Марк Захаров: «Суспільство навіть по краплі не вичавило з себе раба, якщо для багатьох ікона — Сталін»

Поділитися
Я впевнений: театр самозбережеться. За будь-яких обставин. Саме завдяки своєму ресурсу живого енергообміну із глядачем.

Московський театр «Ленком» із 8 по 17 вересня представляє в Києві два спектаклі Марка Захарова - «Пер Гюнт» за мотивами Генріка Ібсена та «Вишневый сад» за мотивами Антона Чехова. (Гастролі відбуваються за меценатської підтримки Віктора Пінчука.)

«За мотивами» - важливе уточнення до постановок. Тому що один із найіменитіших режисерів тонко вловлює у світовій класиці мотиви сучасності та нотки болючої актуальності. Без цього й сам Захаров - уже не Захаров.

Доволі різні «мотиви» виникали і під час розмови з режисером - у Москві, у його робочому кабінеті в «Ленкомі». Чехов, Ібсен. Путін, Суслов. А ще театральна реформа. І, звісно, Караченцов, Янковський, Абдулов… Але все-таки розпочали розмову, згадавши іншого актора.

- Марку Анатолійовичу, цього тижня театральна Москва оплакує кончину Ігоря Кваші. З яким і вам доводилося працювати. У телефільмі «Той самий Мюнхгаузен». Не ставлю якогось конкретного запитання про нього. Просто скажіть, що відчуваєте.

- Це величезна втрата. І для театру «Современник». І для російського театру загалом. Чудовий, талановитий. Людина громадянських устремлінь. Дитя ХХ з’їзду. Шістдесятник по суті і по духу. Енергійний, порядний. Багато зіграв. Особливо в театрі «Современник», одним із засновників якого він і був. Може, менше ролей у кіно. Та ось у «Мюнхгаузені» його Бургомістр - прекрасна робота. Зіграв людину, котра переживає серйозний внутрішній конфлікт. Те, що було властиве багатьом людям нашого соціуму. Перед його Бургомістром стелилися два шляхи виходу з ситуації - розлад із власною совістю або шлях «вольового начальника». І його герой постійно метався. Кваша чудово показав ці метання чиновника. Це було правдиво, мотивовано.

- Якщо говорити вже про ваші останні в часі спектаклі - «Пер Гюнт» і «Вишневый сад», то чи можна знайти спільний «знаменник», який поєднує постановки. Звісно, не маю на увазі прізвища постановника або деяких акторів. А на рівні, скажімо так, режисерської ідеології.

- Я турбувався про те, що й раніше для мене багато важило. Це поєднання інтелектуально-естетичного начала з видовищністю. Чому? Тому що боюся нудьги. Театральної нудьги. Я давно побоююсь, що «концептуальний театр», розрахований на 100 осіб, це одне… Це лише один зі шляхів розвитку сценічного мистецтва. Але поважаю й сприймаю інший шлях. Коли спектакль одночасно може подобатися і вишуканим гурманам (критикам, теоретикам), і випадковій людині, котра взагалі вперше в житті прийшла в театр.

- Оксюморон?

- Тому-то у «Вишневом» і в «Пер Гюнті» є певна спорідненість… У бажанні уникнути монотонності. У намірі відкрити дві великі п’єси, можливо, якимось новим «ключем».

- «Пер Гюнт» - гектар тексту і маса персонажів. І, мабуть, кожного жаль. Власне, ви самі працювали над компактним варіантом п’єси? Чи був співавтор? На жаль, блискучого Григорія Горіна давно немає поруч із вами.

- Так, я сам брав участь в «адаптації» тексту Ібсена для спектаклю. І роблю це давно завдяки певному літературному навику. Доводиться інколи «вторгатися» у твір. І скорочення неминучі. Часто кажу, що будь-який текст можна прочитати. Його знайдеш на книжковій полиці. А театр передбачає сценічну версію. Оригінальне прочитання. Сьогодні не кожну п’єсу Шекспіра зіграєш, повністю дотримуючись автора. «Дотелевізійний» час театру закінчився. І настав інший. Прийшли інші уявлення про театральні форми, методи, сценічні прийоми.

- Кажуть, ви і Єпіходова у «Вишневом саду» скоротили? Не боляче було розлучатися?

- Розлучатися боляче. Тим більше що цю роль уже почав репетирувати наш актор. Але знаєте, що мене здивувало? Коли подивився спектакль одного відомого західного режисера, то виявив приголомшливу річ. І його сценічна версія - в процесі скорочення «Вишневого сада» - була зроблена по тих самих «швах», що й моя. Тобто, очевидно, є певний інформаційний пласт у Всесвіті, який передбачає зчитування одних і тих самих «сигналів» зовсім різними людьми.

- Наразі сигналів від Чехова? До речі, як ставитеся до версії, що Антон Павлович в образі Лопахіна бачив самого себе? Таке собі альтер-его. Припускали цей мотив, коли запропонували роль купця Єрмолая Олексійовича акторові інтелігентної зовнішності - Антону Шагіну (відомому за фільмами «Стиляги» і «В суботу»)?

- Сам Чехов хотів, щоб Лопахіна у спектаклі МХТ грав Костянтин Сергійович Станіславський. Це багато про що свідчить. І самому Чехову дуже хотілося мати родинний маєток. Бо Меліхове - все ж таки куплене…

У Чехова і в цій п’єсі, і в інших можна знайти... І свідоме, і підсвідоме…

- Продовжуючи тему… По-моєму, один із найсильніших фіналів «Чайки», колись бачених мною, був у вас. Коли Аркадіна (Чурикова) перечитувала рукопис Треплєва - «Люди, львы, орлы, куропатки» - і наче брала вину за трагедію сина… на себе. Фантастична мізансцена: від потрясіння до дивакуватого просвітлення. Але це «було». А тепер нібито у вас у планах знову Антон Павлович? Оповідання і повісті.

- Так. Але це ще на стадії режисерської підготовки. В основі - «Попрыгунья», «Хористка», «Черный монах». Деякі мотиви інших його творів. Чому знову він? Просто він так багато розповів про російську інтелігенцію. Про інші верстви нашого суспільства. Вслід за Достоєвським і Гоголем він розкривав процеси мислення російського соціуму. І його ж «по краплі вичавлювати з себе раба» - як і раніше, актуальне. Хоча, згідно з деякими останніми соціологічними опитуваннями, наше суспільство навіть по краплі не вичавило з себе раба, і для багатьох «ікона» - Сталін.

- Мабуть, ця ікона залишиться назавжди, й нікуди від цього не подітися?

- Хотілося б вірити, що ні. Ось, скажімо, Путін заговорив недавно про національну зраду Леніна під час Першої світової війни. Коли президент говорить про таке публічно - це, на мій погляд, рух уперед.

- Президент Путін під час регулярних зустрічей із російськими майстрами мистецтв, мабуть, так само говорить і про долю репертуарного театру? Чому раптом усі у вас активно цією долею стали перейматися? І це не випадкове запитання. Бо в Росії почнуть різати ніготь, знищуючи традиції репертуарного театру, а в Україні відчикрижать руку по лікоть, копіюючи чужий поганий приклад.

- Розумієте, у Москві понад 80 театрів, які субсидіює держава. Це забагато для країни, що намагається стати європейською.

- 80 - це, по-вашому, багато? Та їх має бути більше вдесятеро. У Парижі - 300 (чи скільки їх там)?

- Звісно, їх має бути більше. Але тільки «Комеді Франсез» у них повністю на утриманні держави. Інші ж театри передбачають різні форми субсидування. Безумовно, хай будуть і «концептуальні театри», хоча я їх не дуже люблю, і якісь інші…

- А взагалі, про яку «кризу» йдеться, коли в «Ленкомі» зали повні, коли воскрес Вахтанговський, є «Современник», Малий. Можна подумати, в радянські роки всі працювали на однаково високому художньому рівні.

