МУЗИКА З ТІНІ

— Кобзарів не любила жодна окупаційна влада...

— Проблема існувала постійно. Починаючи з XIII століття, сильні світу цього намагалися їх приручити, задобрити, організувати, колективізувати, зробити з них потішних придворних клоунів, а з іншого боку — те, що не вдалося приручити, — знищити. Маємо масу прикладів. Імператриця Єлизавета й кобзар Любисток — Кирило Розумовський. Імператриця закохалася в нього. Він тричі втікав із двору, але його тричі ловили й насильно привозили назад, і врешті він таки спокусився на ці недоїдки з царського столу і став великим дипломатом при дворі. Кобзарю Вересаю цар подарував срібну табакерку, за що громада виключила його з цеху. І не тому, що взяв подарунок, а тому що ходив і хвалився. А згідно з усним неписаним статутом це було заборонено.

Загалом була дуже сувора регламентація, завдяки якій, власне, і збереглася традиція. «З пісні слова не викидати і свого не додавати». З одного боку, традиція була імпровізаційна, вільна, але це дозволялося тим, хто не дозволяв собі якихось особливих надмірностей.

Цікава особливість. Скажімо, в Галичині кобзарів не було. Чому? А дуже просто. Кобзар асоціювався з козацьким розвідником. Лірники були. Вони ідентифікувалися як свої — жебраки. А от кобзар — це вже політична постать. Польща бандуристів випікала. Навіть по Чернігівщині, по Київщині їх було дуже мало. Кордон тоді проходив по Дніпру. А от на Лівобережжі — там вже починається розквіт кобзарства. Хоча з свого боку царизм московський також душив, як міг.

— Традиція нищення кобзарства — не більшовицька?

— Більшовики поставили крапку. Останній лірник Власюк ходив по Волині ще до середини 80-х років, по Буковині лірники ходили ще в 60—70-ті роки. А кобзарів знищили набагато раніше — у середині 30-х. Ніхто достеменно не знає ні року, ні місця того злощасного кобзарського з’їзду. Є три версії: 1934, 1935 і 1937 рік. Одні кажуть, що відбувався він під Харковом, інші — під Москвою, ще інші — аж десь на воркутинській дорозі. Їх методично скинули в яму, в мороз облили водою, і вони всі там позамерзали, сліпі й безпомічні. Є легенда, що хтось видряпався, але все це — на рівні домислів. Хоча з іншого боку, нема жодних документів про цю акцію, й існує версія, що її просто не було. Але куди за кілька років поділося багато сотень кобзарів — залишається питанням відкритим.

Нині ми мусимо сказати однозначно, що кобзарства як явища не існує. Воно зникло в кінці тридцятих. Інша справа, що зараз із цим ніхто не погоджується. І окремі бандуристи кажуть, що вони кобзарі, і капели бандуристів кажуть, що вони кобзарі, і навіть жінки-бандуристки кажуть, що вони кобзарі. Але це вже патологія. Я ніколи не скажу, що я кобзар. І дійсно справа досить серйозна. Спробуйте людям це пояснити. Чим попса відрізняється від автентики...

— Зараз на вулицях можна зустріти людей, які співають під бандуру. Це ті, про кого ви кажете? А чи є кобзарі справжні, автентичні, за всіма параграфами?

— Микола Будник, Царство йому Небесне, вважав себе продовжувачем неперервної кобзарської традиції. Георгій Ткаченко, в якого перейняв Будник, не був кобзарем, бо був зрячий. Він лише перейняв традицію в тридцятих роках від сліпих кобзарів. Власне, він і був піонером реконструкції того, що ми зараз поставили на науковий рівень. Він переніс це все через ті страшні часи. Жив у Москві і приїхав сюди лише в хрущовську відлигу. І ще довго тут не показувався. Аж потім до нього з’явився Будник і ще з десяток людей — перша когорта, яка дала той пагінець. Тепер є учні.

Але справа ось в чому. Існує три рівні функціонування традиції. Природний — тоді ніяким фольклористам у неї не можна лізти. Гріх. Другий рівень — це реставрація, він також не терпить сильного втручання. Так, скраєчку зафіксувати, — і все. А те, чим ми займаємося в кобзарському цеху, є реконструкція. Відтворення. І для кобзарства не стільки важливою є інтонаційна, ритмічна реконструкція, як артистична.

