На здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка. Притча про павука. Віктор Мазаний. «Тінь павука» (видавництво «Овід», 2006)

Павук — комаха всюдисуща і, здається, своєю генетичною пам’яттю тримає «враження», певно, ще від первіс­них історичних часів і до сьогодні й увічнює їх вузликовим письмом на своїх павутинних мереживах. Недарма за народною прикметою його вважають вісником. Мабуть, саме тому автор визнав цю комаху гідною глибоких і значущих алегорій. Це чіпке створіння своїм дивним поглядом бачить без будь-яких прикрас позачасову, позапросторову суть буття, яку, власне, й уособлює.

Павук супроводжує дійових осіб твору від початку й до кінця, з’являючись у напружені, найбільш відповідальні моменти: над малюванням друкаря Брови, коли під олівцем проступав портрет коханої; над плакатами із сатирою на радянських загарбників; над зображенням офіцера у павучій подобі, який заганяє переляканих селян до колгоспу. Павук виникає перед очима ще одного героя повісті — Гарбаря, який пробрався у колишній сховок Брови, аби потайки забрати малюнки, а можливо, й золото. Павук присутній і тоді, коли гине в автокатастрофі інший персонаж — Мирон.

Образна система повісті — будучи взаємозумовленим поєднанням символів — виходить далеко за антуражні рамки. Речі, комахи, тварини, події що з ними відбуваються, сповнені афористичної символіки, уречевлюючи собою ідейно-смислові твердження автора, який занурюється в болісну для українців морально-етичну проблематику, тісно поєднану із суспільними викликами. Тему колаборантства, гірку і дражливу не тільки для українських митців, Віктор Мазаний осмислив з усією прямотою, однак із делікатністю людини, що переживає за кровне.

Автор не ділить дійових осіб повісті на героїв та антигероїв, які до того ж усі є головними і доносять читачеві певну життєву позицію, ідею, яка підтверджує чи спростовує суворе правило особистісного виживання та національного життєствердження.

Каліцтво Брови робить його прототипом відомого підпільника-графіка Ніла Хасевича. Гарбар теж став кульгавим. Тому вони з Бровою є однаково психологічно ущербними в умовах воєнного катаклізму… Проте кожен сам обирає життєвий шлях і творить свою долю.

У повісті змальовано галерею образів пристосуванців — Особихи, що однаково годила своїм квартирантам Фрицу-денщику та Гарбарю; Мишка Зуба­того, що став уособленням розбрату та самознищення в середовищі руху Опору. Колоритно, індивідуалізовано, з допомогою деталей та локальних порівнянь окреслено натуру та фізичну постать Гарбаря, його поплічників Халдейчука та Бажова — вони якраз і чинили власними руками каїнову роботу, не переймаючись високим і сокровенним. Залишається без відповіді запитання, чому так траплялося? Але в будь-якому разі, переконує автор, персонажі повісті, вважай нація, зазнають від поведінки цих людей значної моральної шкоди. Моральні злочини, як ті западини в ґрунті, що апокаліптично утворюються на рівній місцині на околиці Чемерного, затягують у прірву винних і невинних, учасників подій і їхніх нащадків, набуваючи в декораціях української історії особливо зловісних барв та відтінків. Украй цинічною обставиною видається те, що Гарбар вистежує місця переховувань під землею з допомогою давнього інструмента майстрів-водошукачів, які завдяки своєму особливому дару знаходили цілющі джерела. Людолов цим осучасненим інструментом у вигляді сталевого прутика несе смерть і страждання. Але в цьому і його кара, бо таким чином мусив завоювати право на життя перед новими господарями, які ставили йому в провину те, що попереднім окупантам — німцям показував, де бурити свердловини з чистою водою.

У такому спотвореному світі нормальні людські почуття просто приречені. Кохання Збислави та Брови можливе лише в підземеллі, де в примарному світлі свічки під безстороннім поглядом павучка усвідомлюється неповторність кожної зустрічі закоханих, коли кожна мить має гострий присмак небезпеки, яка чатує на поверхні. А там, в іншому вимірі життя, дівчина змушена засвідчувати симпатію Гарбареві, бо мала таке завдання від хлопців з лісу. «Збислава — страдниця є. То їй припис такий — приставлятися, бо на вивідках вона. І мусе бути нібито приступною… Заради таких, як я», — так Брова мириться з двозначністю. Дівчина навіть матері не може відкритися, вона зумисне вдягається так, щоб бути невпізнаною, вдаючи при зустрічах з нею в рідному домі німу.

Прагнення існувати і готовність умерти — мотиви, які то акордно звучать, то чергуються в поліфонічній мелодиці повісті. Апофеозом став епізод роздумів героя про те, яким способом заподіяти собі смерть, аби не здатися живим, і про те, що залишиться в покинутому ним прекрасному світі, з якого в муках уже пішли один по одному побратими-борці.

У сюжеті є низка епізодів, співзвучних з Еклезіастом, художньо-смислове насичення яких детонує експресію повісті, творить її колорит. Не можна не відмітити динаміки повісті в побудові сюжету, у чергуванні подій і рефлексій на барвистому тлі недавно минулої та ниніш­ньої епох. Тонка ліричність, філігранність та яскравість художньої деталі, своєрідна мова ставлять твір у ряд художньо вартісних і самобутніх. Діапазон виражальних засобів дозволяє сягнути мети — змалювати в другій частині повісті картину сучасного суспільства, закоріненого в минулому.

Думка кармічної зумовленості доль наскрізно проходить через увесь твір. Не випадково Мирон — син Кулини і Гарбаря — мешкає далеко від рідних країв під зміненим прізвищем Гарбат, не признаючись до свого роду-племені. Паралізована донька — жертва карми, яку дід Гарбар своїми вчинками зробив згубною для нащадків. І зцілити її може лише рідна земля. Мирон володіє родовим спадком — умінням знаходити воду. На запрошення Янки Корінь він приїздить до рідних країв, аби відвести біду, що останнім часом загрожує людям, — у землі з’явилися глибокі вирви-западини, в які провалюється все живе. Загроза нависла і над новозбудованим мікрорайоном. Підземні води ось-ось вирвуться на поверхню, аби очистити землю від скверни. У космогонічній цілісній системі екологічна проблема стала породженням моральних злочинів — усе в цьому житті взаємообумовлене й переплетене. За вчинки батьків розплачуються діти й онуки — закон біблійний, підтверджений реаліями. І тому видається закономірною смерть Мирона, котрий не спроможний втримати кохану, допомогти доньці, урешті — рідній землі. Очевидцем, нотарем трагічної розв’язки, коли падав у прірву зі своєю автівкою Мирон, був усюдисущий павучок.

Інший персонаж твору — Ян­ка Корінь, інтернатівська вихован­ка, колишня Миронова кохана. Во­на не може байдуже спостерігати, як легковажно, нехтуючи небезпеку, не переймаючись Ми­роновими попередженнями, жителі Чемерного споруджують жит­ла на вм’ятинах у грунті. Ян­ка, дитина війни, яка перейняла від своїх предків високий духовний імпера­тив і моральний острах за життя інших, хоче зарадити лиху. Отже, у неї своя борня і місце в строю. Вона покладається на Мирона, який зголосився їй допомогти. Проте не допоможе, тому що взятий від батька дар відчувати підземну стихію, був спаплюжений батьковими прови­нами, заплямований чужою кров’ю.

Автор не дає відповіді на питання, як урятувати людей, містечко. Можливо, усім нам до сьо­мого коліна варто по-християнськи покаятися за минуле (та й за теперішнє), переосмислити його за прикладом самого автора. Розібратися в усьому, як це робить Янка, що «…добралася до суті, а суть ця щемка». Основне — жінка відчула в собі волю до пошуків своїх батьків, до витоків своєї особистості. У кадебістських архівах віднайшлися документи про загиблого батька Брову, про померлу у магаданському таборі маму Збиславу.

Минуле не тільки наздоганяє прийдешніх кармічним болем, а й дає ліки від нього. Потрібно лише захотіти їх відшукати, як це робить Янка. І тоді знайдеш не тільки заспокоєння, а й скарб, надбаний предками. Тому сумка з малюнками Брови, як і мало бути, потрапила нарешті до рук його доньки, випавши з побитої Миро­нової машини. Логіка твору спону­кає нас до ще одного висновку — про потребу в такому психоаналізі усього українського суспільства. Воістину, нічого в житті не минає безслідно, минуле своїм добром і злом супроводжуватиме нас і наших дітей на дорогах майбутнього. Віктор Мазаний зумів це сказати без менторства й зайвого дидактизму в кращих традиціях світової літератури.