Микола Мушинка: «Якщо зникне діалект, збідніє культура цілого народу»

Поділитися
А тут на наших очах зникає ціла національна група. То невже можемо бути байдужими?

Микола Мушинка - професор кількох університетів, доктор наук, іноземний член НАН України, громадянин Словаччини. Мало хто знає, що М.Мушинка є власником колекції творів художника Олекси Новаківського. Днями, після 22-річної перерви, він знову привіз її до Львова. Перед відкриттям виставки в музеї художника Микола Мушинка погодився відповісти на запитання власкора газети DT.UA.

- Профілем моєї роботи є етнологія, насамперед - україністика. Творчістю Олекси Новаківського зацікавився випадково, коли на початку 1960-х років до рук мені потрапив архів українського громадського діяча Євгена Вирового з Катеринославщини, засновника Просвіти, відомого нумізмата. На відміну від інших емігрантів, він не втікав на Захід, бо політикою ніколи не займався. Однак коли його прийшли заарештовувати, вкоротив собі життя, вистрибнувши з вікна. В його помешканні зробили обшук, та до підвалу не зазирнули. А саме там через багато років я знайшов його архів, зокрема й рукопис тоді невідомого автора - 202 густо списані сторінки про художника Олексу. Дуже легко встановив, про кого саме йдеться. На рукописі не було прізвища автора, бо він не хотів підставляти своїх рідних. Це був Іван Голубовський.

Згодом роздобув адресу його дочки, яка жила у Празі, але не застав живою. Оскільки дітей та інших спадкоємців не мала, її майно відійшло державі - Чехо-Словаччині. Усе воно, зокрема й картини О.Новаківського, потрапили на аукціон, на якому я виявився… єдиним покупцем! І замість купити одну картину, як планував спочатку, придбав усю колекцію - понад 30 творів. Зараз вона налічує 54 картини. Це найбільша приватна колекція Новаківського поза межами батьківщини. 22 роки тому її вже виставляли в залах будинку, де мешкав О.Новаківський. За цей час колекція побувала у Нью-Йорку, Торонто, Філадельфії. Нині в Україні виросло нове покоління, яке не бачило цих творів великого художника, тому й вирішили організувати виставку.

- Новаківський не єдине ваше захоплення. Ви - відомий збирач старожитностей.

- Повернувшись у 1960-х роках з військової служби, я виступив засновником Музею української культури у м. Свіднік. Це Східна Словаччина. Там було дуже багато українців. Як етнолог дуже тісно співпрацюю із цим музеєм. Маємо там велику експозицію на дев’ять кімнат. Є у Свідніку й скансен - музей під відкритим небом, де розташовано 50 об’єктів. Серед них - навіть дерев’яна школа, де я навчався, з мого рідного села Курів, що на кордоні із Польщею. Це єдина дерев’яна школа у Словаччині.

- Ви були також редактором перших випусків наукового збірника музеїв української культури у Свідніку.

- Мене відправили на навчання в аспірантуру до Києва. Там я заприязнився з дисидентами, через що й був видворений з України. Кандидатську захистив у Празі - якраз у період Празької весни. Але після вторгнення радянських військ мені пригадали мої зустрічі в Києві: заборонили викладати в університетах, друкуватися. Єдине, що дозволили, - працювати пастухом у моєму рідному селі.

- Зате з’явилося багато вільного часу?

- Так. Почав вивчати Новаківського, друкувати про нього статті у Польщі, Югославії, інших країнах. Та потім заборонили навіть пасти худобу, бо мене відвідували колеги з-за кордону, і службі безпеки було складно стежити за нами в лісі.

- Ви чимало часу присвятили вивченню історії та побуту українців Східної Словаччини. Знаю, що вам болить те, що місцеві українці забувають рідну мову.

- Глобалізація знищує всі традиції. Все так зване модерне - тимчасове. А народний досвід, матеріальна й духовна культура - пісні, казки, перекази - жили тисячі років і житимуть далі. Я їжджу селами, все те збираю і намагаюсь оприлюднювати. Мусимо прищепити любов до традицій новому поколінню, бо якщо цього не буде, пропадемо. Коли сьогодні зайти до магазину у Львові, чи в моєму Пряшеві, чи в Нью-Йорку, всюди побачимо одне й те саме. Якщо всі будемо в уніформі, цей світ стане нецікавим. Що більше регіонального, народного, то краще для світової культури. Бо кожен народ має свої традиції. Остання моя книжка, яку видав разом із сином, - це 650 сторінок про 260 українських сіл Східної Словаччини. Перші згадки про них датовано ще XIII-XIV ст. Тепер відбувається шалена словакізація, тож мушу розповісти тамтешньому люду, хто були їхні предки.