- Сучасники завжди висловлювали незадоволення поточною театральною ситуацією. Це траплялося постійно. Був Гоголь, а казали, що в театрі все погано. З’явився Чехов, а писали таке…

- До речі, у вашому репертуарі немає сучасних авторів. Пригадую, давненько був Дмитро Ліпскеров з п’єсою «Школа для эмигрантов» - і все.

- Мені, до речі, за цю постановку перепало від Михайла Швидкого. Він написав: «Захаров думає, що стрибає в глибокий басейн із водою, а там виявилося всього сантиметрів 50, не більше».

- Є на прикметі жвавий сучасний автор, котрий згодом може з’явитися в афіші? Ось, наприклад, Табаков повсюди славить «чорнуху» Василя Сігарєва, а Тетяна Дороніна віддає перевагу правильному Юрію Полякову. У кожного своє.

- Я симпатизую Захару Прилєпіну. У нього є талановиті твори. І в мене, до речі, був один захід у бік сучасників. Володимир Сорокін, «День опричника». Але коли почав ламати голову над текстом, то усвідомив: тут треба передислокуватися в надра президентської адміністрації - і продовжувати роботу вже там. На цьому справа скінчилася.

- Між іншим, ставлять же деякі тексти трудівників президентської адміністрації. «Околоноля», наприклад. Авторства п. Суркова.

- Хоча цей твір дивний, він не справив враження на суспільство. Резонанс не виник.

- Зате виник резонанс навколо московського театру імені Гоголя, до якого колись були причетні й ви. На перших етапах своєї кар’єри. Коли повернулися з Пермі - саме туди.

- Цей театр давно змінився. Багатьох людей, кого я знав, там немає. Справді, колись мій товариш допоміг мені прийти в театр Гоголя до Петра Павловича Васильєва. То був подарунок долі. Там ще працювали чудові майстри. Наприклад, Емілія Мільтон (фрау Зауріх із серіалу «17 миттєвостей весни»). Але я пропрацював два сезони. І дружина мене переманила в інший колектив. А потім паралельно почалася робота в студентському театрі МДУ.

Що стосується нинішньої ситуації навколо театру Гоголя… Справді, важко зробити цікавий театр, коли приміщення за Курським вокзалом. «Винзавод» (який поруч) - швидше, екстравагантний простір для експериментів. Театр Гоголя, думаю, все ж таки залишиться репертуарним. Кирило Серебренніков (призначений туди недавно керівником) - людина обдарована. У нього були талановиті спектаклі. Особливо спочатку - «Пластилін». Далі були постановки суперечливіші. Та все одно він людина енергійна. Ставить у театрі. Знімає кіно…

- …з якого натовпами валить народ, якщо вірити репортажам у московських газетах із Венеціанського кінофестивалю (фільм «Зрада»).

- Але і в московському театрі імені Єрмолової новий
керівник. Олег Меньшиков. Правда, він сказав, що не любить репертуарного театру, та коли вже його призначили - працюватиме. І ці його слова мене дуже заінтригували.

- І все ж таки - є користь від зустрічей майстрів театру з президентом? В Україні, наприклад, таких зустрічей не практикують. І ще невідомо - це добре чи погано.

- На цих зустрічах порушується багато питань. Вважаю, якісь теми відкладаються у свідомості Володимира Володимировича. І з часом до чогось це приведе. Хоча реального руху я на цей момент не помітив. Тим більше - в нашому театрі, наприклад, ситуація особлива. Аншлаги. І тут ще знаєте, що важливо (у стосунках митців і влади) - аби ніхто не втручався в наші справи і… нічого не змінював. Ми самі все зробимо. І зробимо краще. Ми самі все замінимо.

Хоча зараз, і це помітно в російському суспільстві, є тенденція повернення до радянських принципів. У театрах у тому числі. Плани на рік. Плани із зарплат. Плани із заповнюваності…

- Але ж не має (й не може) мистецтво, якщо ми говоримо про нього (а не про халтурників), збирати суцільні аншлаги. Та й неможливо таке в принципі. МХТ попервах не завжди збирав публіку. А то було мистецтво.

- Маєте рацію. До того ж театр - не живопис. Мистецтво театру не можна «продемонструвати» як документ епохи. Оскільки записи театральних спектаклів майже завжди недосконалі. Ці записи не залишають ефекту енергообміну між актором і залом. У Москві в театрі Станіславського колись гримів спектакль «Взрослая дочь молодого человека» режисера Анатолія Васильєва. Він зробив телеверсію. І вийшло малобюджетне кіно. Доволі нудне. А на сцені було мистецтво.

Утім, це окрема тема - технологія запису театральних спектаклів. І «Ленкому» в цьому плані не завжди щастило. Мабуть, лише англійці одного разу зробили вдалий запис «Юноны и Авось». І для цього їм знадобилося чотири дні та створення спеціальних умов. А так - телеверсія на 50-70% ніколи не передає «живого» дихання постановки.

- Марку Анатолійовичу, в доволі тривалій опалі у влади перебуває Юрій Лужков. Із ним вас пов’язували добрі стосунки. Багато хто відвернувся від нього. Багато хто зрадив.

- Ні, ми спілкуємося. Зовсім нещодавно телефонував. А наша остання серйозна зустріч (коли він ще був на посаді) відбулася на стадіоні. Московські чиновники грали у футбол. І порушували всі регламенти матчу доти, доки один з начальників потрібний гол не забив у ворота. Я змерз, поки дочекався цього гола. Але потім була бесіда з Лужковим. Не приховуватиму, корислива. Треба було «вибити» квартиру для нашого актора Антона Шагіна. Сам він хлопець-сирота. З-під Брянська. На щастя, вдалося вирішити питання. Шагін тепер грає в трьох спектаклях «Ленкома». Остання його прем’єра - «Учитель танцев» Лопе де Вега.

- Повертаючись до Путіна. Будучи режисером, котрий вважає своє ремесло «суперпрофесією», яке місце в тому чи іншому жанрі ви могли б відвести Володимиру Володимировичу саме сьогодні? В шаленстві любові й ненависті навколо його персони? І що це могло би бути - драма, фарс, комедія, трагедія?

- Скоріше, там є елемент трагікомедії. Він же довго при владі. І якщо зібрати воєдино всі його дії, то там є речі достойні. Як, наприклад, повернення суспільству героїв білого руху, шанобливе ставлення до патріарха Тихона. Але сприймати - як головну подію - розпад Радянського Союзу? Сам час посміявся з цього. Розпад величезної імперської держави був неминучий.

Я сьогодні дивлюся новини на федеральних телеканалах… Але дивлюся не «що» кажуть, а «як». Путін: мовляв, ви добре працюєте, але треба працювати ще краще! І люди, які його слухають, записують у блокноти: «Треба працювати ще краще!». І таким чином, очевидно, працюють? Речі наївні й смішні.

- Володимир Володимирович буває у вас у театрі? Адже в «Современник» ходить - на «Грозу», на «Горе от ума».

- На спектаклях не був. На зустрічах був. Він, можливо, бачив нас іще в Ленінграді. За часів Собчака. А той був керівником хлібосольним і меценатом, заохочував «муз». Я був на одному з таких прийомів у Собчака. І при ньому тоді само сидів один чоловік за столом. Але через те, що Путін - справжній розвідник, я його й не запам’ятав тоді за тим же столом.

- Чому Захаров, який гостро відчуває Євгенія Шварца і вдало поставив «Обыкновенное чудо» і «Дракона», все ніяк не візьметься за його «Тень»? П’єсу немовби про наш день. Коли підлі «тіні» повсюдно позаймали чужі місця, потіснивши живих людей, оригіналів?

- Після успіху тих фільмів, про які ви згадали, в моєму житті почалася дивна пора. Мені скрізь почали пропонувати постановки про королів і принцес. І в мене на цю тему виробилася ідіосинкразія. А оскільки в «Тени», відповідно, є принцеса, то ви мене розумієте. Словом, «Тень» пройшла повз мене.

- Не можу не запитати про вашу реакцію на найгучніший недавній російський скандал у зв’язку із панк-групою Pussy Riot. Практично всі творці культури висловилися на цю тему, включно із Юрієм Шевчуком і навіть безграмотною Ваєнгою. Чого в цій історії більше - політичної технології чи людського ідіотизму?

- І того, й іншого. Людина так улаштована, що коли когось б’ють, то жертву стає шкода. От і дівчат шкода. Наша церква (хоча, можливо, я й не маю права про це судити, та я людина православна) стільки енергії витрачає на все це… При цьому зовсім не висвітлюється - тією ж церквою - сатанинська роль марксизму-ленінізму в історії духовної трагедії Росії. І особливо пана Леніна, який робив речі просто середньовічного характеру. Мовляв, що більше розстріляємо духівництва, то буде краще. Ці й інші трагічні теми наша церква, якщо говорити про конкретні речі, обходить. А це страшна смуга, яка деформувала і свідомість народу, і його духовне начало.

- Колись Віталій Вульф розповідав мені один випадок, пов’язаний із вами. Нібито переломний момент у вашій кар’єрі визначив усього лише один дзвінок великої артистки МХАТу Ангеліни Степанової - у ЦК КПРС. Тобто Степанова стала для вас «перстом долі».

- Справді була історія. У мене наприкінці 1960-х почалися проблеми із заборонами спектаклів у театрі Сатири: «Доходное место», «Банкет». Одночасно - пропозиція з Театру Маяковського поставити «Разгром» Олександра Фадєєва. Автор, як відомо, був чоловіком Ангеліни Йосипівни. Вийшла прем’єра. Там чудово зіграв Армен Джигарханян. І знову почалося. Постановку пропонували закрити. Бо відчули «недобре». Тоді Ангеліна Степанова й звернулася у вищі інстанції. Очевидно, з проханням дати спокій творчій спадщині чоловіка, оскільки творів Фадєєва давно не було на радянських сценах. І дивитися «Разгром» прийшов сам Суслов. Головна людина з питань ідеології в СРСР. Мені важко забути цю сцену… Суслова, котрий плакав у фіналі спектаклю. Причому в смішних калошах. Через два дні після його захоплених сліз у газеті «Правда» з’явилася така ж захоплена стаття про «Разгром». І дивним чином вийшло, що завдяки Суслову мене й не знищили. Хоча тоді вже активно взялися за Фоменка, за Хейфеца…

- Стаття у «Правде» дійсно визначала кар’єру радянського режисера?

- Звичайно. І в «Правде», і в «Московской правде». Наприклад, після спектаклю «Банкет» у Театрі Сатири (за п’єсою Григорія Горіна та Аркадія Арканова) вийшла рецензія критикеси Ніни Велехової - «Банкет румяных призраков». Відразу після статті - відкриті партзбори. Спектакль негайно зняли.

- Ваше «Доходное место» в Сатирі пройшло разів сорок, здається. І його теж зняли - під тиском Фурцевої. А «про що» цю саму злу п’єсу ви поставили б сьогодні?

- Гадаю, це вічна тема. Островський визначив її раз і назавжди. Але вступати у воду, в якій уже купався, мені не хочеться. Повернення до колишніх постановок бути не повинно. Хоча я знаю, що багато режисерів уміють такі речі тиражувати.

- А вам не стає тоскно, коли дивитеся після теленовин те, що демонструють усі федеральні й не федеральні телеканали. Жовтий потік. Бруд. Кримінал. Є, звичайно, канал «Культура». Але і його простір стискається як шагренева шкіра.

- І це турбує. Але я не думаю, що тут змова телевізійних начальників. Просто колись ми жили за залізною завісою. І варилися у власних проблемах. А потім… Начебто вже й немає колишньої цензури. Але декому легше жити не стало. От і поети скаржаться, що вже не збирають стадіонів. А вони й не зберуть їх. Просто ми стали частиною світової спільноти - такої, якою вона є.

Але театр - у цьому контексті - мистецтво живе. Таке, що пристосовується. Я впевнений: театр самозбережеться. За будь-яких обставин. Саме завдяки своєму ресурсу живого енергообміну із глядачем.

- До інших московських театрів по енергообмін часто ходите?

- Знаєте, в оперних співаків, коли вони відвідують спектаклі колег, починаються проблеми зі зв’язками. Щось схоже іноді відбувається і з театральними режисерами. Втім, ходжу й дивлюся... Треба відчиняти двері театру молодим. І сьогодні якраз думаємо про Малу сцену в «Ленкоме». Прекрасний у цьому плані досвід театру «Современник», який дав можливість проявити дар молодим постановникам на своїй «другій сцені».

Загалом ситуація театральна змінюється й оновлюється постійно. І багато молодих глядачів приходять до нашого театру. Зрозуміло, приходять і багато «медійних». Колись драматург Олексій Арбузов запитував мене: «Чим прикрашатимете залу?». Він вважав, що відомі люди в залі не менше впливають на глядача, ніж актори на сцені. І Андрій Гончаров іноді вдавався до цікавих прийомів. Міг імітувати телезйомку перед прем’єрою - з непрацюючою камерою. Велика місія у передпрем’єрних клопотах - зазвичай на дружині художнього керівника. Це особлива тема! Можу довго розповідати. Спостерігав двох «дружин художнього керівника». Зінаїду Павлівну, дружину Плучека. І дружину Гончарова. Відтоді і вважаю, що «дружина режисера» - це професія. Артисти всі вразливі, нервова система напружена. А дружина Плучека обходила гримерки з менторськими настановами: «Олегу, це було добре, але треба думати над роллю ще й іще!». Або іншому: «В тебе все поставлено, але ти все одно не дотягуєш!». Артисти багровіли й зеленіли.

А згодом уже і я казав своїм артистам: «Не будете слухатися мене, то приведу в театр свою дружину! Вона сяде в перший ряд і почне все записувати, а потім пояснювати!».

Із цього приводу колись у мене виник діалог з Миколою Петровичем Караченцовим. Його дружина Людмила Андріївна з залу почала подавати репліки: «Швидше треба! Вас не чутно!». Я кажу Караченцову: «Колю, що це?». Він: «А вона в мене любить правду!». Тоді я й нагадав йому, що коли Людмила Андріївна колись була дружиною іншого нашого актора, то такого не бувало - нібито вся річ у «впливі» Караченцова. Він зрозумів. І в усьому розібрався.

- Марку Анатолійовичу, непроста тема у зв’язку з Караченцовим. На жовтень у Києві заявлено концерт з його участю. Благодійний. Збір коштів на лікування. Доводилося чути й таку думку: нібито все це від безгрошів’я, оскільки театр не дуже чутливий до нинішніх потреб бідного хворого артиста. Якщо хочете, не відповідайте.

- Ні, я відповім. Просто боюся називати цю суму - в рубльовому еквіваленті, - яку ми постійно платимо Миколі Петровичу. Ми платимо і його дружині за те, що вона присутня. І водить його іноді за собою…

Справді, ми залишили вагому матеріальну підтримку великому акторові, який так багато зробив для театру. Його дружина висловлювала всілякі неприємні слова на нашу адресу. Але вступати в конфлікт із жінкою - це не діло.

- Може, пам’ятаєте якісь останні слова, сказані Олегом Івановичем Янковським перед його відходом? Про що ви з ним розмовляли востаннє?

- Олег Іванович, як відомо, репетирував у «Женитьбе» Гоголя. Є запис - як він грає. Взагалі він ішов від нас якось скромно, із гідністю. Тихо… Його останні слова? Скоріше, пам’ятаю його погляд.

А ось Олександр Гаврилович Абдулов… Я їздив до нього, коли він лікувався в Ізраїлі. Все було зрозуміло. Всі знали, що хвороба страшна. І тоді він мені написав записку - ніби перефразовуючи Станіславського. І попросив прочитати трупі. «Любіть своє здоров’я в театрі. Ставтеся до нього свято. І пам’ятайте, що в театрі і в житті це найголовніше».

- У новому фільмі Вуді Аллена «Римські пригоди» головний герой каже, що з віком до людини приходить не мудрість, а втома. Ви погодилися б із цим одкровенням?

- Я уточнив би: із віком до людини приходить стомлена мудрість. Мені так здається…

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі