МИСТЕЦТВО ПОТРЕБУЄ ЗАХИСТУ!

Мистецтву не потрібні аргументи, воно саме — аргумент. Його докази — це життя, подробиці життя, радість і гіркота пізнавання. Мистецтво не пристосоване для захисту, як не пристосовані для захисту голоси птахів чи барви природи. Ось чому так важливо берегти мистецтво, бо воно за всіх часів ставило перед собою завдання впорядкувати й гармонізувати реальний світ і перетворити його на Світ художній.

Хотів би відразу застерегтися, що художні проекти Тамари Лі й інших подвижників і пропагандистів українського мистецтва, та й сам їхній «Арт-центр на Костьольній» мають величезну підтримку Київської міської, Шевченківської та Печерської районних адміністрацій. І, скоріш за все, завдяки саме такій підтримці влади зроблено вже чимало.

Головне, створено унікальний ілюстрований каталог «Мистецтво України ХХ століття», де представлено роботи понад 500 художників і скульпторів нашої країни. А недавно в Українському домі пройшла виставка робіт 200 найкращих майстрів декоративного мистецтва України ХХ століття, готується унікальний каталог українського декоративного мистецтва. Усе це — також робота «Арт-центру на Костьольній».

Багато імен у цих каталогах досі були мало відомі навіть фахівцям. Ці майстри безкомпромісно відхиляли мораль тоталітарного режиму, ідеологічний диктат можновладців і на компроміси з мистецькою совістю не йшли. Сьогодні, у ретроспективі років і епох, особливо виразно видно, як багато ці люди важили для збереження в моральній і естетичній чистоті гідності художника, отже, й гідності мистецтва, спадкоємності й нерозривності культурної традиції. Ось чому так важливо повернути суспільству імена цих майстрів, так само, як і їхні роботи.

А скільки чудових виставок пройшло в самому «Арт-центрі на Костьольній»! І відвідувачі могли переконатися, що національна культура, традиції та дух України можуть бути втілені в цілком матеріальних формах — художніх полотнах, скульптурі й інших предметах мистецтва. На виставках можна було не тільки побачити, а, коли хочете, навіть вдихнути атмосферу високої духовності, створювану шедеврами. Саме шедеврами. А як ще назвати полотна Марії Приймаченко? Її виставка «Болотнянська весна» привернула увагу і фахівців, і величезної аудиторії глядачів. «Світова енциклопедія наївного мистецтва» назвала Марію Приймаченко зіркою першої величини (хоча наївом її геніальний живопис можна назвати лише умовно — через обмеженість термінологічного словника).

Було організовано також виставку творів Марфи Тимченко — унікального майстра декоративного пейзажу й народної картини (саме виставка в Арт-центрі збіглася в часі з присудженням мисткині Національної премії України імені Тараса Шевченка). Так, народне мистецтво ніколи не згасне в Україні. Хоч як змінювався б духовний світ сучасної людини, нам завжди дорогі та близькі косівська кераміка, космацька писанка, гуцульська вишивка, картини народних живописців...

Українське сучасне мистецтво — частий гість «Арт-центру на Костьольній». Виявляється, усе в світі має образотворчий еквівалент, певну пластичну формулу, знайшовши яку художник не подвоює предмет, а робить його унікальним. Є лінія, що виражає формулу обличчя. Є вона в пейзажу, у квітки, у стільця. Є відтінок кольору в ароматі скошеної трави й у світанкової години. Зумій лишень побачити його та відчути. А побачений і вирваний із потоку життя й застиглий на полотні чи малюнку, він стає явищем мистецтва.

Художник театру, актор і режисер Олександр Білозуб виставляв тут свій живопис, фотографії, інсталяції... Валентина Бирюкович вразила іконописом... Художник, архітектор і дизайнер Ігор Горін показав альбом живопису й малюнку... У картинах Олександра Клименка завжди відчувається величезна життєстверджуюча енергія, пристрасність і якась особлива сонячність — його картини буквально випромінювали світло й тепло... Благодійну виставку «Пам’яті Сергія Животкова» було присвячено рано померлому майстру півтонів, тонкого валерного живопису, продовжувачу традицій європейського й вітчизняного колоризму... Роботи Петра Лебединця ще раз довели, що метою сучасного живопису не є зображення конкретних предметів — художник представляє, радше, зв’язки між явищами, віддзеркалює фрагменти візуальної інформації, що переповнила сучасний світ... «Новаторський текстиль» повів глядачів у світ чистих емоцій і спонтанного руху фарб, неначе випущених на волю київською художницею Музою Кирницькою. Поряд із традиційним розписом по тканині, художниця поєднала найнепоєднувані, здавалося б, матеріали — шовк із срібною плащівкою, гофрованим папером, поліетиленовою плівкою, фетром, ватином, шнуром, деревом і шкірою, домагаючись найнесподіваніших суперефектів... А фотографії одного з найоригінальніших вітчизняних майстрів — Володимира Радлинського. Це була навіть не виставка в звичайному розумінні цього слова, а, як сказав сам художник, «сеанс оздоровлення глядача від недуг сучасної моралі, від ханжества з одного боку, й від надмірного пересичення порнографією — з іншого»...