Однак моїх зусиль замало. Нещодавно вийшли ще дві книжки - 77-ма і 78-ма. Там зібрано все - про літературу, україністику, мову, культуру. Перший примірник завжди дарую дружині, яка мені дуже допомагає в роботі. На превеликий жаль, 20 років я був поза університетом. А за цей час міг би виховати свою школу. Наприклад, мій син Олесь Мушинка став доктором наук із фольклористики. Працює у Словаччині, але присвятив себе циганській проблематиці.

- А як ви почали збирати народні пісні?

- Перша моя книжка - «З глибини віків» - вийшла 1967 року. Це антологія фольклору українців Східної Словаччини майже на 400 сторінок, де представлено всі жанри. Потім було ще кілька збірників, монографія про репертуар народної співачки Анці Ябур зі Стащина «Срібна роса».

Також досліджував фольклор українців у Румунії, Польщі. 1957 року разом із професором Ярославом Панькевичем почав записувати фольклор на магнітофон. Згодом із тієї великої кількості записів уклали 104 компакт-диски. На їх основі видали чотири монографії. Нікого з тих людей уже немає серед живих, але їхні розповіді збережено для нащадків.

Наведу приклад. Я зустрічався зі співачкою Марією Макара, в дівоцтві - Гойсак. З її вуст іще в 1912 році записував народні пісні Філарет Колесса, котрий опублікував 760 пісень галицької Лемківщини. Відкриває його збірник твір, наспіваний 12-річною дівчинкою Марією Гойсак, - великий, на 35 куплетів. Коли я знайшов Марію у 1970-х роках, вона розповіла, як до їхнього села приїжджав Ф.Колесса. На моє прохання жінка заспівала пісню «Ой їхали козаки з обозу, стали біля перелозу...». Тоді я не мав із собою збірника пісень Ф.Колесси, та коли приїхав додому і звірив слова, був вражений: жодного слова вона не переінакшила.

Коли потім запитав Марію Макару, вже стареньку бабусю «як же ви так усе запам’ятали, нічого не пропустили, не додали?», вона відповіла: «пане Миколо, для мене пісня - молитва. А ви коли-небудь з молитви якесь слово викидали чи, може, додавали?». Це глибока правда. Тепер маю записаних від неї понад 250 пісень, яких досі не опублікував. Цікаво, що коли була Лемківська ватра, то вирішили провести конкурс для визначення найкращого зберігача фольклору. До конкурсу зголосилися 12 дівчат. Та, попри те що Марії Макари серед охочих не було (бо вже не могла ходити), саме їй присудили першу премію!

- У багатьох інтерв’ю ви шкодуєте, що українці Словаччини забувають свою культуру.

- Це велике нещастя, адже наші предки вважали себе русинами. Терміна «українці» в нас не було, ми називалися людьми руської віри. Комуністична влада Словаччини під впливом Радянського Союзу зробила велику помилку, вирішивши, що ніяких русинів немає, бо всі є українцями. До того ж бандерівському руху тоді закидали великі злочини, і багато людей почали записуватися словаками. Період українізації мав великий позитивний вплив - було видано тисячі книжок, у Словаччині повідкривалися українські школи, гімназії. Проте після 1995 року словацький уряд їх ліквідував. А батьки не дуже й опиралися: якщо діти закінчать українську школу, куди вони підуть? Рідною розмовляти навчаться в сім’ї, то нехай краще вивчають англійську чи якусь іншу мову. Тепер виростають діти, які вже не знають навіть української абетки. Коли готував монографію про своє рідне село, то змушений був писати словацькою мовою.

У 260 селах, які ми відібрали, ще розмовляють русинським діалектом. Мине 50-60 років - і будемо словаками українсько-русинського походження. Та якщо зникне діалект, народна говірка, збідніє культура цілого народу. Це стосується не лише української, словацької, а й світової культури. Коли якійсь рослині чи тварині загрожує зникнення, то міжнародні організації докладають величезних зусиль, щоб вони не пропали. А тут на наших очах зникає ціла національна група. То невже можемо бути байдужими?

- Так усе погано?

- Обнадіює те, що нині кожне село хоче мати щось своєрідне. Майже в кожному населеному пункті є етнографічні хати. Ми це дуже підтримуємо. У міжвоєнний період для села було соромно мати дерев’яну церкву, бо в сусідів стояла мурована. На сьогодні у Словаччині збереглося 47 дерев’яних церков. Ще в 1964 році ми домоглися, щоб вони увійшли до каталогу пам’яток національної культури. Тепер три з них потрапили до списку пам’яток ЮНЕСКО - люди починають розуміти їхню цінність. Є випадки, коли селяни хочуть повернути церкви, які колись було продано Чехії. Але поки що це неможливо. Тому селяни посилають народних майстрів, аби ті вивчили зразки народної дерев’яної архітектури, щоб потім адекватно їх відтворити. І це добре.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі