«Молодості» потрібен кисень

Як відомо, Гран-прі 39-ї «Молодості» отримав фільм «Дівчинка» (Італія). А сам кінофест відбувся вкотре не завдяки, а всупереч — безгрошів’ю, животінню вітчизняного кіновиробництва, несподіваній епідемії. Крім різного рівня фільмів, недавній фест пред’явив і посилену тенденцію — офіціозного дорослішання. Добре це чи зле? Майбутнє покаже.

Взагалі-то, кінофестивалі не можна не любити. Це завжди галасливо, багатолюдно. Причому люди переважно збираються освічені, зі смаком. Сяють у кулуарах і на прес-конференціях знаменитості.

І десь на тлі цієї дифузії умів та думок — кінематограф. Джерело історій і смислів, атракціонів і емоцій. Те, завдяки чому на цьому ярмарку марнославства кожен відчуває свою авторитетність та значимість.

Суть тижневого кінопробігу — вибирати й оцінювати. А вже бути «оцінщиком у ломбарді» ще Шварц заповідав кожному зі смертних.

Чи є фестиваль (або, швидше, фестивальний вибір) справжньою картиною кінопроцесу? Ось ми кажемо: «Молодість» — фестиваль дебютів, фестиваль нових імен і свіжих ідей у кіно. На жаль, свіжості (за поодинокими винятками) у 2009-му, переміщуючись між Синім та Червоним залами кінотеатру «Київ», я не відчула... Хоча, чого вже там, для 15-ї
«Молодості» у моєму послужному списку завжди знайдеться виправдання. Не зовнішнє — ні. Не світова стагнація в кіно. Не криза. Навіть не грип. Фестиваль повинен зростати і змінюватися, а нинішній же аніліново-лимонній пресі лише б продавати нагадування про фест у зв’язку з Ван Даммом та Ольгою Куриленко.

Плавне сповзання фестивалю в офіціоз, надривна серйозність у процесі відбору фільмів (особливо — повнометражних) і шоу з випадковими зірками спостерігається не перший рік. Ризикну припустити, що це перехідний вік головного кінофестивалю України. Не царівна ж: за одна ніч перетворитися у форум на кшталт Берлінського МКФ не може. А шанси є, гріх було б їх змарнувати: тим більше що й арт-команда Андрія Халпахчі працює інтенсивно, творчо, шукають фільми, інколи навіть там, де, здається, їх не можна знайти... Проте тусовки студентів на фесті — лише одна іпостась форуму. А ось авторитет і рівень впливу фестивальної марки «Молодості» у світовій кіноспільноті — це справжня козирна карта. Розігруючи цю карту, «Молодість» помалу втрачає новаторство, експериментаторство, хороше творче нахабство. І, не побоюся навіть сказати, шок: добре відро води на голови кіноглядачів, яким після фільму захотілося б розірвати на режисерові сорочку на сувеніри, а одне одному — лацкани піджаків у запальних суперечках за кінематографічну правду.

Якщо чесно, то в сучасному вітчизняному парламенті веселіше, ніж на рідному міжнародному кінофестивалі. Досить прочитати анотації конкурсу повнометражних фільмів, щоб смиренно схилити голову перед мелодраматичним соціальним пафосом, який обіцяли практично всі конкурсанти. Так і сталося.

Відразу зроблю застереження: мова про художні достоїнства конкурсантів буде скромною. Коли фестиваль вбивається в колодочки, вже не дозволені відверто профнепридатні картини.

Якщо, звісно, на шляху не трапиться молодий українець із голлівудською графою в біографії. Такий собі Володимир Лерт і його фільм під промовистою для глядацького сприйняття назвою — «Відторгнення». І ні Ступка, ні талановитий молодняк — Сергій Бабкін у головній ролі — не в змозі врятувати амбіційний проект. Зміщення реальності в голові в сучасного героя — чудова (і, можливо, дуже особиста) заявка на дебют режисера, який приїхав із Голлівуду «робити кіно» в Україну. До такої біографії докласти б хоч трохи учнівської старанності — може, і монтаж був би кращий, і актори б так у різнобій не грали, і фільм у цілому не видавався б відеокасетним аматорством 90-х.

