Музика як оаза у стихії урбанізму

Ми, українці, давно звикли до думки, що наша нація — одна з наймузикальніших і найспівочіших у світі. Не тішитимемо себе думкою, що весь інший світ сприймає нас так само. Та все-таки частка правди в цьому твердженні залишається й донині. Змінюються лише умови, в яких ми змушені виявляти свою природну меломанію. А умови ці поки що розвиваються за сценарієм, характерним для країн «третього світу». У найзагальніших рисах його можна було б визначити, крім іншого, і таким чинником, як стихійна урбанізація на тлі зростання бідності. В наше життя вриваються нові звуки й ритми, розростання міст, великі відстані, різноманітні технократичні метаморфози і багато іншого, що змушує геть-чисто забути про якусь там «вроджену» музикальність. Наскільки ж нам удасться зберегти якщо не репутацію країни з високим рівнем розвитку музичної культури, то принаймні саму сутність, сам потяг до музики? Сучасний міський житель, який відчув у собі такий потяг, має боротися за нього, вирощувати і плекати прагнення своєї душі. Оскільки в сучасному суспільстві музика занадто беззахисна, а в українському — беззахисна вдвічі. Адже, крім вирішення своїх внутрідисциплінарних проблем і протистояння агресії урбанізму, музика покликана існувати лише в готовій інфраструктурі, що формувалася десятиліттями. Вона включає концертні зали, музичні навчальні заклади, музичну пресу й усе інше, що утворює як гуманітарне, так і економічне підгрунтя, яке забезпечує «споживання» музики громадянами.

У минулі століття світська музика виконувала переважно дистрактивну функцію. Однак те, під що танцювали і що наспівували на вулицях у XIX столітті, сьогодні давно стало високою класикою. Нині ситуація різко змінилася. Для масового слухання тепер необхідна музика, яку можна без особливої напруги слухати в машині, у закладах громадського харчування й інших місцях, що дуже мало нагадують колишні приватні салони меломанів. Те, що у великому масштабі здатне сьогодні стати комерційним і споживаним, відійшло дуже далеко від злетів натхнення і вершин майстерності, виплеканих у стінах консерваторій. Вже неможливо уявити собі, що колись якась там воронезька книжкова крамничка змушена була постійно виписувати з Москви ноти романсів і п’єс, бо на них існував величезний попит, і торгівля цими нотами приносила чималий комерційний успіх. Минуло якихось сто років, і ситуація змінилася до невпізнанності. Ноти тепер потрібні лише студентам консерваторій, бо традиції домашнього музикування майже зовсім зникли. А фонова та клубно-прикладна функції музики стали ледь не домінуючими в сучасному урбанізованому суспільстві. Все, що не вписується у ці рамки, приречене на болісне «виживання» за рахунок ентузіазму окремих осіб. І така доля спіткала аж ніяк не лише класичну музику. Це можна сказати про багато «непопсових» музичних напрямів — про «третій жанр» (або авторську пісню), про різноманітні альтернативні течії неакадемічної музики, про музику бардівського або фольклорного напряму.

У результаті намітилася певна конкуренція жанрів і стилів, у якій стійко лідирує музика суто розважального характеру. Та які часи, такі й розваги. Нині вже ніхто не відчує радісного душевного трепету, пройшовшись у величавому полонезі через усі десять кімнат якого-небудь особняка. Зміст, стилістика й динаміка дозвілля потребують інших музичних форм. Та й сам потяг до музики набув у нинішніх жителів великих міст зовсім інших проявів. Музичний потік виливається на нас цілодобово і найчастіше цілком безкоштовно — досить увімкнути телевізор, радіо, позичити диск або у вихідний день прогулятися центральними вулицями та площами. Інакше кажучи — можна вважатися меломаном, не витрачаючи на це ні копійки. Міра доступності музики в усіх її формах нині цілком виключила необхідність боротьби за право і можливість виступити в ролі слухача. Слухачем автоматично стає кожен, хто хоч зрідка вмикає телевізор або просто виходить із дому. Водночас дещо звузилася можливість усвідомленого вибору слухацького репертуару. Ми все частіше «піддаємося» чи то рекламі, чи то потоку звуків, що силоміць вривається у наше життя. Цей насильницький «доважок» іще більше привчає нас до того, що музика має бути тлом, що допомагає відволіктися від напруженого ритму життя і віддатися легкому та приємному отупінню. Така сумнівна функція музики є набагато більш звичною для міського жителя, ніж усі інші «сугестії» і «катарсиси», яких очікує від музики проникливий і вибагливий слухач.

Утім, не все так однозначно. Мелодичний матеріал «високої класики» залишається досить високо затребуваним. Питання лише в тому, де і як він досягає нашого слуху. Мобільні телефони або акордеоніст у підземному переході для багатьох можуть несподівано стати першим джерелом музики Баха. Багато FМ-радіостанцій охоче прокручують обробки тих або інших класичних мелодій. До речі, найбільш постмодерністське, урбаністичне і яке хочете враження від Баха мені випало дістати торік в одному з нічних клубів Києва. Там «вживу» виконувалася арія зі «Страстей за Матфеєм», а в цей час художник демонстрував прийоми боді-арту, вишукано вигинаючись у компанії двох повністю оголених дівчат, які пританцьовували. До кінця арії вони виявилися трохи забрудненими фарбою, оскільки паралельно прикладали свої тіла до гігантського чи то полотна, чи то планшета, заздалегідь розфарбованого вищезгаданим художником.

Та як сьогодні визначити ідеальне місце для музики, що, з одного боку, претендує на академізм, а з іншого — вимагає солідного професійного багажу від виконавця і особливого, культивованого рівня підготовки від слухача? Оазою для виживання такої музики в сучасній Європі є концертні зали великих міст і головні музичні вузи країни. Інспірування інтересу до класики з такого «закритого простору» цілком закономірне і є єдиним природним шляхом пропаганди серйозної музики.

Та в цій сфері завжди існує і своя внутрішня проблема. Поряд зі спадщиною минулого з іще більшими зусиллями пробивають собі шлях авангардні течії. Сам факт, що ця боротьба ще точиться, не можна не визнати втішним. Адже саме авангард у всіх своїх проявах створював історію світової музики. Все, що пливло за рутиною і виявляло схильність до старих традицій, незмінно відходило в небуття. А кожна з попередніх традицій створювала епоху в історії музики саме в той проміжок часу, поки сама залишалася авангардною. Кожен щабель цього руху і нині проглядається з незаперечною ясністю. Згадаймо, наприклад, зневажливе ставлення Гьоте до пісень Шуберта на власні тексти, здивування сучасників пізніми опусами Бетховена або вбивчу характеристику, яку дав Шопен «Карнавалу» Шумана: «Це взагалі не музика!». І ці незрозуміло нігілістичні оцінки висловлювалися на адресу ранніх романтичних творів, тобто на адресу того, що ми сьогодні вважаємо найбільш солодко-мелодійним! Цей рух уперед не припинився і нині, не оминув він і Україну. Свідчення цього — феєричний сплеск інтересу до музичного авангарду. Три музичних фестивалі, що відбулися в нашій країні протягом двох весняних місяців, були повністю присвячені «просуванню» сучасної академічної музики. Маємо на увазі міжнародний форум «Музика молодих», одеський фестиваль «Два дні і дві ночі» і традиційні столичні «Прем’єри сезону». Втім, це далеко не повний список вітчизняних фестивалів, що відбуваються у нашій країні протягом року і переслідують ту ж саму мету.

Отже, здавалося б, в Україні стабільну сферу побутування віднайшла не лише традиційна класика, а й музичний авангард. Та чи перестав він бути «лабораторно-експериментальним» жанром, адресованим обмеженій аудиторії? Швидше за все — ні. І саме в цьому полягає одна з головних труднощів. Адже велика кількість фестивалів, вільний доступ на концерти й активність молодих композиторів — це лише один бік проблеми. Тобто описаний вище процес поступового самоствердження, робота на «музику майбутнього» все-таки відбувається — це об’єктивна реальність.

Та є й інший бік. Це невеликі зали, зосередженість переважно в кількох наймузичніших містах країни (Київ, Львів, Одеса), неможливість бодай мінімальної «здорової» комерціалізації, що могла б допомогти жанру вижити і хоч трохи втратити залежність від мінливих спонсорів. Те, що в Україні зуміли втримати на висоті планку фестивального життя, можна назвати дивом. І тут нас урятувала саме наша ментальність. В умах східних слов’ян-гуманітаріїв усе ще ніяк не приживається думка про необхідність миттєвого прибутку. Якщо виникає якась добра ідея, то всі керуються тим, що намічене має неодмінно відбутися. Саме по собі, без фінансово-економічних обгрунтувань і розмірковувань про корисність і доцільність. Саме така жилка нашого характеру й допомагає організаторам сьогоднішніх фестивалів усе-таки розв’язувати задачу з багатьма невідомими, справляючись і з укладанням програм, і з добором залів, і з пошуками спонсорських (а частково — і з «вибиванням» державних) коштів. Дуже хочеться вірити, що цього ентузіазму, цієї специфічної «фестивальної пасіонарності» вистачить на весь період переходу нашої держави з одних економічних рейок на інші. Складність лише в тому, що тривалість цього перехідного періоду прорахувати заздалегідь неможливо, і не кожному зрозуміло, якими саме виявляться ті, нові рейки. А поки що ситуація залишається колишньою — у наявності немає ніяких щедрих і гарантованих бюджетних асигнувань, зате в надлишку є самовідданий ентузіазм організаторів фестивалів і музикантів.

У зв’язку з цим напрочуд слушною й актуальною виглядає думка, висловлена Богданом Сютою на недавньому круглому столі на тему «Академічна музика в умовах урбанізованого суспільства майбутнього», що відбувся в київському відділенні Спілки композиторів України. Думка ця зводиться до того, що ми не в змозі змінити свій статус периферійної держави на карті музичних центрів світу. Тому варто брати це до уваги і, наскільки можливо, використовувати цю обставину. Так, не можна не погодитися з тим, що в нашому столітті ми не ввійдемо ні в п’ятірку, ні в десятку найбільш «музично розвинених» країн. Зате в нас залишається принадна перспектива вільного експерименту, пошуку і рецепції багатьох речей, які досі були для нас малодоступними. Враховуючи це, можна вибудувати цілу програму дій, і вона виявиться здоровою, переконливою і плідною. Добре б, аби така логіка «перспективної периферійності» проникла і в багато чиновницьких кабінетів, у яких думають про долю культури. Тоді, скинувши вантаж перебільшених амбіцій, ми почнемо просуватися вперед. Кожен крок на цьому шляху принесе нам нові результати. А віднайти нам потрібно буде ще ой як багато — ми майже нічого не знаємо про сьогоднішню академічну музику країн Заходу, та й у себе молодими композиторами вважаємо тих, кому майже 50. Якщо розсунути ці рамки по всіх параметрах, то світ постане перед нами в іншому обличчі. І в такому неурізаному світі нас охоче сприймуть серйозно, і згодом ми станемо гідними суперниками тих країн, які нині вважаються наймузикальнішими...