ЛЮДИНА ЧЕХОВСЬКОГО СКЛАДУ

Повертаючись додому після вечора в Будинку кіно, він потрапив під машину і, не прийшовши до тями, помер у лікарні. Лікарі кілька годин боролися за його життя, але, на жаль... Не буде більше поруч із нами Віталія Лазарєва, цікавого художника й чудової людини найвитонченішого чеховського складу.

Він помер у ніч на неділю, і я чомусь відразу пригадав могилу Олександра Довженка на Новодівичому кладовищі в Москві. Там написані ці самі слова: «Помер у неділю...» Ніби з надією — того ж таки дня і воскресне. Можливо, Довженко й забрав його до себе? Усі останні роки Віталій працював у музеї кіностудії та зробив для увічнення пам’яті й самого класика, й інших стовпів нашого кінематографічного світу дуже багато.

Народився він у Львові, майже п’ятдесят чотири року тому. Навчався в знаменитого Данила Лідера в Київському художньому інституті. З 84-го працював на кіностудії як художник-постановник фільмів «Мама рідна, люба» (з режисером Миколою Мащенком), «Балаган» (з Андрієм Бенкендорфом; герой картини чимось нагадує Віталія), «Кордон на замку» (з Сергієм Лисенком — навдивовижу цікавий фільм за пластикою, за атмосферою, створюваною буквально в кожному кадрі)...

А потім кінематограф став завалюватися в прірву. Повільно, але вірно. Сотні людей залишилися без роботи. Віталій виявився серед них. Звісно, художник завжди може заробити на хліб насущний своєю працею. Влаштовуйся як-небудь, винось на ринок свої роботи, і все буде нормально. Лише не для таких, як Лазарєв. Ну не вміють такі люди пристосовуватися, робити те, що огидно їхній сутності.

Він викладав, небагато, у театральному інституті на кінофакультеті. Останніми роками працював у студійному музеї, куди покликала його Тетяна Дерев’янко, директор. Після її смерті він і ще один співробітник, Віра Коміссаренко, залишилися служити на музейній ниві. Власне, на них вона й трималася. Гроші за це сплачувалися сміховинні, а останні півроку йому й зовсім нічого не перепадало — відправили в довгострокову відпустку. Проте практично щодня він приходив на роботу. Потрібно було впорядкувати всю образотворчу частину музейних фондів — картини, ескізи, начерки... Частенько були потрібні виставки — то до вечора в Будинку кіно (так було і з фатальним для нього вечором пам’яті Івченка), то ще куди-небудь. Він працював — безвідмовно, не ремствуючи.

У музейному підвалі в нього була майстерня. Кілька років тому, до 50-ліття, влаштували виставку його робіт. Багато хто ойкнув — а, либонь, цікавий художник! Ойкнули й забули. Сам він про себе не вельми нагадував — міра його скромності була просто феноменальною. Іноді, коли я опинявся в тому самому підвалі, він показував останні роботи. Переважно портрети, які просто роздаровував.

Віталій був невисокий на зріст, іноді занадто неуважний і неприкаяний. Проте рухався стрімко, особливо по студії, яку любив і знав — як, можливо, ніхто. Особлива цілеспрямованість з’являлася в ньому, коли включався в роботу в знімальній групі. Так було недавно, на фільмі Олександра Муратова «Провінційний роман». І найостаннішими місяцями, у картині «12 копійок», яка ще не вийшла...

У середу, 6 листопада, наш маленький колектив, і ще журналістка Олена Чередниченко, котра знайомилася з матеріалами про Івченка, затрималися в музеї допізна. Холод був собачий, на студії ще не топили (розруха, будь вона проклята), а ми все не йшли. Немов передчували, що це востаннє. Віталій запропонував випити горілки, аби не загинути від нестерпного холоду. А потім, як звичайно, більше мовчав. Він узагалі, якщо вступав у бесіду, то з неодмінною вибачливою усмішкою. Ми згадували, згадували, згадували — музейний простір на це налаштовує. У страшному сні не наснилося б, що за кілька днів один із нас також перетвориться на спогад.

Ось, перетворився. А я так жодного разу й не сказав йому, що люблю його м’яку, сором’язливу посмішку, ціную його тихий, не показовий героїзм. Він насправді істинний інтелігент — мінімум шумових ефектів і максимум справи. Як же не вистачатиме його в повсякденному житті. Він потрапив під колеса сучасного цинічного життя, де нахабність і робота ліктями поціновуються значно вище від таланту любити свою справу й не тривожити світ такими дрібницями, як гіпертрофоване самолюбство.

…Він помер у неділю, уночі. Коли вранці мені розповіли про те, що сталося, я пішов до себе в кімнату й довго плакав. Він став для мене рідним, тільки я про це не знав. А тепер усе згадую, як зворушливо піклувався він про кожного з нас, яким уважним був. Ну чому, чому потрібно померти, аби проявився в свідомості правдивий образ людини? Прощавайте, дорогий Віталію, вічна Вам пам’ять, і нехай упокоїться від цього нехай і прекрасного, але занадто вже суєтного життя Ваша світла душа.