Коли традиція існує, її не можна чіпати, коли вона трошки підупала, її можна і треба рятувати. Але коли традиція вмирає — отоді фольклористам повністю розв’язуються руки. Я завжди наводжу класичний приклад: литовський секундовий спів. Дуже архаїчний стиль. Це все загинуло давним-давно. Але вони реконструювали за якимись описами, переказами. Реконструювали на науковому рівні, і тепер цим пишаються, це є їхній найархаїчніший тип культури.

Так само і ми повинні зробити. Є, скажімо, матеріали експедицій Колесси. Величезні фоліанти, але там є тільки дві-три більш-менш повні думи. Ще штук п’ять можна зліпити з різних фрагментів. Тепер треба братися і доповнювати, зводити все докупи за аналогіями і т.д.

Я щоразу, коли співаю свою думу і чую аплодисменти, все думаю: якби не та експедиція, профінансована Лесею Українкою, ми би просто не знали, що таке дума взагалі, що таке мелодія думи, мелодика, мелос. По тих філологічних записах неможливо знати, як воно звучить. Тому це надзвичайно важливо робити, і ми це робимо. Включно з такими проектами як «Берви».

Існує в фольклористиці така проблема. Методика роботи залишається на рівні кінця XIX — початку XX століття. Коли люди вважали своїм завданням записати, опрацювати і ще, можливо, опублікувати висновки. І все, кінець. Ми вважаємо, що мусить бути повернення. Не у вигляді нот чи текстів, бо багато хто їх не розуміє. Треба подавати в тих формах, які будь-якій людині будуть зрозумілі, доступні й цікаві. Йдеться про сучасні носії, фестивалі. Може, це не дуже звично — слухати думу, але принаймні людина, слухаючи, щось собі уявляє. А якщо вона ще знає, що це наша дума, — така, яка вона є насправді, то це вже цікаво.

Я з 1989 року почав записувати думи. І десять років чекав, шукав підтримки. Я знав, що є люди, які знають цьому ціну. І таки дочекався. Вперше в Україні видається автентика на такому рівні.

— Які є кобзарські школи сьогодні, якщо вони взагалі є?

— Це дуже цікава проблема. Фактично кобзарська школа є одна, так звана стрітенська, але я її називаю псевдокобзарською школою. Там фактично все йде за програмою музичної школи. Вчаться грати етюди Черні, що згідно зі статутом було категорично... не те що заборонено. Але там, де почалося мистецтво, фольклор не має місця. Була спроба зробити школу в Переяславі-Хмельницькому, зараз робимо ще одну спробу.

— Розкажіть, будь ласка, про ваш проект. Які диски будуть видаватись?

— Є чітка концепція. Проблема вічна — кошти. Може, не кожен регіон буде представлений. Але такі регіони, як Полісся разом із Волинню, Поділля, Бойківщина і Гуцульщина, Полтавщина, Наддніпрянщина, Слобожанщина й південь України, хотілося б охопити. Хоч би вісім дисків зробити в мультимедійному режимі. І, скажімо, мінімум три диски жанрових: кобзарсько-лірницька традиція, робота над якою триває, пісенна традиція й інструментально-танцювальна. До них іще 10—15 звичайних дисків — традиція одного села, традиція однієї родини, колективу, один виконавець і т.д.

— А кобзарські?

— Вже побачив світ audio CD Миколи Будника. «Гей, на Чорному морі...» — кобзарсько-лірницька традиція. Панотець Київського кобзарського цеху Микола Будник був одним із небагатьох носіїв глибинного розуміння автентичності кобзарства. На диску представлений традиційний репертуар народного бандуриста: думи «Про Олексія Поповича», «Про Марусю Богуславку», історичні пісні «Побратався сокіл», «Про Саву Чалого» та ін. Будник був Пан-отцем Київського кобзарського цеху, і це дуже символічно, що його диск відкриває підсерію проекту« Берви». На жаль, він не дожив до цього моменту...

Заплановано приблизно 10 дисків. Плануються, крім диску Тараса Компаніченка, який вже готовий, тільки не розтиражований, диски Ігоря Рачка, Володимира Кушпети, лірника Яреми, Костя Черемського, Володі Бикова і, звичайно, самого Георгія Ткаченка.

Якщо є можливість будь-яким способом відтворити реальне, автентичне звучання і оптимально його реконструювати — це надзвичайно важливо. Ті покоління, які прийдуть після нас, — вони і того не почують.