Цих художників добре знають за кордоном — вони не раз представляли Україну на міжнародних виставках, їхні роботи виставлено в музеях сучасного мистецтва Європи й Америки.

«Арт-центр на Костьольній» успішно втілює свій проект «Мистецтво України ХХ століття», де в каталогах, виставках і бієнале представлено відомих художників, котрі мають найвищий міжнародний рейтинг, а також українців, що проживають у Франції, США, Данії, Канаді. Це — передній край української культури сьогодні. Вже відбулася персональна виставка Самуїла Аккермана «Тінь попелу» (сам художник народився в Мукачеві, а нині працює та живе в Парижі). А виставка Майкла Блейзера «Мистецтво під водою» перенесла глядачів у казкове царство підводного світу, де панує спокій і тиша, де тіні превалюють над світлом, де зосереджені невимірні багатства природи з її фантастичним розмаїттям тваринного й рослинного світу. Сам Майкл Блейзер — у минулому харків’янин. Емігрувавши в США 1978 року, він тепер є президентом і директором-розпорядником міжнародної інвестиційної компанії «Сигма-Блейзер», яка управляє «Українськими фондами розвитку». «Сигма-Блейзер», будучи інвестором, уже вклала в українську економіку понад 100 мільйонів доларів.

«Арт-центр на Костьольній» організовує та проводить виставки українського мистецтва за кордоном, надаючи можливість шанувальникам прекрасного торкнутися таємничих струн української душі, побачити багатий внутрішній світ художньої творчості сучасної України, розпізнати в ньому спільне європейське коріння. Приміром, у Відні тільки на відкритті виставки українського сучасного мистецтва побувало 800 чоловік на чолі з міністром освіти, науки й культури Австрії. Арт-центр провів за кордоном й інші виставки. Резонанс від показу українського мистецтва відчутний. Світ дізнався, що є така країна — Україна, що вона має своє оригінальне багатовікове мистецтво, що в цій країні є шедеври, гідні бути показаними всьому світу.

Поталанило Арт-центру й із меценатом. Відомо, що ними завжди славилася наша земля. Меценат був активним цінителем мистецтва. Настільки активним, що часом перетворював творче середовище. З крахом радянського ладу багато талановитих людей не змогли пристосуватися до ринку (і, напевно, вже ніколи не зможуть). Одні, опинившись без держпідтримки, деградують, інші змушені працювати на потребу недорозвиненим смакам. Ясна річ, навіть у наш неспокійний час культура проживе без меценатства. Але вона буде пересічною, маскультовою. Виживе попса, а високе мистецтво загине. Так було й буде за всіх часів. Сальєрі, приміром, умів заробляти гроші, обіймав посаду й не відчував скрути. А Моцарт жив у злиднях. І без підтримки заможних покровителів не було б його великої музики. Ось чому так цінують в «Арт-центрі на Костьольній» меценатську допомогу президента компанії «Нігма» Валерія Міщенка. Адже для того, щоб величезний підвал, запущений, вогкий і брудний, перетворити на чудовий виставковий зал, потрібні були не лише кошти (і чималі!), а й щира любов до мистецтва, бажання надати «трибуну» художникам, котрих не завжди розуміє широка аудиторія глядачів, тож вони рідко виставляються у вітчизняних залах (хоча і є гордістю країни). А поїздки наших майстрів за кордон, організація там виставок українського мистецтва — усе це теж гроші мецената Валерія Міщенка. А орендна плата за приміщення, де міститься арт-центр? Її теж регулярно вносить меценат.

То чому ж ця стаття називається так тривожно? А тому, що заважають «Арт-центру на Костьольній» організовувати й проводити виставки, приймати відвідувачів, вести методичну роботу. Не влада заважає, не матеріальні труднощі (і перше, і друге, здавалося б, є природним у наш час), а... домоуправ Тетяна Шевчук. Це вона «за дорученням мешканців будинку № 8 по вул. Костьольній» пише в усі інстанції, що, мовляв, відвідувачі виставкового залу набридли, заважають і тому «Арт-центр на Костьольній» треба закрити. «Я ваш центр закрию, так і знайте».

Думаю, боятися за арт-центр усе-таки не слід. Оскільки Печерська, а тепер і Шевченківська райдержадміністрації навряд чи прислухаються до вимог Тетяни Борисівни, хоча та й виступає «від імені широких народних мас». Але атмосфера недоброзичливості, ханжества й нелюбові до мистецтва не може не ускладнити роботу і Тамари Лі, і Валерія Міщенка, і всіх тих, хто по-справжньому перейнявся ідеєю зробити вулицю Костьольну Вулицею Мистецтв.

Усі столиці світу славляться не тротуарами, вимощеними красивою плиткою, не яскравими магазинами й сучасними будинками, а передусім історичними пам’ятками й музеями. І це велике щастя, що в Києві існують пам’ятники історії та культури, а також музеї українського, російського й зарубіжного мистецтва, різноманітні виставкові зали. І Вулиця Мистецтв (нею неодмінно стане Костьольна, де вже існує низка художніх салонів і галерей) теж, безсумнівно, додасть слави нашому місту. І нашому мистецтву.