«Лицар бідний...» (кончина Віталія Вульфа)

У ці дні оприявнилася одна дивовижність: інтернет-співтовариство, яке зазвичай бурхливо реагує на світські або політичні катаклізми, цей тиждень (згідно з «рейтингами» yandex) найактивніше обговорювало відхід із земного життя Віталія Яковича Вульфа. Хтось у Павутинні з цього приводу навіть здивувався: треба ж, що коїться із цими блогерами, не японське цунамі їх «колише», і не «процвітання» Росії, а кончина - однієї - людини...

Він помер у Москві, у Боткінській лікарні - на 81-му році життя. Промучившись невиліковністю «діагнозу» останні півтора року... І, проте, проживши життя по-своєму складне, але по-своєму - гідне й прекрасне.

Востаннє ми спілкувалися з ним по телефону відразу після Нового року. Голос був слабкий. Але він, немовби пересилюючи себе, говорив про театр, ділився планами щодо нового проекту на російському телеканалі «Культура»...

Його неофіційно називали і людиною-театром, і почесним громадянином лаштунків. А офіційних рядків у його біографії більш ніж достатньо: мистецтвознавець, театрознавець, перекладач, публіцист, доктор історичних наук, заслужений діяч мистецтв, керівник радіо «Культура», заступник керівника телеканалу «Культура», відомий телеведучий...

Тільки він усе одно ніби виходив за рамки лише мистецтва або якогось «-знавства». І вже тим паче вийшов далеко за межі сучасного ТБ. Немовби зрівнявши й себе самого з тими, про кого часто розповідав по телевізору в циклі «Серебряный шар» чи на сторінках своїх численних книжок.

Вульф якимось незбагненним чином скоротив дистанцію - між світом великих (недосяжних, божественних і прекрасних своїх кумирів: героїв різних сюжетів) і... самим собою. Так. І сам став суб’єктом того туманного «срібного» світу, який на зламі ХХ-ХХI століть уже почав пліснявіти, покриватися іржею (або «актуальною каламуттю»). Оскільки «варварство» знову розгорнуло війну проти «культури». А він не міг стояти осторонь - боровся до останнього патрона!

Самотній гіпнотизер, він воскрешав привиди минулого, вдихаючи в них життя, щоб уже сучасні читачі й глядачі часом жахнулися... теперішньому, теперішнім «кумирам». Здавалося, про своїх численних «срібних» героїв він знав набагато більше, ніж ці герої колись знали самі про себе. І всі, хоч би про кого розповідав з телеекрана або в приватних бесідах - Орлова, Ладиніна, Цвєтаєва, Раневська, Товстоногов, Сєрова, Бабанова, Єфремов, Чехов, Дороніна, Демидова, Смоктуновський (і всі-всі-всі...), так от усі вони здавалися мені його «близькими родичами». Членами якоїсь «великої сім’ї».

Хоча своєї сім’ї, як відомо, на схилі літ у нього не було. Так, ближнє коло: люди, яких він цінував і любив.

Проте саме ця людина ніколи не виглядала пригніченою самотністю. Оскільки і Марина, і Таня, і Олег (Миколайович), і Галина (Борисівна), і знову ж таки всі-всі-всі - це теж його «сім’я». Його «рідня». Його батьківщина. Брати й сестри.

Розчинення Віталія Яковича в долях таких «родичів» було, на перший погляд, непоясненним. І, здавалося, він нізащо не погодиться проміняти ідеали справжнього мистецтва (на яких і був вихований у 40-50-60-70-ті) на «дурницю» (часто повторював це слово) зі «своєчасся».

При цьому несправедливо малювати портрет цієї видатної людини лише в ретротонах. Бо він жив і дихав не тільки повітрям «учорашнього» мистецтва, а з неймовірною ревністю - де міг - вишукував і зернинки сучасної справжньої творчості. (Він узагалі мав найважливішу властивість - відокремлювати «удаване» від «справжнього».)

Невтомно відвідував різні театри й не пропускав помітних кінопрем’єр.

Був абсолютно інтегрований у сучасне художнє життя.

При цьому встановив для всіх (і для себе) певну планку: до «вчора», до тієї унікальної висоти в художній творчості, на жаль, нині далеко не всім дано дотягтися... І його думка вважалася критерієм. Одних ця думка дратувала, навіть обурювала, але ніхто не смів сперечатися. Його поважали, навіть боялися.

А він завжди радів вдалим прем’єрам у «Современнике». Як відомо, дружив з Мариною Нейоловою. Були періоди закоханості й охолодження з Галиною Волчек. Останнім часом був уважний до театру імені В.Маяковського (навколо якого нині стільки скандалів). У 90-ті допоміг намацати важливі ноти у власній творчості хорошому режисерові Сергію Яшину в Театрі імені Гоголя, коли там з’явилися п’єси в перекладі Вульфа.

Що казати про 70-ті... Коли його ж переклади драматургії Е.Олбі та Т.Вільямса багато в чому й змінили пуританське обличчя радянського театру. «Трамвай «Бажання» і «Кішка на розпеченому даху» - в театрі імені В.Маяковського (з С.Немоляєвою і Т.Дороніною).

«Солодкоголосий птах...» і «Молочний фургон...» - у МХАТі (з А.Степановою і Т.Лавровою).

Сьогодні дехто каже: «не так» перекладав. А може, варто було б сказати спасибі за те, що просто відкривав ці визначні п’єси...

…Утім, у театрі спасибі кажуть рідко.

Він і сам, до речі, рідко чекав слів подяки. Частіше очікував... ударів долі. Тому що спочатку, як сам мені розповідав, був «невоспринимаем» радянським партійно-теоретичним театральним «угрупованням». Вульф, уродженець Баку, юрист за освітою, захоплений театрал, усім їм - цим теоретико-театральним партбонзам здавався прибульцем. Дивним бідним лицарем, який, бач, розмахує перед носом списом і розповідає про свої «ідеали»...

Та на відміну від радянських псевдокритичних театральних «замовняків» на сторінках спеціальних видань, саме судження Вульфа про театр тоді відрізнялися ліричною суб’єктивністю, емоційною багатозначністю та енциклопедичною ерудованістю. Були це тексти для газети «Культура», для журналу «Театр» чи то різні важливі його книжки, скрізь Вульф «включав себе» - у будь-яку розповідь. Він не міг бути «стороннім», як герой Камю. Він був залученим і в цей художній процес середини ХХ століття, в різні історії неймовірно обдарованих творчих особистостей. Тому що, повторюся, і сам виявився одним з найяскравіших персонажів театральної історії середини ХХ і початку XXI століття...

З його кончиною немовби пролунав трубний голос - єрихонський. Мовляв, цей - таки останній з могікан. І вже після його відходу вам тільки й залишиться, що борсатися у своїх телевізійних «собчачих» пристрастях...

Він підвів риску. І це не відповідний скорботному моменту словесний пасаж. Бо за тією лінією, що залишилася після нього, практично вже й не видно ідеалістів. Частіше циніки й прагматики, економічно інтегровані в сучасні реалії «мистецтва»: надувають щоки, з розумним виглядом велемовно розводяться про творчість, при цьому елегантно «ділять бюджети». Словом, купці, купчики, менеджери вищої й середньої ланки. А він - лицар.

Тетяна Василівна Дороніна колись саме так і назвала Вульфа - лицарем театру. І, як на мене, це одне з найточніших визначень його місії на цій землі.

З лицарською доблестю і з ренесансною гідністю він, як міг, так і охороняв свій «замок», свій «острів» чарівного мистецтва, свою «Ламанчу» - і свою «прекрасну даму». Байдуже, в якому образі вона поставала. Нею могла вважатися кожна самоцінна талановита індивідуальність.

Його лицарство - і в гідних людських учинках. Коли несамовито захищав від «нападок часу» дорогого його серцю Єфремова. Чи коли, на подив багатьох, нагадав людям про те, що в центрі Москви живе й бідує всіма забута 90-річна видатна актриса радянського кіно Марина Ладиніна, яку багато хто, очевидно, вже й поховав.

Чи - його громадянська позиція стосовно Юрія Григоровича: Вульф грудьми став на захист видатного хореографа, відірваного від Большого театру.

Віталій Якович - один з небагатьох - зумів сформулювати тверезі оцінки в підходах до важкого періоду Тетяни Дороніної (часу її керівництва МХАТом). А потім, коли цькування Тетяни Василівни (з боку її недругів) стало просто шаленим, саме Вульф показав «зворотний бік Місяця» - іншу Дороніну. Ту, яку не бажали бачити найманці-огудники.

Пам’ятаю, якось він запросив мене до МХАТу імені Горького на «Вассу Желєзнову». І його погляд на той спектакль, його художня позиція і його ж бездоганний авторитет, начебто охолодили запал «нападаючої збірної». Він дивився цю «Вассу» і захоплювався як мала дитина: «Боже, ви тільки подивіться, як Таня чудово грає! Просто геніально! Ні, це обов’язково повинні бачити всі...» И згодом зняв телепрограму, де хоча б фрагментарно увічнив Дороніну в ролі Желєзнової.

А з якою несамовитістю ламанчського лицаря він бився з опонентами, коли хтось десь у нас іноді намагався підколоти інших мешканців його чарівного «острова» - Аллу Тарасову, Ангеліну Степанову... І взагалі - «старий МХАТ», який він підносив до небес, раз побачивши на цій сцені легендарні «Три сестри» Володимира Немировича-Данченка з Тарасовою, Степановою, Єланською.

Мене іноді вражало, як розумно й достойно ця людина вміла облаштовувати своє життя - і зовнішнє, і внутрішнє. Бо в цьому його житті, навіть у декораціях побуту, не було нічого зайвого. Того, що руйнує, дратує. Того, що відвертає від суті... пізнання і споглядання... У принципі, скромний інтер’єр його квартири в районі Смоленської набережної. І ніякої гонитви за «рубльовськими» цінностями (з його статусом в останні роки!). І ще... відчуття ним цілого світу - а він побував у 42 країнах практично вже на схилі життя - як світу всередині себе. Як дорогоцінної посудини, яку не можна розбити (і нічого розхлюпати з неї теж не можна). При цьому жага життя - неймовірна. І жодних зайвої думки - про вік, про швидкоплинність днів.

Він і справді нібито жив у якомусь окремому від інших ЧАСІ... І вже пішовши від нас, від усіх тих, хто знав його, цінував, любив і шанував, він, звичайно, цим своїм відходом залишив у душах цілковиту порожнечу... «Бідний лицарю, - думається всі ці дні, - хто ж замінить тебе на посту, хто втихомирить кривдників мистецтва і хто втихомирить варварів, які займають усе нові й нові плацдарми...»

Але є й просвітління: адже ніби й не пішов він, а просто повернувся - до них, до своїх дорогоцінних кумирів і «родичів», яких так любив і жодного разу не зрадив.