ЛІДІЯ ЗАБІЛЯСТА ПІДКОРИЛА «ОПЕРНИЙ ЕВЕРЕСТ»

Спектакль «Турандот» Національної опери України став бенефісом народної артистки України, лауреата міжнародних конкурсів Лідії Забілястої, організованим на честь 30-річчя її творчої діяльності.

До участі в бенефісному спектаклі Забіляста лише раз з’являлася в цій партії на київській сцені — у другому прем’єрному спектаклі наприкінці попереднього театрального сезону. Цього разу її партнером, який виступив у партії Калафа, був заслужений артист України Едуард Срібницький, спеціально запрошений із Дніпропетровська, оскільки жоден із київських виконавців Калафа не зміг взяти участь у спектаклі.

Партія Турандот підступна й нещадна до будь-якої співачки, яка за неї береться. Скільки «підводних рифів» має здолати її виконавиця, щоб достойно витримати спектакль від початку до кінця! «Веристські» пристрасті, які вирують на межі душевних і голосових можливостей, переповняють партію від перших до останніх тактів. Перша поява принцеси — у першому акті — це лише мовчазний прохід у сліпучо-сріблястому вбранні у глибині сцени під крики шаленіючого натовпу: «Принцеса, принцеса!» Але який колосальний енергетичний «аванс» отримує Турандот! До того моменту, коли в другій дії вона вийде зі своєю вихідною арією, залишається ще дуже багато часу. Та драматургічну напругу вже визначено, емоційно-енергетичну «планку» виставлено, і не взяти її надалі співачка вже не має права. І ось Забіляста з’являється у сяйві срібних драпіровок свого казкового костюма. Зупинка, сповнена гідності, майже байдужий поворот голови у бік натовпу й несподіване зникнення. У публіки, звісно, холоне кров, тому що ми вже зачаровані й свято віримо у те, що один мимолітний помах руки цієї самітниці здатний і нас самих перетворити на пил. Тим паче що в цей момент на сцені з особливою силою створюється ефект «почту, що грає короля». Тут відразу намітився пластичний почерк Забілястої-Турандот. Насамперед співачка вдається до двох прийомів — розмірені й виразні жести у дусі традицій античного театру, які ніби символізують той чи той поворот душевного стану героїні, і незворушні скульптурні пози, які вона сама шукала ще задовго до початку роботи з режисером.

І ось настає довгоочікуваний момент у другій дії, коли Турандот виходить, щоб загадати чужоземному принцу свої три загадки. Неймовірно високі в теситурному плані фрази, від яких холоне душа, парадоксально вимагають від співачки драматичної наповненості тембру у високому регістрі, та ще й протягом дуже тривалого часу. Забіляста тут не відчуває труднощів. Тому що вона опанувала не лише відповідну вокальну техніку, а й секрет розподілу сил під час виконання такої величезної й важкої партії. Якщо сказати, що в таких вона співає «відсотками з капіталу» — це буде, мабуть, найточнішим визначенням. Але водночас це зовсім не означає якоїсь штучної ощадливості звучання. Просто співачка вміє в кожному такті партії виявляти співучість і єдність музичної фрази. А це саме собою вже виключає будь-яку надмірну напруженість вокалізації. Чи варто говорити, що таких тонкощів навряд чи можна навчитися у стінах консерваторії. Опанування ними — прерогатива сформованого майстра, який мав величезний сценічний та співочий досвід. І ось усі три загадки вже розгадані. «Надія... Кров... Турандот», — послідовно вигукує Калаф. А далі на виконавицю партії принцеси очікує нове випробування, про яке глядач не повинен і здогадуватися. Після ефектних динамічних кульмінацій (а кожна загадка — це «не один літр крові» як для Калафа, так і для Турандот) настає найскладніший в ансамблевому плані епізод. Принцеса розпочинає діалог із Сином Неба (Імператором), який перебивається і репліками Калафа. Після таких найскладніших сторінок партитури перед виконавицею партії Турандот постає нове завдання. Повністю перебудувавшись, треба перейти на «звабливо-прекрасну» кантилену, щоб відразу, без будь-якої підготовки, вступити в масштабний ансамбль з участю всього величезного хору, відразу «здійнявшись» до крайніх верхів, та ще й так, щоб «прорізати» голосом украй насичене звучання всього оркестру, величезного хору й двох тенорів... Здається, тут Забіляста залишає поза конкуренцією будь-які інші сопрано. Вона майстерно вміє «переключатися» у тому, що стосується і характеру, і динаміки, і, звичайно, її потужне сопрано в ансамблях без зусиль «покриває» будь-який склад виконавців. Завдяки Забілястій у такі моменти свідомість глядача далеко відлітає від казково-ілюстративної картинності образу Турандот. Ми вже бачимо не просто китайську принцесу, придуману італійським казкарем кілька сотень років тому. У потрібний момент співачка вміє явити нам саму душу героїні, її жіночу суть у найбезпосереднішому прояві, не обтяжену умовностями жанру. І в цьому — сила її артистичного дарування.

Що ж до третьої дії, основне в ній — величезний дует Турандот і Калафа. Дует-боротьба, дует-протистояння, але в результаті все-таки — дует кохання. Холодні сині тони, блукаючи фіолетовою частиною спектра, нарешті приводять нас у царство весни й сонця. Казкова метаморфоза, що відбувається в природі, воцаріння любові й злагоди поступово передається співачкою в пластиці й, головне, — у звуці. Зовсім інакше починають звучати її знамениті «піано». Як квітка, розпускається душа Турандот і відкривається назустріч коханню. Ключовий, переломний момент у душевному зростанні своєї героїні Забіляста підкреслює мовою жесту. Вперше потрапивши в обійми Калафа, вона раптом відчуває себе ще слабкішою, ніби завмерлою, і з цього моменту ми вже бачимо й чуємо нову Турандот. Знахідки співачки в цій партії свідчать про її тривалі та наполегливі пошуки, що увінчалися гідним результатом. Особливо варто сказати про вміння Забілястої носити костюми принцеси. Її оперним героїням доводиться носити найрізноманітніші костюми, які часом не мають нічого спільного зі звичним життям поза сценою. Вміння поводитися з такими костюмами — її природний дар. Робота Забілястої над образами не припиняється ніколи — у мистецтві не буває дрібниць, а співачка приділяє увагу кожній деталі.

Виступ у «Турандот» вкотре переконав публіку в тому, що, крім інших творчих іпостасей, Забілясту слід визнати блискучою пуччінівською співачкою. Це підтверджують і її успіхи в партіях Чіо-чіо-сан («Мадам Баттерфляй») і Мімі («Богема»). Мабуть, наближається і той час, коли Забіляста постане перед глядачем у партії Тоски — ця опера буквально створена для голосу співачки. Втім, прослуховування «Турандот» у виконанні Забілястої наштовхнуло ще на одну думку. У зв’язку з новою київською постановкою «Дона Карлоса» Верді, що готується, є всі підстави очікувати призначення співачки на партію Єлизавети Валуа. Оскільки вердіївські опери надзвичайно близькі їй за духом, і після такої перлини драматичного репертуару, як «Турандот», у неї чудово вийшла б і партія Єлизавети.

Після спектаклю прямо на сцені відбулося пошанування Лідії Забілястої. Було зачитано безліч вітальних телеграм, вітання від Президента України, вручено чимало ювілейних адрес, з’явилося море квітів. Виступили заступник міністра культури й мистецтв, генеральний директор Національної опери, прийшли привітати співачку і її земляки з Кіровоградщини. Там-таки Забілястій вручили літературно-художню премію Володимира Винниченка й подарували їй власний портрет, виконаний одним із земляків. Власне кажучи, ювілейні заходи в житті співачки розпочалися задовго до спектаклю «Турандот». Наприкінці серпня їй було вручено орден Княгині Ольги. А за два дні до бенефісу відбулася презентація її нового компакт-диску, аудіокасети з українськими народними піснями й оперними аріями, книжки «Голос — як струни душі…», присвяченої творчості співачки, і виконаного зі смаком плаката, на якому Забілясту зображено в партії Турандот.