НА КОГО КОСТЮМЧИК ШИЄТЬСЯ, ЗВІДКИ НІЖКИ РОСТУТЬ І КОМУ ДІСТАВСЯ НОВОРІЧНИЙ ПОДАРУНОК, ОБІЦЯНИЙ ВІТЧИЗНЯНИМ КНИГОВИДАВЦЯМ?

Експертні оцінки сучасного стану українського видавництва вбивають своєю купчастістю. Розкид обмежується тісними рамками лише двох визначень: «пацієнт швидше мертвий, ніж живий» і «пацієнт швидше живий, ніж мертвий». На перший погляд, книжковий голодомор не загрожує читачам — базарні лотки та прилавки книгарень прогинаються від надміру «поживи для розуму». Але при погляді зблизька все це виявляється «ніжками Буша», з тією лише різницею, що ростуть вони не зі США, а з близького зарубіжжя. Відповідно й працюють не на розвиток вітчизняного бізнесу, культури, науки й освіти, а в основному на процвітання підприємців сусідніх держав.

А були ж усі підстави сподіватися, що ситуація зміниться на краще. Та перші дні нового року ознаменувалися тим, що на Закон України «Про державну підтримку видавничої справи в Україні», ухвалений 28 листопада 2002 року народними депутатами з тим, аби з 1 січня він набрав чинності, було накладено вагоме вето Президента. Таким чином, і читачі, і видавці залишилися без новорічного подарунка, тоді як у сусідній Росії Дума продовжила ще на два роки закон, який передбачає пільгове оподаткування для російських книговидавців.

Своєю думкою про те, що сталося, ділиться з «ДТ» президент Української асоціації видавців і книгорозповсюджувачів Олександр АФОНІН. Вона тим більш компетентна, що, згідно з розпорядженням Кабінету міністрів України №541-Р від 16 вересня 2002 року, Олександр Васильович є членом експертно-аналітичної робочої групи з забезпечення супроводу проекту закону України «Про державну підтримку видавничої справи в Україні» у Верховній Раді, підготовки відповідних проектів актів у Кабінеті міністрів України й подальшого моніторингу цього закону.

— Олександре Васильовичу, давайте спочатку визначимося, що ж таке книжка — товар чи «підручник життя»?

— У рекомендаціях Ради Європи з книжкового законодавства від 1996 року сказано, що книга — продукт подвійної природи: по-перше, вона містить у собі духовне начало, по-друге, — матеріальне. З огляду на це, уряди країн — членів ЄС при вирішенні питань оподаткування книжкових видавництв керуються тим, що воно має бути спеціальним, враховувати саме вищість духовного начала, а не матеріального. В Англії уже 20 років діє нульова ставка податку з доданої вартості на всі технологічні операції книговидавництва, у Польщі — з 1990. У Росії пільгове оподаткування книговидання діяло з початку 1996 року. Торік там намагалися працювати в повному режимі оподаткування, але 25 грудня Дума ухвалила закон, який встановлює на два найближчих роки для російських преси і книжкової справи пільгове оподаткування, і президент РФ його вже підписав.

У більшості країн світу книжка справді сприймається як духовний продукт, основне призначення якого — не забезпечення формування бюджету чи латання фінансових дірок у державі, а розвиток освіти, науки, культури.

Хоч як це парадоксально, але в нашій державі книжка вважається передусім предметом матеріального виробництва, звичайним товаром поруч із сірниками, милом, сіллю й цукром, але аж ніяк не духовним продуктом. Усупереч численним запевненням у протилежному представників законодавчої та виконавчої влади. Ну, як, визначилися?

— Поки що не зовсім. А скажіть, чи були спроби чим-небудь підтвердити ці запевнення?

— Першу таку спробу зроблено 1997 року, коли приймався Закон України «Про видавничу справу». Тоді в нього ввели шосту статтю, яка передбачала низку пільг в оподаткуванні для української книжки. Але позаяк це був закон не прямої дії, а загальний, то стаття залишилася недіючою. Другу спробу зроблено, коли уряд очолив Віктор Ющенко. На настійну вимогу нашої асоціації та Спілки письменників України на базі останньої створили комітет захисту книжки. Нам пощастило переконати тодішнього віце-прем’єр-міністра, який очолював гуманітарну сферу Кабінету міністрів, пана Жулинського виходити при розгляді відповідних законопроектів з духовного начала книжки. В результаті з’явився документ, ініційований президентським указом від 12 червня 2000 року, «Проект закону України «Про внесення змін і доповнень у деякі податкові закони в частині, що стосується видавничої справи». Він пробув у Верховній Раді майже рік і за цей час зазнав безлічі змін. Від початкового проекту, по суті, нічого не залишилося. По-перше, відпало закінчення назви «...у видавничій справі», відбулися й інші метаморфози. У результаті було прийнято загальний закон про деякі зміни й доповнення в податковому законодавстві. І там, де передбачалося, скажімо, безмитне ввезення поліграфічних фарб, згадувалися взагалі фарби. Відтак країну наводнили білила цинкові, лаки, мастики, емалі. У виграші виявилися ті, хто нічого спільного не мав із книжками, — виробники товарних етикеток, упаковки, рентабельність підприємств яких і без цього зашкалює.

Так, той закон справді надав пільги в оподаткуванні прибутку. Але в українській видавничій галузі рентабельність підприємств, які не працюють на держзамовлення, а випускають книжки за власні кошти або запозичені (кредити), не перевищує п’яти відсотків. Мені можуть заперечити: це, мовляв, майже європейський рівень. Але ж умови в нас далекі від європейських, і коштів заледве вистачає на виживання, а не на розвиток.

Природно, ми не могли погодитися з такими урізаннями. Уряд, очолений Анатолієм Кінахом, продовжив політику, розпочату свого часу Віктором Ющенком. Із призначенням нового голови Держкомінформполітики Івана Чижа почалася робота з підготовки нового повномасштабного проекту закону «Про державну підтримку видавничої справи в Україні». Йшла вона непросто, проте у червні минулого року було сформовано робочу групу з представників блоку економічних міністерств, податкової адміністрації, Держкоммитниці й Держкомінформполітики. Мін’юст здійснював нагляд за технологією та дотриманням норм законотворчості. За три місяці ціною безлічі компромісів, поступок, розрахунків та перерахунків вдалося підготувати законопроект. Шостого вересня він був завізований, практично без змін, усіма представниками економічного блоку уряду. У ньому чітко обумовлювалося: закон має набрати чинності з 1 січня 2003 року. 11 вересня проект затверджено на засіданні Кабінету міністрів і передано у Верховну Раду на розгляд. Йому навздогін, наскільки я пам’ятаю, 16 вересня, Президент України надіслав листа з проханням позачергово розглянути цей проект закону.

Проект розглянули комітети Верховної Ради з питань фінансової і банківської діяльності, духовності та культури, свободи слова, науки й освіти, підтримали й рекомендували народним депутатам для розгляду. У процесі обговорення ті дійшли висновку: його потрібно ставити на голосування в першому читанні. Воно й відбулося 28 листопада, причому вирішили голосувати відразу в першому, другому та третьому читанні, бо всі депутати погодилися з тим, що такий закон необхідний. З огляду на складний період, який переживала тоді Верховна Рада, результати голосування можна назвати рекордними: з 407 присутніх народних обранців «за» проголосували 406! Не змінивши в проекті, поданому Кабміном, жодної коми, жодної букви. Здавалося, тепер справа за малим — підписом Президента.

— Так, це справді рідкісний випадок згуртованості наших законодавців, який мав би потішити Президента. Що ж могло зіпсувати йому свято парламентського єднання й перешкодило відзначити його підписанням нового закону?

— Щойно закон передали Президентові України, почалися загадки.

Якщо у складі робочої групи, яка готувала законопроект, були задіяні представники видавничої галузі — ваш покірний слуга, президент української асоціації «Навчальна книга» Олексій Дубас, член правління нашої асоціації, директор видавничого дому «Юридична книга» Василь Шевченко, представник асоціації поліграфістів, її віце-президент, директор видавництва «Київська правда» Іван Ковба, а також народні депутати Олег Царьов і Лесь Танюк, то всі наступні дії здійснювали виключно представники міністерств. Вони підготували власний висновок про неприйнятність підписання закону Президентом України. Мовляв, у разі його ухвалення держбюджет недоодержить 700 млн. гривень. Ця цифра згадувалася й раніше. Але в переддень передачі законопроекту у Верховну Раду всі члени робочої групи зійшлися на тому, що сума втрат у прямих надходженнях не перевищить 120 мільйонів. Хоча й її ми вважаємо завищеною.

— На чому грунтуються ваші розрахунки?

— Міркуйте самі. Торік у країні вироблено 50 мільйонів книжок. У цю кількість входять навіть брошури, ну та не про те йдеться.

Узявши середню вартість однієї книжки за вісім гривень, неважко підрахувати, що сукупний доход становитиме 400 млн. гривень. Податок на додану вартість від цієї суми — 60 мільйонів плюс ще 13 мільйонів податку на прибуток, це якщо спиратимемося навіть не на п’ять, а на 10 відсотків рентабельності. Загалом, надходження до бюджету становитимуть 73 мільйони.

