Музей сучасного мистецтва? Слова, слова, слова

Якось так склалося, що стаття професора Ольги Петрової в черговий раз змусила мене взяти слово в ім’я дотримання інтелектуальної дисципліни дискусії, котра точиться останнім часом у мистецькому середовищі.

У своєму «приправленому філософським соусом» тексті пані професор лобіює ідею створення в Україні чи, точніше, в Києві Музею сучасного мистецтва. Не беруся полемізувати з набором «філософсько-ідеологічних» формулювань, котрі, радше, оздоблюють, ніж представляють чіткий світоглядний фундамент аргументів пані професора. Не полемізуватиму з такими словосполученнями, як «естетика прекрасного», «естетика потворного», «художники «гіпертекстуали», «негативний суб’єктивізм» або «тріада архетипу». Всі мають право жити у світі власних термінів, однак було б корисно пояснити читачеві, що вони означають, і таким чином уникнути хибних інтерпретацій.

Повернімося, однак, до суті справи, а саме до створення Музею сучасного мистецтва, як в одному місці пише професор Петрова, або Музею сучасного українського мистецтва, як підкреслює вона в іншому.

По-перше, належало б коли не визначити, то принаймні замислитися, що містять поняття МУЗЕЙ і СУЧАСНЕ МИСТЕЦТВО, а вже тоді розмірковувати, чи Музей сучасного мистецтва є саме тією інституцією, яка є найбільшим викликом для українського мистецького середовища. І МУЗЕЙ, і СУЧАСНЕ МИСТЕЦТВО — це поняття, що мають ідеологічне навантаження.

Респектабельне поняття «музей» протягом своєї історії змінювало і сенс, і форму, й мало що залишилося від його первинного значення «дім муз». Скажімо, Музей техніки і Музей війни небагато мають спільного з музами. Погодьмося, що будемо рухатися виключно на терені «муз», хоч і тут чекають на нас численні пастки. Одна з перших то є саме поняття сучасного мистецтва. Сумніваюся, що моє розуміння цього поняття збігається із розумінням пані професора, а тим більше з розумінням тих, хто вирішує долю культури, або простих смертних, за рахунок чиїх податків і треба було б творити такий музей. З певністю можна сказати лиш те, що не слід заміняти поняття «сучасне мистецтво» модним «contemporary art», як це роблять багато українських мистецтвознавців, бо це тотожні поняття. Вже один цей приклад унаочнює, що рухаємося ми по сипучих пісках. Отож, мій перший і основоположний постулат: давайте визначимо, що ми розуміємо під поняттями «музей» та «сучасне мистецтво», давайте спробуємо знайти консенсус стосовно значення цих слів хоч би в колі фахівців, а вже тоді давайте лобіювати «фізичне втілення» цих понять.

Дорога, яку у своїй статті пропонує пані професор Петрова, не лише не приведе нас до мети, а й просто зведе на манівці. Розумію логіку такої діяльності: оце з’явився відповідний історичний момент, коли будь-що треба заявити гучний лозунг, який би добре вписувався в обов’язковий нині словник: йдеться про всі терміни, що містять слова «євроінтеграція», «національна спадщина», «українська духовність», «модернізація національної культури», врешті-решт «національний український продукт» і «національний український виробник». Музей сучасного мистецтва добре відповідає такому словнику, а ще більше йому відповідає Музей сучасного українського мистецтва. І хоча ми ще не визначили, чим має бути цей МСМ чи МУСМ, пані професор уже оголошує всім і вся: «В художницьких колах України з’явилися два підходи щодо концепції майбутнього зібрання». При цьому тут же інформує нас, що, власне, базова колекція для майбутнього музею вже готова, навіть більше, вона містить і пропозиції конкуруючих груп: «Перший — коли йдеться про репрезентацію в експозиції, яку вже формують галерист Віктор Хаматов та мистецтвознавець Олексій Титаренко, всіх тенденцій і напрямів, що визначилися як інноваційні в мистецькій практиці України другої половини ХХ століття та початку ХХІ. Ця модель із широким спектром естетичних відгалужень включає і негативний суб’єктивізм художників «гіпертекстуалів», лідером яких виступає куратор — Олександр Соловйов».

Далі меткими аргументами професор Петрова переконує нас у вищості проекту «групи «Совіарт» (Хаматов—Титаренко) щодо проекту «групи «Арсенал-Інтерпайп» (Соловйов і Ко) і зрештою пропонує нам «алхімічну формулу», на якій базується ця вищість. Звучить ця формула так: «краса врятує світ». Для кожного нормального читача, може, за винятком невеликої групи «зм’яклих деґенератів» (але ті й так не читають «ДТ»), ця формула має очевидну перевагу над пропонованою підопічними Соловйова, яка включає: «… експериментально-пошукові твори з особливою увагою до негативної естетики, з культом довільної, переважно брутальної гри з усіма моральними, естетичними цінностями, із глумливим пересмішництвом, смакуванням трупного смороду».

Далі маємо вже й просто донос на останній проект «Соловйова і Ко»: це «Прощай оружие. Современное украинское икусство. Музейный проект» (Киев, 2004). Мова каталогу — російська». Можливо, було б чесніше завершити цю думку й не залишати недомовок: отож, пан Пінчук ініціює проект створення в київському Арсеналі Центру сучасного українського мистецтва, а в даному каталозі немає ані слова українською, натомість є переклад із російського оригіналу на англійську. І далі додати, що так не личить чинити в цивілізованій європейській країні, і що автохтони теж мають право на свою мову і своє сучасне мистецтво. Не знаю, що зупинило пані професора від такого подальшого розвитку думки. Менше з тим. Повернімося до пропозиції професора Петрової базувати колекцію нового Музею на концепції і збірці «групи «Совіарт». Тут у мене знову з’являються здивування і сумніви.

По-перше, ніхто ще публічно не бачив тієї колекції, а сам список відомих прізвищ зовсім не свідчить про її якість. Підозрюю, це доволі випадкова збірка робіт, подарованих чи депонованих у «Совіарті» самими художниками з думкою, що колись вони опиняться в Музеї. А хто не хоче бачити свої роботи в колекції Музею? По-друге, кооператив «Совіарт» (що за курйозна назва! Прошу собі уявити: наприклад, у Берліні відкривається Музей сучасного мистецтва на базі колекції кооперативу «Націарт»), як прийнято вважати, має великі досягнення в створенні найрізноманітніших віртуальних ініціатив або, як хтось гарно сказав, у «продажу повітря». Без сумніву, діяльність «Совіарт» має набагато кращий вигляд із погляду намірів і звітів, ніж дійсності. Однак скидається на те, що членам кооперативу «Совіарт» вдалося набути союзника в особі шановної пані професора. Та я побоююся, чи не буде це «ведмежою послугою», бо, чесно відкривши карти, ми побачимо, якими картами граємо.

Опозиція, яку будує пані професор між концепціями «групи «Совіарт» (Хаматов–Титаренко) і «групи «Арсенал-Інтерпайп» (Соловйов і Ко), не менш віртуальна. Я певен, що всебічна концепція «совіартистів» містить більшість імен, запропонованих власне так не цінованим пані професором Олександром Соловйовим. Отож, питання в тому, чи варто починати цю бурю в склянці води лише для того, щоби в принципі все залишилося так, як є, але під іншою вивіскою або, можливо, з трішки іншими акцентами.

Питання про Музей сучасного мистецтва чи Музей сучасного українського мистецтва є типовою фальшивою проблемою й черговою спробою відвернути увагу від значно більших проблем мистецького середовища і функціонування сучасного мистецтва в українській дійсності. Мій батько з дитинства як мантру повторював мені слова: «не починай будувати дім із комина». Донині я пам’ятаю ці слова й присвячую їх усім, хто хоче, нехай і з добрими намірами, патронувати ініціативи на кшталт Музею сучасного мистецтва, «українського Ермітажу» і такого подібного. Без солідного і стабільного фундаменту навіть найпрекрасніша будівля матиме хибу.

Чому не чути питань про стан мистецької освіти, про роль і місце творчих спілок, про місце мистецтва, або й ширше, мистецької культури в новій Україні, про місце України й українських художників в об’єднаній Європі, у світі. Мій понад семилітній досвід роботи директором Центру сучасного мистецтва при НаУКМА і більш ніж двадцятип’ятилітній досвід роботи в «царині мистецтва» в Європі та Північній Америці дозволяє мені констатувати таке: не відкинувши совітську парадигму, в якій ми все ще живемо, і чиїми заручниками ми є й донині, не повернувши поняттям і словам іманентного їм змісту, а значить, будучи позбавленими можливості взаємної комунікації та комунікації зі світом, ми залишаємося у заклятому колі напівправд, напівкроків, напівдій. Багатолітня віртуалізація у сфері ідей та одночасна бруталізація життя у сфері вчинків залишила велетенське спустошене поле, яке треба наповнити розумними й розторопними ініціативами й діями. Мистецьке середовище, мистецтво, що твориться, не є, бо й не можуть бути відірвані від контексту, в якому вони існують. Красива, може навіть трохи утопічна, ідея створення в Україні такого Музею сучасного мистецтва, куди ми хотіли б повести своїх дітей, аби через мистецтво вони могли краще чи трохи інакше пізнати себе і свій світ, ані на хвилину не втрачає своєї актуальності. Але я прошу, не позбавляйте мене цієї ідеї, пропонуючи черговий ерзац, лише б швидко, лише б негайно.