ЛЮДИНА — СТИЛЬ

Поділитися
Словник кожної людини — код її особистості. Для Лариси Скорик моральними критеріями є: Україна, національна толерантність, фахова професійність, порядність, порозуміння...
«Діючий проект» Лариси Скорик
Лариса Скорик

Словник кожної людини — код її особистості. Для Лариси Скорик моральними критеріями є: Україна, національна толерантність, фахова професійність, порядність, порозуміння. Як депутат Верховної Ради першого скликання, як архітектор (кандидат наук) та професор, керівник майстерні Національної академії образотворчого мистецтва та архітектури, Лариса Скорик людина відома в Україні. В цій мініатюрній жінці, тендітній, наче порцелянова фігурка в стилі рококо, вражає поєднання мінімалізованої плоті, могутня розкриленість духу та вміння в кожному явищі бачити сутнісне. Це є в архітектурній творчості Л.Скорик та в нестримній енергії й переконливості оратора. Як на мене, то в цій жінці є щось від швидкокрилого птаха, в генетичній пам’яті якого домінує рідне гніздів’я.

У свій час Л.Скорик захистила дисертацію на тему: «Реконструкція центрів історичних міст». Планування з урахуванням спадщини стали темою її багаторічної праці. Фах удосконалив уроджений погляд на місто згори. В мистецтві це зветься «планетарною перспективою». Нею обдаровано мрійників, яких час від часу дарує людству природа, як посланців, що прагнуть подарувати людям щасливіше життя. Зазвичай людство побиває їх камінням, дарма, що серед цих прозірливих є поети, філософи, митці: Данте, Кампанелла, Джордано Бруно, Леонардо да Вінчі, Блейк, Байрон, Шевченко, Франко, Хлєбніков, Малевич, Татлін. Або в них є оте творче «третє око», чи згори їм видніше.

Нелегко бути Дон-Кіхотом та воювати з могутніми «вітряками», які утримують важелі архітектурної влади. Лариса Скорик наважується. Громадянин та архітектор, вона піднялася проти брехні, як художньої так і політичної. Л.Скорик першою піднесла голос на захист зґвалтованого міста, яке забудовується методом волюнтаристського «втику» окремих висоток замість продуманої цілісної системи містобудівництва й узгодженої з рельєфом місцевості.

Не через зухвалість, але з огляду на неприборканий фаховий гангстеризм високопоставлених колег-архітекторів, Лариса Скорик на зустрічі інтелігенції з канцлером Німеччини Герхардом Шрьодером після слів вдячності зауважила: «Наш поступ до Європи, про який гомонять нагорі, — блеф. Ми йдемо в темряву. Стиль влади та суспільства унаочнено на майдані Незалежності».

Ларисою Скорик з учнями давно вже розроблено генеральний план реконструкції Києва як в цілому, так і окремих його районів з урахуванням збереження природно-екологічних та історико-архітектурних умов міста. Переді мною лежать ці креслення та фотокартки з макетів. Лаврські пагорби та схили, урвища Старонаводницької вулиці й Бабиного Яру нагадують фантастичні місячні «пейзажі».

Мрійники про гармонійний Київ поряд з модерними багатоповерховими кварталами в історико-охоронних зонах пропонують систему елітної двоповерхової архітектури. Логіка, грамотність, художній смак та повага до історичної спадщини проекту Л.Скорик вражає, але він залишається незатребуваним міською владою.

З огляду на весь цей сюрреалістичний балаган, який швидше нагадує квартиру, з якої від’їжджаючи, виносять меблі, ніж архітектурний ансамбль центральної площі міста, зрозумілими стають гіркотно-уїдливі оцінки ситуації, сформульовані Ларисою Скорик: «На площі є те, що догоджає владі: цей деградований соцреалізм... Бо ми взагалі перебуваємо у стадії посттоталітарного деградансу — ніякої не демократії... Мистецтво на Хрещатику відповідає рівню естетизму чиновництва, яке є прибульцями, зневажаючими традиції Києва. А справжнє професійне мистецтво, справжня культура, суголосні своєму часу, живуть паралельно і ніде з «офіційним» не перетинаються. Державі воно непотрібне».

Культура знає дві моделі стосунків влади із власними громадянами: монологічний — тоді маємо тоталітаризм з єдиним гучним голосом згори, другий — діалогічний як уособлення демократії. В незалежній Україні діалогу чим далі, тим меншає. Це впадає у вічі не одній лише Ларисі Скорик...

Отже, знову, як і в 60—80-х рр. XX століття, — вимушений андеграунд, шпарини, де палає, але не має виходу на світ вогонь новаторських прозрінь.

З андеграундним існуванням Лариса на «ти» змалечку. Дочка вчителів, що «відпочивали» в сталінських таборах Казахстану, студентка з грифом «неблагонадійна» в особовій справі; молодий спеціаліст в Донецьку, з якого її з охотою відпустили до рідного Львова з характеристикою: «...підриває засади радянської влади», що, до речі, вона продовжує робити і сьогодні в монологічній державі. Особистість, загартована суспільними утисками, які відшліфували характер, волю, вміння покладатися на себе, приймати рішення, прощати слабкості оточення та бути налаштованою на перемогу. Харизма лідера є напрацьованою. Ця жінка справляє враження «постмодерністського твору» — колажованого з протиріч жіночності, ніжності, люб’язної толерантності та залізного забрала. Сьогодні вона будує християнські церкви, в яких ледь прозирають абриси пагод, бо Лариса мріє про зведення храму трьох релігій на лівому березі Дніпра.

В цьому «Екуменічному храмі», ідея якого близька Папі Римському, можуть водночас служити відправи мулла, священик та равин. Тут для кожної з церков заплановано як окремі молитовні зали, так і простір для спільних акцій. Подібні храми вже існують в Прінстоні (США) і в Делі (Індія). Не було б нічого злого в тому, якби подібний «земний Єрусалим» підвівся б у Києві. Цей проект лишається головною фаховою та душевною мрією архітектора Лариси Скорик. На її професійному рахунку, крім комплексу монастиря з церквою Св. Василя в Києві, є забудова адміністративних та житлових комплексів у Львові, там же — Церкви всіх святих; собору Богородиці в Борисполі; церкви-меморіалу в селищі Світанок під Переясловом, церкви у Житомирі. До Черкас вже передано макет каплиці.

Все проростає з дитинства. Пані Лариса згадує: «Попри сталінські тортури, які пережила родина (а багато хто загинув), радянське не ототожнювалося з російським. Національна толерантність — це практично одна з рис, прищеплена в нашій родині дітям... Українство поважалося принципово, попри всілякі дискредитації, але без будь-якого ущемлення національного «я» всіх, хто нас оточував».

В маленькій квартирі архітектора на столі та на підлозі розкладено планшети. На них креслення, увражі «Кришталевого храму». Його будівництво заплановано на місці спаленої ще в часи Батиєвої навали церкви неподалік вулиці Десятинної. Ніхто не знає, який вигляд мала та церква. Саме тому Лариса Скорик екстер’єр задумала як струни, що здіймаються до неба, лишаючи прадавнє-утаємничене як простір, оточений склом стін — вітражів. Тут у всьому простежується ясність мислення та професійна чесність, а ще контакт людини з Небом.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі