралію (6,2%), арабські країни (0,5%) і навіть у Країну вранішнього сонця (0,1%).

Основними причинами, що спонукали нас емігрувати, називалися, по-перше, важка економічна ситуація в країні (81,7%), по-друге, порушення прав людини (7,9%). Серед інших причин — несприятлива екологічна ситуація (2,4%), високий рівень злочинності (2,1%) і навіть така екзотична, як неможливість задоволення культурних потреб (1,5%).

За настільки значної частини в країні громадян, які бажають якомога швидше й назавжди її залишити, постає закономірне запитання: а що ж тримає інших? Тільки не треба думати, що більше 60% із нас (68% у квітні і 61,5% у липні), які вирішили пов’язати свою долю з Батьківщиною, суцільно герої, патріоти чи люди, упевнені в блискучій і швидкій перспективі України. Відповідь «я не можу залишити землю мого народу» дало трохи більше кожного п’ятого з тих, хто не хотів емігрувати (23%); гідне бути написаним на гербі «я не можу залишити Україну у тяжкий для неї час» — кожний п’ятдесятий (2,3%); сподівалися на швидкі зміни в Україні на краще — 17,2%. З іншими просто — майже 30% із числа не бажаючих емігрувати повідомили, що їх зупиняє лише усвідомлення того, що вони нікому за кордоном не потрібні; 2,6% — вважали єдиною перешкодою до виїзду незнання іноземних мов; 10% — не хотіли змінювати спосіб життя; 5,5% — просто звикли до такого життя, яким воно сьогодні є; 1,4% респондентів думали, що в нинішній ситуації в Україні легше, аніж за кордоном, «робити бізнес».

Примітно, що небажання емігрувати у різних соціальних прошарків нашого суспільства має різну природу. Громадяни, які відносять себе до вищого соціального класу, не планують їхати головним чином тому, що їх в Україні «все влаштовує» — таку відповідь дали 26,7% респондентів цієї групи. Представники середнього й нижчого прошарків не емігрують з більш безрадісної причини, усвідомлюючи, що за кордоном вони нікому не потрібні — так вважають 23,1% тих, хто відносить себе до середнього класу, і 34,8% — до нижчого. До речі, саме громадяни останньої групи менш за все схильні до еміграції: якщо небажання виїхати з країни висловили по 61% представників вищого й середнього класу, то з числа тих, хто відніс себе до нижчого стану, — 70,3%. Однак і тут річ, на жаль, не в патріотизмі. Просто до цієї малопрестижної соціальної групи віднесли себе головним чином пенсіонери.

Хто середній?

Судячи з того, що ми самі про себе думаємо, то майже кожний другий із нас. Принаймні 47% опитаних віднесли себе саме до середнього класу. До вищого — лише 1,2%, що говорить або про нашу скромність, або про те, що наші олігархи, даруйте, самовіддані трудівники на ниві первісного нагромадження капіталу рідко заповнюють опитувальні листи соціологічних досліджень через надзвичайну зайнятість на зазначеній ниві. До нижчого класу віднесли себе 44,5% наших співгромадян; 7,3% — не змогли визначитися, можливо, тому, що критерієм самоідентифікації було висунуто досить умовний показник — спосіб життя.

Якщо врахувати, що середній клас у Польщі становить 29% населення, у Чехії — 36%, в Угорщині — 35%, в Естонії — лише 23%, то здавалося б, є привід радіти. Однак рано.

Не зайво згадати, що таке середній клас. Сучасних теорій середнього класу більш аніж достатньо, та всі вони, перефразовуючи відомий вислів, є нотатки на полях теорії Аристотеля. Мудрий грек думав, що все просто: в усіх державах є три елементи: дуже багатий клас, дуже бідний клас і, нарешті, третій — середній. На його думку, середній клас характеризується насамперед трьома ж рисами: здатністю заробляти на життя власною працею, виконанням стабілізуючої функції в суспільстві і прагненням уникати соціальних потрясінь, економічною зацікавленістю в розвитку держави. З часів Аристотеля змінилося лише одне: середній клас (там, де він є) заробляє на життя своєю працею стільки, що, будучи економічно незалежним від держави, диктує останній свої умови.

Сучасна соціологія відносить до рис середнього класу насамперед: рівень доходів, освіти, професіоналізму (кваліфікованість праці), престижність професії.

Застосовувати ці критерії в сучасній Україні неможливо. Вони не працюють. Кваліфікована й фахова праця може оплачуватися і найчастіше оплачується нижче за копання ям, а найвищі доходи отримують люди, які не тільки не вчилися, а й не особливо трудилися. Тому для початку можна зорієнтуватися хоча б за нашим самовизначенням. Хоча самоідентифікація — не кращий винахід соціології, та все ж. Адже має рацію Бурдьє з вигаданою ним категорією «відчуття свого місця» — ми дійсно відчуваємо своє місце. Як?

Представниками середнього класу ідентифікували себе 50,6% жінок і 49,4% чоловіків. До речі, найбільша частка чоловіків — у вищому класі (54,2%), жінок — у нижчому (58,6%). У середньому, як бачимо, майже 50 на 50, на те він і середній.

Однак уже деякі соціально-демографічні характеристики свідчать, що наш середній клас трохи дивний з точки зору класичних про нього уявлень. Більшість середнього класу склали особи із середньою освітою (64,1%), вищу освіту мають 26,3%, а майже кожний десятий (9,6%) має лише незакінчену середню освіту.

Більшість тих, хто відніс себе до середнього класу, становить молодь 18—29 років (33,8%) і люди середнього віку, 30—45 років (33,3%), лише кожний п’ятий (20,2%) його представник — людина старша, але працездатного віку (46—59 років), 12,8% — люди 60 років і більше. Найбільша частка молоді — у вищому класі (34,8%), найменша, 13,8% — у нижчому. Пенсіонерів, навпаки, найменше у вищому класі (8,7%) і більше за все — у нижчому (35,4%).

Мешкають представники нашого середнього класу насамперед у містах із населенням від ста тисяч до мільйона жителів (30,5%), селах і мегаполісах із чисельністю населення понад мільйон чоловік (19,1%).

Соціальний статус тих, хто відніс себе до середнього класу, різний: 15,9% становлять кваліфіковані робітники, 14,8% — пенсіонери, 11% — непрацюючі, 9% — фахівці гуманітарного профілю, 8,8% — службовці, 7,8 — домогосподарки, 7% — учні, 5,7% — фахівці технічного профілю, 4,6% — некваліфіковані робітники, 3,4% — підприємці, 3,1% — офіційно зареєстровані безробітні, 2,4% — сільськогосподарські робітники, 1,1% — керівники підрозділів, 0,7% — керівники підприємств, 0,4% — фермери.

Що стосується згаданого вище будиночка з квітничком, авто поруч і басейном за бажанням, простіше — матеріального становища нашого середнього класу, то тут незрозуміло — сміятися чи плакати. 51,8% наших добрих буржуа оцінили рівень своїх доходів як низький і вкрай низький, 44,4% — як середній, на трієчку за п’ятибальною шкалою, лише 3,3% — як високий. При цьому 36,4% представників середнього класу повідомили, що матеріальне становище їхніх сімей із початку 2000 р. погіршилося, а 27,1% оптимістично думають, що воно погіршиться і протягом наступного року

У кожного п’ятого (22%) українського буржуа немає квартири, у майже 70% — немає автомашини (а у 20%, додамо відразу, немає навіть пральної машини), у 80% — заміського будинку (по- нашому — дачки на трьох сотках). 36,5% — живуть у будинках, де немає центрального опалення (каміна з мармуровою дошкою і бронзовим погруддям Буонапарте, чомусь, здається, теж), 23% — у будинках без холодної води, 58,5% — без гарячої, 30,5% — без, пардон, каналізації, 26% — без централізованого газопостачання. У 40,4% тих, хто відніс себе до середнього класу, немає телефона, у 8,6% — холодильника, у 5,3% — телевізора; відеомагнітофона немає в 65,9% наших буржуа, комп’ютера — у 94,3%.

Майже 15% представників нашого середнього класу не знають, що таке Інтернет, 80,5% ніколи ним не користуються, а 75,6% і не планують користуватися; 27,3% останній раз купували книжку (так правильно, не «книжки», а саме «книжку») більше року тому, 11,5% книг не купують ніколи, 59,2% не передплачують газети й журнали, а з тих 47,8%, хто їх передплачує, майже половина (48,2%) задовольняються одним виданням і ще 30% — двома.

Тепер уявімо собі наш середній клас в описаних нами ж параметрах у ролі основи громадянського суспільства. Погано виходить й Аристотеля шкода.

Насамперед у зв’язку з матеріальним становищем. Не такі вже ми прагматики, але перетворення буржуа на громадянина відбувається насамперед на тій підставі, що цей самий буржуа економічно незалежний взагалі і від держави — зокрема, але обов’язково.

Що найбільш незбагненно — то це рівень наших претензій, який дорівнює балаганівському. Середній бажаний дохід на людину (підкреслимо — бажаний, тобто такий, що ніким, окрім нас самих, обмежений бути не може, і який нас цілком задовольняє) зріс у минаючому році у півтора рази і на грудень склав 728,95 грн. Або $133.

Якщо врахувати, що з липня прожитковий мінімум, установлений нашою аж ніяк не щедрою державою, становить 270 грн. на душу населення, то в перекладі наш омріяний добробут цілком вміщується в неповній трійці прожиткових мінімумів. Тобто якщо прожитковий мінімум передбачає одне пальто у сім років, то ми будемо цілком щасливі, якщо зможемо купити за цей час два пальта і одну до них у тон безрукавку. Якщо по мінімуму можна з’їдати три чверті яйця на день, то ми будемо ситі двома з хвостиком. У нас має бути пральна машина типу «Малютка», строк експлуатації якої тривав би 14 років (хотілося б бачити це «малятко», котре 14 років працює без ремонту, бо ремонт не передбачений), а ми купимо дві «Малютки».

За такого рівня запитів про який середній клас може йти мова?

Вже краще б вважали себе нижчим класом, це хоч визнання незаможності ущербності життя — як висхідного до змін — але ми визнали достатність, як би неущербність.

Чи то потреби наші ні на що не годяться, чи то ми звикли до того, що нам би день простояти і ніч протриматися... що одне й те ж. Ми звикли виживати. Страшніше годі й уявити.

Є, щоправда, інша думка. Є думка, що ми прибідняємося. Мовби робимо вигляд. А насправді? Радять сісти на дачі і продавати на ній вирощені харчі. Радять йти в гувернантки. Здавати квартири. Це правильно. Тільки незрозуміло, хто цю їжу купуватиме, квартири орендуватиме, а гувернанток найматиме, якщо всі туди ж і подадуться.

І це при тому, що добробут ми цінуємо не задля нього самого, ми прекрасно розуміємо, що добробут дає нам упевненість у майбутньому (50,3%), почуття власної гідності (25,6%), комфортні умови життя, нарешті (24,1%). І все це — почуття власної гідності, впевненість у майбутньому, комфорт, ми хочемо купити за 133 долари в місяць? Не буває.

Чи то за дев’ять років ми не зрозуміли, що таке середній клас, чи то звикли до бідності, чи то відчайдушно намагаємося обдурити самих себе, вважаючи себе самостійними, незалежними...

…Коли багато бідних, суспільство втрачає можливість функціонувати на міжнародному рівні. Чи не звідси зменшення числа тих, хто підтримує курс на відносини з Європою; тих, хто в очі не бачив і не хоче Інтернету, тих, хто перестає вірити закордонним ЗМІ? Захисна реакція. Сховаємося за зближенням із тими, хто більш схожий на нас.

Що ми збираємося дарувати своїм близьким

Те, що ми частіше за все даруємо близьким, зворушливо характеризує нас самих як людей турботливих і люблячих, — це «річ, що людина хотіла б одержати». Настільки романтичних серед нас досить багато — близько 26%. Майже 7% дарують квіти, 3,6% — парфумерію та косметику, 3,2% — цукерки, 2,1% — книги, а ще 1,5% намагаються подарувати хорошу, але не потрібну в господарстві річ, що теж дуже мило. Але не варто думати про нас, як про суцільну масу тонко відчуваючих і цінителів неутилітарної краси. 26,2% респондентів, демонструючи здоровий прагматизм, дарують близьким, як правило, «річ, потрібну в господарстві», 16,9% — просто гроші, а кожний сотий із нас (1,1%) чинить ще простіше, вручаючи близькому в подарунок «випадкову річ із найближчої крамниці».

Що ми хочемо одержати в подарунок на Новий рік

Нашої фантазії (принаймні фантазії 2009-ти з нас) вистачило на 87 бажань. Важко сказати, багато це чи мало, але знову ж смутно, бо мріємо ми знайти під ялинкою в першу чергу все ті ж гроші (13,5%), потім — телевізор чи комп’ютер (по 7,5%), автомобіль (5,8%), настільки потрібну в господарстві річ, як пральна машина (4,6%), квартиру або будинок (3,5%).

Отримати сюрприз хочуть лише 1,2% із нас, увагу друзів і близьких — стільки ж, книги — 1,1%, квіти — 0,5%, «щось для душі» — 0,4%.

Є й глобальні бажання — отримати в подарунок просто краще життя (5,3%), справжню незалежність України (0,2%), розум для нашого уряду й відставку Леоніда Кучми (по 0,1%), і, нарешті, «багато чого» (0,6%).

Є бажання просто теплі: хтось хоче дитину, хтось — онука, хтось — собаку. Є такі, від яких хочеться плакати: люди мріють отримати підвищення пенсій і зарплат (4,5%), роботу (3,5%), борг по зарплаті (1,1%), ліки (0,5%), повернення заощаджень на книжці (0,5%), ліквідацію боргів за квартиру (0,1%).

Чого ми чекаємо?

Майже кожен п’ятий із нас (18,2%) — уже нічого. У сенсі поліпшення життя в Україні. Згоден чекати цього поліпшення «все життя» майже кожен двадцятий (4,7%), до 10 років — кожен двадцять п’ятий (3,9%), від року до п’яти — 22,3%. А ось половина з нас (50,9%) чи то настирливі в чеканні, чи то нетерплячі — тобто чекати поліпшення життя не хочуть, але, судячи з усього, — чекають.

З поліпшенням життя — питання глобальне та стратегічне. А в тактичному плані, тобто в дуже близькій перспективі кожен з нас хотів свята — і ось воно є. Знову Новий рік. Знову ми чекатимемо подарунків від близьких і даруватимемо подарунки їм.

* * *

Взагалі, не з нашим щастям, перепрошую, ані з нашим щастям, ані з самовизначенням, ані навіть із нашими очікуваними подарунками під ялинкою різдвяної казки з хорошим кінцем не виходить. Та все ж — ми будемо, ми житимемо. І можливо — захочемо від життя хотіти більшого.

Людмила ШАНГІНА