Але річ у тому, що ніколи більше 60 відсотків видання не продається протягом першого року. Тобто ці надходження потрібно розділити як мінімум навпіл. Хоч як це дивно, але податкова адміністрація суто умоглядно вийшла на таку саму цифру — 44—45 млн. гривень прямих відрахувань. Чому умоглядно? Та з тієї простої причини, що економічна статистика книговидання в Україні просто не ведеться. Більше того, немає навіть такого коду, як «книговидання», хоч це й окрема галузь. Зате в податковій адміністрації є код «поліграфічна промисловість», хоча в жодному законі він не згадується. У розрахунки, які базуються на цьому коді, включаються всі податки, нараховані на будь-яку друковану продукцію, — упаковки, етикетки, марки, зокрема й книжки. Але книжка з цього потоку ніколи не виділялася. Нормальної статистики, що дозволяє робити такі висновки, фактично немає.

1998 року, відповідно до указу Президента, було створено Державну акціонерну компанію «Укрвидавполіграфія», яка досі існує, але не працює. До неї ввійшли 23 основні підприємства, які видають саме книжки. Їхня балансова вартість з урахуванням усього рухомого й нерухомого майна, яке проводилося в процесі так званої корпоратизації, визначена лише в 279 мільйонів гривень. Тобто про які достовірні цифри можна сьогодні говорити? І ось виникає кілька надзвичайно неприємних запитань.

Чому представники економічного блоку уряду завізували законопроект у вересні й чекали вирішення питання щодо нього до кінця року, аби потім виступити категорично проти ухвалення закону?

Чому черговий зрив прийняття цього документа збігся в часі з прийняттям аналогічного в Російській Федерації?

І чому, нарешті, з висновками міністерств не були ознайомлені члени робочої групи — розробники проекту?

Але й це ще не все. 16 вересня минулого року розпорядженням Кабінету міністрів створено експертно-аналітичну робочу групу з забезпечення супроводу проекту закону України «Про державну підтримку видавничої справи в Україні» у Верховній Раді, підготовки відповідних актів у Кабінеті міністрів і подальшого моніторингу дії цього закону. Уперше за 10 років роботи економічного механізму незалежної України було створено ланцюжок з участю безпосереднього виробника, на якого й розрахований закон, і влади, що й передбачав повну прозорість процедури його запровадження, а також можливість оперативного внесення коректив у процесі його реалізації. Питання стояло про створення такого нормативного «костюмчика», в якому галузь почувалася б комфортно й могла б нормально працювати, змінивши вектор із завезення готової російської продукції до України на вектор послуг і вивезення готової книжкової продукції.

Фактично в законі йдеться не про бюджетну підтримку книговидавця, а про створення механізму забезпечення інвестиційної привабливості галузі. «Зарубавши» цей закон, Міністерство економіки та Міністерство фінансів України зобов’язують галузь забезпечувати фінансове існування держави, намагаючись залатати за рахунок освіти, науки та культури дірки в державному бюджеті. Чи залатають? Ні. Адже немає навіть достатньої аргументації, підкріпленої відповідними документами.

Я підготував запит, і найближчим часом його буде надіслано цим двом міністерствам. У ньому містяться вимоги надати не лише висновки, в яких згадуються горезвісні 700 мільйонів гривень втрат, про що йшлося в листі Президентові, а й первинну документацію, на підставі якої ці висновки зроблено. Я переконаний: документації, яка об’єктивно підтверджує цю цифру, не існує. І тут постає останнє, але найнеприємніше запитання: кому це вигідно?

— У вас є на нього відповідь?

— Те, що народові України невигідно, — це однозначно. Бо абсурдно порівнювати реальну ціну духовності, освіти, науки, культури української нації з ціною ілюзорної латки на одній із численних дірок у бюджеті. Це те ж саме що забивати іржавий цвях дуже дорогим хронометром. Уся проблема в тому, як сказав мені один відомий в Україні банкір, що вітчизняні олігархи, або просто багаті люди, поки що не зацікавлені в національній видавничій справі. Зате в російського бізнесу є дуже великий інтерес до українського книжкового ринку. Внаслідок завезення та продажу в Україні готової книжкової продукції з її фінансової системи щорічно вимивається до 100 мільйонів доларів «живих» грошей. Тоді як власна галузь дає бюджетові, як ми вже підрахували, 43—45 мільйонів гривень, в інші країни, виходячи з нинішнього курсу долара, відпливає 500—530 мільйонів. І якщо закон зорієнтований на те, аби залишити ці гроші в країні на модернізацію й розгортання власного виробництва, щоб, експортуючи власну готову продукцію, повертати раніше вивезені кошти, то Міністерство фінансів і Міністерство економіки перешкоджають цьому. Чому? Гадаю, коли-небудь ми знайдемо відповідь і на це надзвичайно неприємне запитання.