Загалом же, технічний рівень режисерів-дебютантів якщо не феєричний (як у гучній «Росії 88», де стилістика фільму стовідсотково працює на ідею), то добротний-середній. Такий — переконливо сірий. Який дозволяє без зайвих художніх орнаментів бити темою — жалісливою, надривною, соціально забарвленою, а в цілому — мелодраматичною.

Про те, як син шукає батька в неіснуючій уже грузинській стороні («Той берег» — приз режисеру Георгію Овашвілі за найкращий «повний метр»). Про те, як донька чекає на материнську любов (одностайний приз FIPRESCI і міжнародної федерації кіноклубів у колекції лауреату останнього «Кінотавра» російській «Дзизі»). Про те, як добрі люди допомагають зовсім уже крихітці шукати батьків («Дівчинка» — кооперація Італії й Австрії та двох режисерів Тіцца Кові і Райнера Фріммеля) потягнув, на думку журі, і на Гран-прі.

Взагалі, давно не пригадаю на фестивалях такої кількості фільмів про дитячу долю (кожен третій короткометражний фільм представляв свою версію), в яких громадянська позиція авторів безумовно підкуповує, але позбутися почуття, що тобою маніпулюють (собі дорожче — закинути тужливому фільму про сироту і блукальця бездарність!), неможливо.

І давно не було на «Молодості» такого одноманітного конкурсу. Не беручи до уваги згадану «Росію 88», яку залишили за бортом, попри берлінські «рекомендації» (фільм був відібраний у панораму останнього Берлінале) та вочевидь успішну реалізацію такої скандальної і слизької теми, як рух російських фашистів. Причому реалізацію художню — у фільмі є доля героя й актуальна сучасна проблематика, оригінальна форма (ефект вживлення документальної кінокамери в банду скінхедів), і абсолютно невпізнанний актор Петро Федоров у ролі бритоголового ватажка.

Втім, про «Росію 88» хочеться говорити окремо і вже словами самих авторів.

Озброївшись же пасажами газетних оглядів та телевізійних репортажів, які віщали про «Молодість-2009» у сенсі «як ніколи нинішнього року...» чи «найсильніший за всю історію кінофестивалю...», хочеться підбити підсумок: як ніколи в 2009-му рідний фестиваль був прозаїчним і дорослим.

Що ж до іменин серця, то в новітній історії «Молодості» найсильнішим виявився російський кінодесант. Осторонь великоросійський пафос стариків — Прошкіна («Чудо») і Лунгіна («Цар»). У цей час незалежне кіно Росії заявляє про нову генерацію, яка вже міцно утвердилася цілим списком імен. Його можна побачити в продюсерському проекті «Коротке замикання», який низкою новел представив авторський почерк Бориса Хлебнікова, Івана Вирипаєва, Олексія Германа-молодшого, Кирила Серебренникова і Петра Буслова. Він мав надзвичайний успіх у глядачів «Молодості».

Трохи менший ажіотаж очікував самостійну роботу Хлебнікова «Божевільна допомога» і призера фестивалю в Локарно Олексія Мізгірєва з фільмом «Бубон барабан», який повернув у кіно чудову (виявляється!) акторку Наталю Негоду.

А ось фільм, який запам’ятався як найяскравіше явище недавньої «Молодості», про який ще говоритимуть маси, називається дуже програмно — «Кисень». Іван Вирипаєв екранізував власну п’єсу. 75 хвилин він накачує легені глядача радикальним формалізмом. Але це саме те, чого бракувало дебютантам від режисури, — здатність «дихати» свіжим кінематографом.