МАЙСТЕР І АЛГОРИТМИ

Пам’ятаю: чудовий кінорежисер, збудник моїх юнацьких поривів до вільнодумства, повстанець проти всілякої заскорузлості, союзник одинаків-аутсайдерів і, природно, хронічний «поличник». А також: піднесений і трагічний чоловік, вождь «кіноперебудови», самітник і мовчун. Кажуть: «Елему Климову через місяць 70 років». Думаю: «Невже?.. як жаль, що вже... а як же той самий фільм?.. спасибі тобі!.. а може, ще?..»

Нещодавно в київському Будинку кіно НСКУ з ініціативи культурологічного товариства «Русь» і Росзакордонцентру пройшов вечір, присвячений творчості та грядущому ювілею майстра. До відеопрограми входили уривки з фільмів «Ласкаво просимо, або Стороннім вхід заборонено!» та «Йди і дивися», повністю показали «Агонію». Зал, прямо скажемо, не був переповнений публікою. Кінець кіносезону. Надворі весняно-літня дачна субота. До того ж Е.Климов, слід визнати, аж ніяк не пов’язаний з українською культурою, що могло б мобілізувати націонал-патріотичні маси. (Хоча, якщо покопирсатися, то по лінії покійної дружини Елема Германовича, режисера Лариси Шепітько, можна було б накопати й таких зв’язків: вона була у ВДІКу однією з останніх вихованців Олександра Довженка й після випуску спочатку навіть приїхала працювати на київську студію його імені. Проте, як мені розповідав тодішній директор нашої кінофабрики Василь Васильович Цвіркунов (царство йому небесне!), швидко відчула специфіку місцевості й негайно ретирувалася.) Хоч би там як було, заочну і скромну данину поваги «чужому» ювілярові віддали. А куди подіти стривожений цим рій спогадів та рефлексій? Ось він, прийміть.

Ті, хто знає пана Климова особисто, говорять про надзвичайну м’якість і делікатність його характеру. Такий він і на всіх фото. Тим часом його фільми, творча та особиста доля, нарешті — він сам у своїх записках — все свідчить про ригористичність, максималізм та органічну неортодоксальність його вдачі. Ось і я ювіляра за підсумками 70-річчя бачу в широкому сенсі «прикордонником» — натуралістом усіх кордонів на предмет їх виправданості. Причому після такої верифікації меж можливого експериментатор, по-моєму, схильний сам стати на варті окреслених ним самим непорушних цінностей і з таким же екстремалізмом їх боронити. Просто дивно, як чисто витриманий цей жанр у всьому, що пов’язано з Елемом Климовим. У цьому він мені здається справжнім, духовним родичем Лариси Шепітько з її видатним «Сходженням», як і вона — наступницею по прямій свого Вчителя.

Їх породив особливий час і видатна кіношкола — хрущовська відлига і ВДІК. Талановиті й зовсім різні, вони йшли в кіно в антисталінській атмосфері незабаром після ХХ з’їзду КПРС й одне по одному однолітками дебютували, коли роки вільності вже минали: 1960 — Василь Шукшин, 1961 — Андрій Тарковський і Олександр Мітта, 1962 — Кіра Муратова, 1963 — Лариса Шепітько, 1964 — Елем Климов, 1965 — Андрон Кончаловський... Сказати б «конвеєр індивідуальностей», якби не звучало оксюмороном. І всі починають на екрані із самозахисту — співчутливих сюжетів про нонконформістів, чудаків, «дивних людей», неоціненні таланти, непомітних героїв тощо. Воно й зрозуміло, хочеться терміново розставити все на свої місця після піввікової диктатури натовпу, відстояти обдарованого одинака від цькування колективами посередностей. Майбутнє хочеться розпочати з чистого аркуша, з переосмисленого минулого, прозріти в дитині, простаку чи романтику не від світу цього. Звідси: «Іванове дитинство», «Друг мій Колька», «Живе такий хлопець», «Спека», «Перший учитель» тощо.

Ось і Климов дебютував сатиричною комедією нібито про авторитарну владу чинуші в піонертаборі, але насправді висміяв табірні порядки іншого роду й у казковому допущенні фіналу дозволив хлопчакові-«дисиденту» перемогти їх («Ласкаво просимо, або Стороннім вхід заборонено!», 1964). Такий дебют ще проскочив у широкий прокат, але двері вже зачинялися. Вже наступна робота стала фактичним дебютом на «полиці». Це була знову гротескно-сатирична алегорія про диво-стоматолога, затюканого провінційною «громадською думкою» («Пригоди зубного лікаря», 1965). Потім розпочалися довгі роки доробок і переробок, випуску на міжнародну арену, але заборони для внутрішнього показу й інші митарства із фільмом «Агонія» (1974—1982—1985). Знову йдеться про екстремала-одинака, але вже епохального й напівмістичного масштабу — Григорія Распутіна. «Єдиний мужик, який до царя дійшов, та й того вбили», — так про нього мав сказати мужик простий. І зйомки — на кшталт сюжету й долі картини — здійснюються за екстремальною формулою, на межі етичного фолу. Через два десятиліття у спогадах про те ж саме режисер буде здивований своєю тодішньою одержимістю метою: Олексій Петренко в ополонці після серцевого кризу, акторка Неллі Пшенична непритомніє від морального зусилля — потрібно в кадрі на мить оголити груди... «Я ще тоді не знав, що небезпечний для людей», — зауважить пізніше Елем Климов. А попутно — комічно-романтична ода граничним фізичним зусиллям і винятковим одинакам у тій сфері, де таких боготворять і називають чемпіонами («Спорт, спорт, спорт», 1970).

1976 р. дотик до зовсім інших абсолютів — Е.Климов спільно з М.Хуцієвим після смерті М.Ромма демонтують його останній документальний фільм про долю сучасного світу — «І все-таки я вірю...» Після того, схоже, так часто потривожені «абсолюти» самі зацікавилися порушником їхнього спокою. 1979 року трагічно гине в автокатастрофі Лариса Шепітько. Климов вирішує закінчити після своєї палко коханої дружини розпочатий фільм під двозначною назвою — «Прощання» (1982). Фатальні симетрії доль виявляє ця історія. Колись учитель Лариси, Довженко, підготував усе для зйомок «Поеми про море» і помер, а віддана дружина й колега Юлія Солнцева завершила постановку. Тепер схожий сюжет на екрані й у житті реалізували Шепітько та Климов. Інший дотик метафізики відчувається в разючій подібності атмосфери екранного «Прощання» перед потопом з атмосферою тих прощань, що відбудуться через чотири роки, після падіння 1986-го радіоактивної зірки на ймення Полин. Зішестя дару пророцтва?

А пам’ятаєте екстремальний «Йди і дивися»? Це, напевно, одна з найжорстокіших художніх візій війни взагалі. Більш шоковим може бути лише кінодокумент. Тоді, перебудовного 1986 року, фільм був викликом схематиці старого радянського «воєнного фільму», а сьогодні він виглядає не меншим викликом новітньому конформізму, скажімо, тому ж таки «Піаністові» Романа Поланського. Однак те не було самоцінним атракціоном. Ненависть до нацистських убивць, що нагнітається на екрані та поза ним у фіналі стрічки, нарешті отримує шанс вилитися в праведній відплаті. А до якої межі мстити? Історія фашизму, як кіноплівка, відкручується назад у пошуках цього сакраментального пункту. І абсолютні рубежі навіть у граничному афекті праведної помсти все-таки знаходяться — малюк Адік Шикльгрубер на колінах своєї дорогої неньки. Відомо, у що виллється подорослішання цього карапуза, але Дитини торкатися не можна, навіть якщо наперед відомо, що вона — насіння прийдешнього Голокосту. Вбий її, і всі розчудові «ми» станемо схожі на «них», звіроподібних. І будемо варті одне одного й неживої природи до приходу в неї Закону. І зло зіллється з добром, й істоти стануть як речовини — безоціночно, лише за фактом сущими. Ось тут і доречний громовий глас: «Йди і дивися!»

Апокаліптичний ракурс, заявлений уже назвою останньої радянської стрічки Климова (а інших, наскільки мені відомо, у нього поки що немає), знову виявився пророчим. Прямо відразу й гримнула епоха кінців і начал. Хвиля визволень задля нового пригнічення. Смуга розділення народів та усобиць. Час сліпого терору, що скасовує життя перших чужих дітей, які трапилися, задля щастя своїх власних. Заявлена Е.Климовим проблема відповідальності, Суду в історії та його критеріїв перестала бути абстрактною філософською темою і ввійшла до складу поточної політики. Та вітер змін підхопив і самого художника, якому, як ми знаємо, завжди був близький політичний сантимент. Спокусник був спокушений, а критик оргструктур і керівництва очолив структуру. Хтось ніби сказав: «Тебе не влаштовує суще? Ти відхиляєш алгоритми натовпів? Ти знаєш, як треба, щоб самітнім носіям Дару було добре? На, роби як знаєш!» В роки «перебудови» Климов очолив радикальну за задумом кінореформацію, був обраний першим секретарем Спілки кінематографістів Росії. «А що ви тут робите? Кіно-то вже скінчилося...» Тому, здається, реформи в кіно не дуже тоді пішли. Заповітний проект «фільму життя» — «Майстра і Маргарити» за М.Булгаковим — був розпочатий, відкладений і відхилений. Ні, не чиновниками-держимордами, а самим автором. Коло, здається, замкнулося. Та в тому-то й річ, що «і все-таки я вірю» — не для вродженого розмикача замкнутого.