МУЗИЧНА ОЙКУМЕНА

На відкритті ІХ міжнародного фестивалю сучасного мистецтва «Два дні й дві ночі нової музики», який відбувся в Одесі, його президент Бернгард Вульф назвав цифру 9 знаковою, нагадавши, що симфонія №9 Бетховена закликала до об’єднання всього людства. Зійшовши на дев’яту сходинку, Одеський форум продовжує прямувати назустріч усім вітрам світового культурного простору, об’єднуючи на своїй сцені його різних представників. Представляючи творче життя України, фестиваль водночас є своєрідним барометром для визначення європейських пріоритетів у сучасному мистецтві.

Нова музика, радикалізм якої перекреслив увесь історичний музичний матеріал, збунтувавшись проти звичної, уторованої мови, пов’язана насамперед із нововіденською школою (А.Шенберг, А.Берг, А.Веберн). Поруч із новим типом виразності, її новації дали потужний поштовх процесові інтернаціоналізації музики, який, на думку видатного мистецтвознавця Теодора Адорно, відбувався синхронно з політичним падінням національних держав.

У Радянському Союзі нова музика категорично заперечувалася й оголошувалась атрибутом антагоністичного суспільного ладу. Тим часом у 60-х роках в Україні було зроблено кроки у бік атональної системи і сформованого на її основі додекафонного методу, який на той час охопив музичну творчість більшості країн Європи та США. Тоді це викликало жорстку офіційну реакцію, але водночас висіяло зерна принципово нового серед творчо налаштованої молоді. Зупинити цей процес уже було неможливо. У перші роки державної незалежності України передача естафети пізнання «чужого» та прагнення швидкими темпами пройти інформаційне поле здійснювались у форматі форуму сучасного мистецтва «Два дні й дві ночі нової музики», якому судилося народитися в багатонаціональному талановитому мистецькому середовищі Одеси. Згодом почали з’являтися його колеги — львівські «Контрасти», київські «Прем’єри сезону», «Форум музики молодих». Одеса презентувала перший в Україні «приватний», тобто авторський фестиваль. Його батьки — відомий композитор Кармелла Цепколенко та німецький диригент Бернгард Вульф. Організаційний успіх забезпечує директор фестивалю Олександр Перепелиця.

Про унікальність форуму в Одесі знають усі, хто хоч трохи цікавиться сучасним мистецтвом. «Новачкам» поясню: уявіть собі 24-годинний марафон нової музики, розбитий на дві доби, що починаються пополудні і тривають, доки «перші півні запіють». Щогодини змінюється музичне дійство, яке нині називають перформанс, інсталяція, візія, «спектакль на мить» тощо. Скажімо, останній фестиваль закінчився композицією В.Райфенедера «День боксу» у віртуозному виконанні перкусіоністів з Німеччини на картонних коробках від побутової техніки, посиленому ритмічним світловим супроводом. (Публіка шаленіла: щось таки залишилось у нас від первісної людини). В Одесі є можливість почути твори класичного авангарду й постмодерну, різноманітні течії «живої» та електронної музики. Але якщо ви побачите ритуальні танці, почуєте горловий спів — це теж нова музика, бо невідоме нам автентичне мистецтво також вписується в одеський контекст. Хоча, слід сказати, лавина експериментів, які епатували нашого слухача на перших фестивалях, пішла на спад і настав час виваженого вслухання у власне творчий процес.

Теодор Адорно свого часу говорив, що музика ХХ ст. змінюється настільки бурхливо, що навіть фахівці не встигають фіксувати цього процесу, тому кращим мистецтвознавцем є час. Можна припустити, що сучасну творчу ситуацію певною мірою фіксує Одеський фестиваль. Ось лише кілька спостережень. За дев’ять років значно побільшало композиторів, насамперед молодих, які працюють у напрямі новаторських пошуків. Але, як і будь-яка, новаторська спочатку система чи техніка має таїти у собі небезпеку перетворитися на догматичний принцип, який може стати лише декором для творчої безпорадності.

Небезпека втрати цієї місії відчувалася й під час «Двох днів й двох ночей». Як і на кожному фестивалі, немало опусів скидалися, швидше, на вправні екзерсиси вже пройдених експериментів. Ще в 50-х роках Артюр Онеггер фіксував глухий кут, у який потрапили композитори, коли одна група закликала повернутися до повної простоти, інша шукала порятунку в атоналізмі, намагаючись ще більше посилити деспотичне свавілля додекафонічної системи. (Щось схоже відбувається і в нинішньому музичному процесі.) Тому Онеггер закликав молодих іти власним шляхом, який дозволяє використовувати будь-які знахідки — від Монтеверді до конкретної музики; вважаючи, що кожен має робити це як йому підказує власна інтуїція й совість, котрі, на його думку, і є мірилом таланту.

У процесі космополітизації музичної мови стає дедалі важче зберігати індивідуальний стиль. На мій погляд, представлені в Одесі твори українських композиторів та деяких їхніх колег із Литви, Азербайджану, Татарстану, Нідерландів, Франції, окрім професійної майстерності, якою володіють нині, по суті, всі навчені композитори, містять неповторне я, пов’язане з причетністю до своєї культури. Можливо, саме це земне тяжіння і певний опір загальноєвропейському стандартові й зумовили особливий успіх у публіки. Здається, доречно навести порівняння: коли ріка вливається в інший потік, ще довго можна розрізнити її воду за кольором. Втім, тільки наступні фестивалі покажуть здатність до (не)розчинності в загальному музичному потоці.

Одеська музична панорама відбила пошуки, які йдуть насамперед у напрямі ліричної конденсації через експресивну напруженість кожного звуку («Мистецтво німих звуків…» В.Рунчака) й інтенсифікації виразності (твори В.Германявічуса, С.Луньова, В.Йетса, Д.Косорича), нових можливостей протилежних звукових просторів (композиції Б.Фроляк, Ж.-Л.Дарбелляй, А.Загайкевич) та у сфері тембру: поєднання валторн і перкусій, кларнету з фіброфоном або ж баяна з віолончеллю чи скрипкою: неймовірне захоплення викликала гра музикантів із Німеччини — віолончеліста Н.Альтштедта та баяністки Е.Мозер, якій не поступався одеський баяніст І.Єргієв. Таке розмаїття кларнетів або флейт — останніх було 9, у тому числі китайська «дизі» (Дуель-Дует №8 К. Цепколенко) — навіть професіонали навряд чи коли чули.

Цьогорічна концепція фестивалю вибудувала своєрідну музичну Ойкумену, яка показала, що на її мапі серед інших світить і зірка, ім’я якій — Україна. З перших кроків фестиваль прагнув засвідчити існування творчих новацій української музики, вплітаючи їх у європейський музичний контекст. Відомо, що музиканти набагато швидше, ніж політики, долають кордони між країнами. Останній фестиваль яскраво засвідчив: не тільки українська музика інтегрується в європейську, а й європейська іде назустріч українській. Нині зарубіжні виконавці охоче беруть у свої програми партитури українських авторів. Ось приклади: Ebony-Kwartet (суперансамбль кларнетів із Бельгії) представив твір В.Рунчака; дует флейтистів із Німеччини Neue Flotentone», що став сенсацією фестивалю, зіграв світову прем’єру створеного для нього опусу К.Цепколенко; швейцарський Amaltea виконав написану для ансамблю композицію одеситки Ю.Гомельської. Українські виконавці — ансамблі «Гармонії світу», «Фрески», «Рикошет», «Каданс» й інші — представляють, крім української, творчість й інших країн. Для поширення вітчизняного музичного продукту створена на основі фестивалю Асоціація нової музики продукує з фестивальних програм компакт-диски, друковані, електронні та мультимедійні бази даних із сучасної української музики.

Процес адаптації до мови нової музики відбувається доволі складно. Можна сказати, що за дев’ять років «Два дні й дві ночі» виростили слухацьку аудиторію, яка подорослішала і навчилася сприймати, розуміти й оцінювати сучасну музику, що завжди викликала певний спротив і сприймалася неоднозначно. Скажімо, творчість Ігоря Стравинського мала шалений успіх після використання «Весни священної» у ролі музичного супроводу до діснеївського мультфільму. У свою чергу, той-таки І.Стравинський вважав пошуки нововіденців лабораторними експериментами, хоча сам ними займався наприкінці творчого шляху під впливом музики А.Веберна.

У фестивальному буклеті перелік партнерів щороку займає цілу сторінку. Спершу у фестиваль повірили міжнародні інвестори — культурні центри та посольства різних держав, а також фонд «Відродження», який упродовж восьми років був його генеральним спонсором, дотримуючись правила Теодора Сороса (батька засновника Фонду): людям треба допомагати у тому випадку, якщо результат допомоги перевищує вкладену енергію. (Цей принцип блискуче виправдала біографія одеського фестивалю). Але припинення фінансування соросівським фондом культурних програм одразу спричинило звуження фестивальних можливостей: нинішнього року не змогли прибути музиканти Литви, Росії, Вірменії, з деяких областей України, аскетичнішими стали й умови проведення.

Ось коли необхідно відчути підтримку власної країни! На форум, який Європа сприймає як частину свого мистецького процесу, державні установи нарешті звернули увагу. Останні три роки відбувається поступове «одержавлення» фестивалю: до його проведення долучаються обласна і місцева влада, Міністерство культури і мистецтв, Благодійний фонд сприяння розвитку мистецтв. Уперше в буклеті можна прочитати подяку приватним особам — співвітчизникам, які надали фінансову допомогу. Організатори фестивалю не пропускали жодної нагоди висловити вдячність усім, хто підтримав його, радіючи будь-якій допомозі, навіть як у випадку з Міністерством культури, яке свою невеличку, зменшену, порівняно з минулим роком, майже втричі фінансову частку обіцяє дати через кілька місяців.

Відчувалось на фестивалі шанобливе ставлення до професійного мистецтва в країнах-учасницях, варте заздрісних зітхань. Опікуючись гонорарами та умовами проживання музикантів, їх супроводжували від трапа літака до сцени, як VIP-персон, демонструючи пріоритети держави, яку вони представляють. Та що вдієш, коли в нашій країні зірками визнають тільки тих, хто потрапляє під прожектори естрадних рамп палацу «Україна», а оплата виконавців схожа на ритуал подання грошей вуличним музикантам! І постає запитання: кому потрібні ці фестивалі — державі, що їх приймає, чи країнам, які представляють у ній свою культуру? Досвід Одеського форуму свідчить: набагато легше виховати слухачів, навчити розбиратися в сучасному мистецькому процесі, ніж довести тим, хто розбудовує державу, що музична культура країни визначається не кількістю децибелів, які доводять суспільство до децибелізму.

І все ж будемо оптимістами: можливо, наступний, десятий фестиваль в Одесі таки зможе переконати чиновників у необхідності розвивати й підтримувати у своїй державі європейські форми існування сучасного мистецтва.