МУЗЕЇ — СПРАВА СІМЕЙНА

Ця історія розпочалася через заздрощі. Всесильний Людовик XIV позаздрив своєму міністру фінансів Ніколя Фуке й на тривалі роки сховав нещасного у в’язницю. Відтоді багато французьких істориків вважають, що Залізна маска — зовсім не брат-близнюк короля, як думав Олександр Дюма, а суперінтендант фінансів і власник розкішного палацу у Во-ле-Віконті Ніколя Фуке. Саме палац у Во викликав найбільшу заздрість Короля-Сонця — і таку сильну, що при будівництві Версаля над Людовиком немов нависав привид Во-ле-Віконта. Король усіляко намагався перевершити Фуке, який створив у себе у Во одне з архітектурних див світу. У результаті склалася парадоксальна думка, що Версаль — лише слабка подоба Во-ле-Віконта.

До кінця XIX століття палац у Во занепав, але тут на сцені з’явився меценат і промисловець Альфред Сом’є, який купив Во-ле-Віконт і перетворив його на один із найвидатніших приватних музеїв Франції. Звичайно, Сом’є відновлював Во-ле-Віконт не лише для Франції, а й для себе, але завдяки його старанням виграла саме belle douce France, що отримала в подарунок чудовий палаце-парковий комплекс.

Приклад Альфреда Сом’є та його нащадків, включаючи нинішнього власника палацу, правнука Сом’є Патріса де Вогюе, далеко не поодинокий. У Франції, звісно. Тут багаті сім’ї нерідко беруть на себе турботу про якийсь пам’ятник старовини, який прийшов у занепад, не чекаючи, поки це зробить держава. Прикладів таких безліч. От, скажімо, історія іншого музею, розташованого в історичному центрі Парижа.

Музей романтичного життя (Musee de la vie romantique) присвячений в основному Жорж Санд (Аврорі Дюпен-Дюдеван). Тут можна побачити її славнозвісні портрети, рукописи, ноти, листи, фамільні коштовності сім’ї Дюпен, родовід якої йшов від красеня-маршала Моріца Саксонського, якого немов яблуко розбрату колись оспорювали дві майбутні російські імператриці — Анна Іоаннівна та Єлизавета Петрівна.

Та Жорж Санд зовсім не жила в цьому будинку: вона лише охоче відвідувала господаря особняка, художника та скульптора Арі Шеффера. У Шеффера, втім, бували в гостях й інші світила романтичного руху в мистецтві — Делакруа, Шопен, Ліст. Приходив сюди й Іван Сергійович Тургенєв. А тепер у дворі особняка, що став музеєм, охоче попивають каву не позбавлені романтизму туристи.

Кущі троянд, посипані гравієм доріжки, крихітні кавові столики, чарівний двоповерховий особняк-музей, як перлина в раковині, захований за своєю огорожею, — усе це стало, як кажуть, надбанням нації. І знову ж завдяки сім’ї меценатів.

Арі Шефферу повезло зі спадкоємцями. Вони пишалися тим, що особняк на вулиці Шапталь колись був серцем і центром романтичного руху, і вирішили продовжити цю чудову традицію. Завдяки зусиллям дочки художника Корнелії Шеффер Маржолен, потім його внучки Ноемі — дочки Ернеста Ренана, особняк перетворився на приватний музей. Потім онука пані Жорж Аврора Лот-Санд заповіла особняку на вулиці Шапталь речі та портрети бабусі, що розмістилися нині на першому поверсі музею, а на другому спадкоємці Арі Шеффера помістили картини цього чудового художника.

Тривалі роки особняк на вулиці Шапталь був приватним музеєм, і лише 1983 року став власністю міста Парижа. Та розпочиналося все зовсім не з зусиль держави зі збереження будинку, а усього лише зі шляхетного вчинку однієї сім’ї.

Звичайно, і в України були такі сім’ї — приміром, цукрозаводчики Терещенки. Та нині традицію приватних музеїв, на жаль, втрачено. Музеї скаржаться на відсутність коштів і пошепки клянуть державу, а вона не поспішає задовольняти всі їхні потреби. Нові українці теж не поспішають брати ініціативу у свої руки. Так ми крок за кроком утрачаємо своє минуле.

Де ж ви, українські Альфеди Сом’є, Патріси де Вогюе та Корнелії Шеффер? Риторичне запитання, звісно. Так, у нас охоче скуповують антикваріат, але не поспішають влаштовувати вдома приватні музеї. Втім, можна виправдатися тим, що поки наявний лише процес первинного накопичення антикварного капіталу. Отже, потім, коли наші нові українці обростуть не лише речами, а й культурою та традиціями, ситуація може змінитися в кращий бік. Та вже нині нашим меценатам варто відправлятися «на стажування» до Франції. Адже там є чого повчитися — хоча б теорії та практиці приватної музейної справи. Вчіться, добродії!

На фото: палац у Во-ле-Віконті.