Мистецтво в гектарах виміряти проблематично. Для «ворогів культури» запасаються «золотими нашийниками»

Бурхлива суспільна дискусія з питання порятунку «потопаючої української культури» руками самих потопаючих днями мала продовження. На благородному засіданні добірних представників культсоціуму (модератори — брати Капранови) у рамках акції «Україна — зона культурного лиха» знову було озвучено нові жахливі цифри та факти… Виявляється, попри переможні реляції про відродження вітчизняного кіно, кінотеатрів (на місцях) стає менше, а драматичних (і музичних) театрів — набагато менше.

Справді, адже це очевидний парадокс. «Українського кіно не існує!» — про це дзвонять в усі дзвони. Про це недвозначно промовляють і афіші. Але за останні кілька років наші режисери дуже вдало «пополювали» на двох берлінських ведмедів і зірвали золоту гілку з канської пальми, не кажучи вже про добрий десяток інших міжнародних фестивальних відзнак. Якщо про факти, то в Полтаві лише два кінотеатри на 315 тисяч населення. В Івано-Франківську на 234 тисячі — лише три кінотеатри. Щоб зберегти кінотеатри, багато їх працівників змушені торгувати одягом. А в Охтирському районі Сумської області взагалі немає жодного кінотеатру… У радянські роки Україна була одним із найбільших виробників кінопродукції в СРСР. Тільки кіностудія ім. Довженка знімала до 30 фільмів на рік. Нині ж більшість українських кіностудій перетворилася на «кіностудії закритого типу».

— Картина Олександра Довженка «Земля» й тепер входить у десятку найкращих фільмів світового кінематографа, — каже кінорежисер Лесь Санін. — А найбільша проблема українського кіно — та ж таки земля. І першопричина знищення українського кіно — боротьба за землю. Більшість чиновників саме через це й знищують культуру. Чому кінематографія інших країн живе й лиха не знає? Тому що на українській кінотериторії діють первісні закони — закони сили. Природно, що книгарня чи кіностудія не можуть сплачувати рівнозначні податки, наприклад, із банком або салоном, який торгує напівлегально завезеними в Україну автомобілями. І якщо так ітиме далі, то держава повністю знищить свою культуру. Адже, крім меркантильних інтересів, є ще й територія серця і душі. Чомусь багато людей хочуть бачити й чути нас.

Цікавий підрахунок: у радянські часи в Україні діяло 25 тис. кіноустановок. Площа середнього кіноекрана — 16 кв. м. Якщо перемножити ці цифри, то виходить, що загальна площа українського кіноекрана становить 40 гектарів! Уявіть — 40 гектарів кіно!

— Кіно в гектарах виміряти важко, — встряє в розмову режисер Михайло Іллєнко. — Краще видавати по п’ять-шість кіногектарів на день, ніж один раз 40 га на рік! Ці кіногектари, на жаль, нині простоюють неораними. Сумний висновок для мене, як для режисера: кіно — неуспішна сфера, що колапсує. Хоча загальних кіноустановок тепер значно побільшало. Навіть програвачі DVD нині в кожному будинку є. Але все це кінополе працює не на Україну. Кіно — ланцюгова реакція. А зараз немає головного — повернення в кіновиробництво. Тому що нині деякі студії перебувають під подвійною атакою рейдерів. Я як засновник фестивалю «Відкрита ніч» можу сказати, що бачив якісне українське кіно. Зараз ми плануємо запустити серію дисків із тими фільмами, які на цьому фестивалі короткометражок вийшли на перший план. Адже більшість їх повернулися із закордону із престижними призами.

Що ж стосується вітчизняного театру... Тут теж не ренесанс. Наприклад, у Кременчуці Полтавської області (у місті з населенням понад 200 тисяч) взагалі немає театру. А може, й не потрібно їм? Зате до Великої Вітчизняної війни в ньому було три театри. Як стверджують культактивісти, на всю Донецьку область нині лише п’ять театрів. А на Кіровоградщині — тільки чотири.

Режисер і директор київського театру «ДАХ» Владислав Троїцький вважає, що «вся нинішня театральна інституція якою була, такою й залишилася, і обслуговує вона лише саму себе». Пан Троїцький також стверджує, що у нас взагалі немає «молодих режисерів як класу» (зрозуміло, крім нього та Богомазова, хоча й це спірно, постановникам уже давно не двадцять). Дивно й те, що персонально пан Троїцький, здається, викладав у Київському театральному… І на яких сценах, питається, плем’я молоде, випущене з-під його крила?

Ну й знову про культуру. Звісно ж, солодко мріяти на прес-конференціях, скільки фільмів з’явилося б у країні, якби Юлія Тимошенко була кінопродюсером, а не політиком… Мріяти не шкодить. Але, говорячи про проблеми культурної сфери, годилося б бути делікатнішими і ввічливішими хоч у деяких своїх образних формулюваннях. Скажімо, пропонують «заснувати» рейтинги хамства — «Золотий намордник» і «Золотий нашийник». Перший — для іноземних структур, які за кордоном ображають наших «подвижників». Другий — для вітчизняних органів влади, які часом по слово в кишеню не лізуть. Але, попри таку волаючу несправедливість, шановні друзі, все ж таки не варто було б опускатися до рівня «опонентів»... «Намордник» і «нашийник» — це все-таки інша опера. Далека від боротьби за прекрасне.