МАРИНА МАРЄЄВА: «ЛЮБОВ — ПРИРОДНИЙ СТАН ЖІНКИ»

Що об’єднує такі різні картини, як «Принцеса на бобах» і «Два місяці, три сонця», «Заздрість богів» і «Тоталітарний роман»? Для невтаємничених відповім одразу — ім’я автора сценарію Марини Марєєвої, чарівної жінки із зовнішністю топ-моделі. Не раз зустрічаючись на різноманітних прем’єрах, ми не знаходили часу для спокійної розмови в шумній тусовці. Таку можливість подарував нам минулого літа «Кінотавр». Повернемося в літо разом із Марєєвою.

— Марино, на Заході давно популярні жіночий роман, жіноча проза, сьогодні можна говорити, що існує і жіноче кіно. Тепер книжкові розвали ломляться від аналогічної вітчизняної продукції. Ви — представник жіночого кіно, «мати» мелодрам. Як ви почали свою тему?

— Дуже просто все склалося. Мене до цього підштовхнув мій майстер — великий Євген Габрилович. Зустріла його вже дуже літнім, але в цілком здоровому глузді, досі згадую його уроки. Він відразу сказав, що я повинна займатися тим, чим усе життя займався він. Тому і взяв мене в порушення всіх норм. Занадто вже погано було складено загальноосвітні іспити, і взагалі повністю блатний курс — для мене не було щілинки в цьому затісному ряду. Однак він не полінувався приїхати з Маліївки і наполягти, щоб мене взяли. Певне, у моїх учнівських дослідах він відчув близьке йому. Погано пам’ятають нині, хто такий Габрилович. А це батько російської кіномелодрами, найтонший знавець жіночої душі: від «Машеньки» і «Мрії» до пізньої картини «Дивна жінка». Я ж хотіла писати трагікомедію, інший напрям — ближче до Зощенка. Майстер виніс вердикт: «Можеш трагікомічне використовувати в мелодрамі, але твоє — мелодрама». Габрилович мене до цього підвів, багато чого навчив. На жаль, не застав жодного з моїх фільмів. Але все, що роблю, внутрішньо присвячую йому. Гадаю, він був цілком правий. Не відчуваю ніякого дискомфорту, не хочу змінювати жанр. На моєму полі цікаво. Відчуваю там надто багато незораного, і цим довго ще займатимуся, перш ніж повернуся до трагікомедії.

— Сьогоднішній сценарний цех дуже убогий професійно — пишуть усі, кому не лінь, коли є гроші на постановку. Ваші міцні сценарії часто сильніші за їхнє подальше втілення. Чому? У вас бракує сил боротися з режисерським свавіллям?

— Так, я людина досить компромісна, це моє вразливе місце. Не вмію боротися. Знову ж повертаємося до Євгена Йосиповича, хоч як дивно: «Ніколи не борися з режисером. Це марно. Режисер — абсолютний диктатор, упертий. Це баран, який уперся рогами, і довести йому щось, перефокусувати геть неможливо. Не витрачай сили. Бережи їх для нової роботи». Він трошки лукавив, напевно. Йому було простіше. У нього були великі режисери — Райзман, наприклад, котрий, до речі, його дуже гарно слухав. «Йди вперед, ніколи не озирайся назад!» Це перше. Друге: мушу зазначити з гіркотою, що режисери-чоловіки ставляться до мене поблажливо, із ласкавим скепсисом — говори, жінко, говори, я зроблю по-своєму. Жоден мій фільм мене не влаштовує, не подобається кінематографічне втілення. І щастя, що ви чи хтось інший читали оригінал. А скільки людей не читали «Принцесу на бобах» і роблять висновок: кіно гарне, але жахливо солодкаве. Якого дідька вона героя півтори години не підпускає, коли видно одразу — хоче, жадає, дивиться на нього голодними очима. Як пояснити, що історія про інше, що Сафонова зіграла добре, але геть іншу жінку. Більше того, вона попередила, що її безумно дратувала героїня і вона її перебудує. Це вже не режисерське свавілля, а акторське. Вважалося, що актор — дуже залежна професія. Нічого подібного, розумний актор завжди перехитрить режисера, знайде якусь лазівку, щоб робити те, що він хоче. Він у кадрі, а ми — за ним, і більш залежної професії, аніж наша, немає.

— Марино, а я думала, що сьогодні дві сили, два диктатори на майданчику — продюсер і режисер...

— Цілком правильно. Із продюсерами поки мені щастить. Вони точніше і тонше розуміють сценарії, які купують. Але потім їм немає часу: займаються грошима і віддають усе на відкуп режисеру. Однак із продюсерами мені щастить більше, аніж із режисерами. Ось останній досвід. Уявіть, зараз на фестивалі сиджу більшу частину часу в номері і пишу. Ленфільмівський продюсер Сергій Лаврухін прочитав три роки тому мою книжку — потворну, глянсову (не знаю, як вона потрапила йому в руки), щось там відчув і три роки шукав гроші. Я попросила, щоб режисером був Снєжкін, він і цього домігся.

— Що це за робота?

— Цікава штука, писалося як роман, як продовження «Принцеси на бобах». Такою була вимога замовника. Я перескакую з одного на інше. Проза — не моя справа, не моя професія, якби не та ж залежність, яку можна подолати, написавши книгу. Тут ніхто тобі не вказує. Чудовий головний редактор видавництва «Вагріус» — Льоша Костаненко — переконав мене в тому, що потрібно цим займатися. Я написала як продовження. Ця історія буде називатися «Стійкий олов’яний солдат». Це моя «андерсеніада» — «Принцеса на бобах», «Стійкий олов’яний солдат», потім ще буде «Снігова королева». Це окрема історія близького ретро,
98-го року, історія дефолту, коли всіх нас опустили у черговий раз. І ми про це швидко забули, чесно кажучи. Згадати треба: як було вирубано середній клас, як руйнувалися людські долі, як люди з попелу піднімалися і починали заново жити. Це мелодрама, але в густому соціальному тлі. 20 серій, 100 чи більше героїв. Хотілося написати енциклопедію російського життя зразка 98-го року. Було дуже важко переплести ці ниточки і нічого не втратити, але це мелодрама, це любовний трикутник. Ось вам приклад, як продюсер із нуля починає справу, затято шукає гроші, знаходить і відстоює мої інтереси...

— У вас був у «Принцесі» досвід взаємної ворожнечі з акторкою. Чи було щось подібне в новому серіалі?

— Хто з акторів гратиме — поки загадка, колеги обіцяють мене здивувати. Боюся трохи. Хоча, може, це й правильно, бо Серьожа Снєжкін любить знімати маловідомих акторів, відкривати їх і розкручувати. Мені здається, що дві-три зірки не завадило б узяти. З акторками ж у мене завжди досить складно виходить, на жаль. У «Тоталітарному романі» чудово зіграла Галя Богашевська, здобула багато нагород, але це геть інша героїня. Я писала жінку трохи тоншу, складнішу. А вийшла абсолютна простушка. Галя грає чудово, але вона інша. Мені нецікаво з нею півтори години. Лихо і біль мій у тім, що пишу я мелодрами, а єдиний любовний дует відбувся, однак, у «Принцесі на бобах» — це пара, чоловік і жінка. Там взаємне бажання, взаємний потяг, хоч як би я опиралася, але Сафонова і Жигунов — любовний дует, а в «Тоталітарному романі» — ні. У «Заздрості богів» я не вірила в цей роман зовсім.

— У «Заздрості богів», як у жодному іншому фільмі, недавнє ретро виявилося вкрай неточним, на мій погляд.

— Цілком правильно. Це найтрагічніший випадок з усіх. Тут мене перекрутили-переламали остаточно, сильніше, аніж зазвичай. Володимир Меньшов писав пів-історії під себе. Звісно, там немає аромату часу. Це особливо сумно, адже він уміє це робити. Може, я в чомусь винна, щось не додумала. Але ж я теж непогано пам’ятаю 83-й рік. Дуже важко про це говорити, вже і так війна між мною і Меньшовим. Він зі мною після декількох моїх інтерв’ю не розмовляє. Його право, а моє — сказати, що це сумна історія.

— У вас був досвід роботи з Романом Балаяном, чи є плани продовжити співробітництво?

— Це хвороблива тема. Ми зустрілися шість років тому, якщо не сім. Він запропонував, аби я зробила щось. Не рімейк «Польотів...», не продовження, а щось співзвучне. Історію людини, котра тепер живе так само важко, як жила тоді, 80-го. Звісно, ми обоє хотіли, щоб це грав Олег Янковський. Це була б зовсім інша історія. Як могла, опиралася цьому і продовжую опиратися, бо це вічна історія — входимо двічі в річку і тонемо в ній. Не буває вдалого продовження ніколи. Краще не чіпати. Але він був дуже наполегливий, а я його дуже люблю, хоча він зовсім не мій режисер за манерою, стилістикою. Я дотримуюся чіткого жанру, люблю міцне сюжетне кіно. Рома терпіти не може сюжетне кіно. Йому не цікаво йти за сюжетом, йому цікаво його розмити. Ми один одному протипоказані. Та мені з ним дуже цікаво, він учитель життя для мене, гуру. Не мені вам пояснювати, що він неймовірно талановитий, за ним цікаво спостерігати, із ним цікаво спілкуватися. І я п’ять років мучу цю нещасну штуку, написала 150-й варіант нашого багатостраждального сценарію. І начебто вже все склалося, але впав «Міст», який мав давати гроші на це кіно. І тепер усе в такому розмитому стані. Люблячи Романа Гургеновича, я запропонувала йому подумати про чеховського «Ведмедя». Щойно «ТВ-центр» запропонував мені екранізацію цього оповідання. Мріємо про Михалкова в головній ролі, тій, котру грав колись Жаров. Колоритнішої, крупнішої постаті немає нині для цієї ролі. Великі гроші, гарний ефірний час. Балаян відмовляється абсолютно даремно, це подарунок долі. А з нашими «Польотами» 2, 3, 4 — не знаю, що буде. Як Господь поверне цю історію, так і складеться. Я дуже люблю Балаяна і вдячна йому за Київ, у якому я не була ніколи до зустрічі з ним. Приїжджала не в кращий час, але страшенно люблю це місто. Може, ще і тому, що я на чверть українка, дід українець. Може, це генетика — мені подобається місто, люди. Це все Балаян. Він подарував мені Київ.

— Писати про кохання дуже складно, бо людство ніяк не з’ясує, що ж таке кохання. А для Марєєвой — що таке кохання?

— Це перманентний стан, у якому я живу. Якщо немає об’єкта закоханості, вигадати його. Це паливо, без якого жити неможливо взагалі. Коли мене залишає це почуття — умираю. Не живу. Не можу працювати. Це паливо для життя, паливо для роботи. Природний стан людини. Я за гороскопом класичний Лев. Левиця без кохання не живе зовсім. Кохання — вогонь, що освітлює наше життя, зігріває, спалює дотла. У черговий раз повстану з попелу. А коли спалять знову, думатиму про нове джерело вогню.