«МАЙСТЕР» ДО ЮВІЛЕЮ

Булгаковський «Майстер і Маргарита» — культовий роман інтелігенції не тільки радянського й пострадянського розливу — не раз намагалися ставити в театрі та знімати в кіно. Для багатьох режисерів це так і залишилося незбутньою мрією. А ті, котрі дерзнули запропонувати своє тлумачення настільки «зримого» роману, мільйон разів програного в уяві кожного читача, зазнали фіаско. Окремі, визнані глядачами з застереженнями, таки ввійшли в історію театру й кіно, завдяки зоряним іменам своїх постановників. А один фільм, наче поповнюючи список витівок Воланда й компанії, і зовсім згинув у надрах чвар його творців.

Роман Віктюк, який не напружуючись носить набір приліплених йому критикою визначень — незалежний, вільний, скандальний, — до свого шістдесятип’ятиріччя, як справжній джентльмен, зробив подарунок навколишнім, показавши публіці нове прочитання «Майстра й Маргарити». Москва набрала в легені якнайбільше повітря і дружно фиркнула. А перед Новим роком спектакль було показано в Києві.

На мій погляд, спектакль зроблено для тих, у кого роман Михайла Панасовича — настільна книга, коли не тільки будь-яка сцена, а й кожна фраза з неї викликає ланцюжок асоціацій. Це не скрупульозне перенесення на сцену літературного першоджерела, але й не спроба переписати Булгакова, а інтелігентна співдружність письменника й режисера у прагненні донести головне — неповторні смак, аромат, емоції, міркування, які залишаються з тобою назавжди після прочитання роману.

Конструктивістська сценографія Володимира Боєра умовна, але має точний посил в епоху, що передує будівництву помпезних сталінських висоток. А над усією історією, розказаною зі сцени, витає дух Івана Бездомного, що йде до прозріння.

«Мені здалося, — озвучує своє трактування Роман Віктюк, — що найчастіше й переважно всі займаються капусником із приводу того, що відбувалося три дні в Москві. Але забувають, що в ці три дні, коли був Воланд, сон став єдиною реальністю, незаперечним фактом. Москва на три дні занурилася в сон. А сон дарує нам зазвичай можливість виходу, бо це — саме один із каналів, що може з’єднати реальність, у якій ми існуємо, із тією реальністю, з якої з’явилися нещасні потойбічні сили... Роман розібрано на банальності. А от структура сну дає можливість розповісти нам усе через Івана Бездомного. Людину, яка залишилася жити і стала істориком, що була свідком усіх подій у країні, відтоді й до наших днів, — оскільки сьогодні йому було б років 80».

Закономірно, як остогидлі рекламні кліпи, з’являються в спектаклі фігури робітників, представників доблесного комсомолу, домогосподарок, а потім і самого вождя всіх часів та народів, озвучені справжніми записами виступів з архівів. І якби це не було страшною реальністю для нас, то все можна було б сприйняти як чергові витівки досвідченого у злій іронії Воланда.

Вирішення знаменитої сцени балу Сатани, на мій погляд, стилістично вивірене в аурі духовного прозріння майбутнього історика Бездомного: артисти вбираються в портретні муляжі голів лідерів комуністичної ідеології. Вони перетікають по сцені в нескінченному броунівському русі, глухо зіштовхуючись, і пап’є-маше, з якого їх зроблено, при терті відтворює шиплячий звук зміїного клубка.

Акторські роботи дуже пластичні, у спектаклі багато удач — Іван Бездомний (Іван Дзюба) і Берліоз (Олег Ісаєв), що виступає у двох іпостасях, відомий глядачеві за «Служницями» й «Соломеєю» Микола Добринін (Майстер та Пілат) і герой «Примадонни» Дмитро Бозін (Воланд). Але вражає неординарне вирішення образу Маргарити (Олена Морозова) — старіючу, не дуже вродливу, втомлену життям жінку перетворює на фатальну красуню і фурію любов Майстра. Саме це перетворення дає їй сили боротися за деморалізованого Майстра, дозволяє зробити вибір за себе й за нього.

Вкотре подарувавши себе глядачам в образі цієї прем’єри, шістдесятип’ятирічний Роман Віктюк утвердив, на мій погляд, свою позавікову творчу спроможність. Тож є прямий сенс із цікавістю чекати нових прем’єр.