«ЛАВИНА» — ЦЕ НЕ ЛИШЕ СТИХІЙНЕ ЛИХО

Республіканський Будинок кінематографістів відвідує публіка, яка добре знається на кіно й найчастіше ще до перегляду багато чула чи читала про прем’єрний фільм. І тому кількість глядачів на сеансі в Будинку кіно дуже вірогідно відбиває майбутній рейтинг фільму.

Ця передмова знадобилася мені лише для того, щоб небезпідставно стверджувати: днями ми подивилися картину, яка користуватиметься в глядачів великим успіхом. Це робота російського режисера Івана Соловова «Лавина». (Починав І.Соловов як документаліст, причому дуже успішно: його фільми відзначені призами та дипломами на міжнародних і вітчизняних фестивалях. В ігровому кіно найвідоміша картина «Караван смерті».)

Втім, траєкторію успіху нової роботи Івана Соловова можна було вгадати. По-перше, це мелодрама. Жанр, незаслужено забутий сьогодні вітчизняними (під цим визначенням я, природно, розумію країни СНД) кінематографістами, але завжди улюблений глядачами. По-друге, сценарист фільму — відома письменниця Вікторія Токарєва, чиє ім’я не потребує реклами. По-третє, гучна груднева прем’єра картини «Лавина» у Московському Кремлі вже зробила ризиковану заявку на глядацький успіх. (До цього права представляти свій фільм у Кремлі удостоївся лише Нікіта Міхалков. Як ви пам’ятаєте, це був «Сибірський цирюльник». Коментарі, здається, зайві.)

І проте, особисто я, приміром, йшла на прем’єру з почуттям певної недовіри. Крім тієї позитивної інформації, про яку я вже говорила, мені вдалося знайти й різко негативну. Мовляв, надлишок красивостей, невмотивованість ситуацій, неправдиві діалоги і т.п. і т.ін.

...Згасло світло, і розпочалося дійство. Кількома фразами описати його можна так: відомий піаніст (Олександр Феклистов) живе в любові і злагоді з розумною, всерозуміючою дружиною (Ганна Каменкова), турботливою тещею (Ніна Гребішкова) й двома дорослими вже спадкоємцями, які хоч і підносять інколи «етюди» на тему «батьків і дітей», але особливої тривоги поки що не викликають. Зрозуміло, фанатично відданий музиці Ігор Місяцев (так звуть героя) зрештою переоцінює свої моральні та фізичні сили і неохоче відправляється в несезон у будинок відпочинку. А що трапляється звичайно під час відпустки з вільними від звичних життєвих обов’язків інтелігентами, які рефлексують?.. Правильно, «курортний роман». Причому це трапляється й у драмі, і в комедії. (Пригадайте хоча б «Даму із собачкою» із літератури та «Любов і голуби» із кіно.) А вже в мелодрамі (якою, як уже згадувалося, є фільм «Лавина») сам Бог велів.

Ну а далі як по писаному. Флірт переростає в роман. Герой залишає сім’ю. Страждання дружини. Проблеми й навіть трагедії з дітьми. Неможливість творити і небажання жити. Та в результаті все-таки — хепі-енд і сльози подяки в глядачів, які виходять із залу.

Це схема фільму, застосовна практично до будь-якої мелодрами. Про деталі можна і, що найголовніше, слід міркувати самому. І я лише пропоную вам свій суб’єктивний погляд на прем’єру, яка відбулася.

По-перше, фільм Івана Соловова слід дивитися вже тому, що акторський ансамбль він підібрав не просто майстерно, але тонко і з урахуванням нюансів «знаковості» героїв у картині. Вже згадуваний мною популярний і затребуваний сьогодні Олександр Феклистов грає нервово, небайдуже і дуже правдиво долю людини, яка відбулася у професії, звикла до комфорту та спокою в родині, яка розгубилася, зіштовхнувшись у вже зрілому віці з реаліями життя, з якими він дотепер не стикався.

Як завжди переконлива Ганна Каменкова, яка грає свою роль пастельними фарбами, які (так само, як завжди в цієї талановитої акторки) раптом починають «кричати» експресивно й потужно.

Розлучниця, майже «жінка-вамп» Лариса Борушко-Меньшова дещо програє своїм основним партнерам у майстерності, проте тримається в ролі дуже органічно, що вже важить немало, оскільки вона — акторка театральна (працювала в Московському театрі ім. Гоголя) і до фільму «Лавина» мала лише єдину зустріч із кіно. 1990-го Лариса зіграла головну роль у телефільмі «Дим», екранізації повісті Тургенєва. До речі, про те, що Іван Соловов не помилився, ризикнувши затвердити на одну з головних ролей акторку, свідчить той факт, що сьогодні Лариса Борушко-Меньшову помітили й інші режисери. Приміром, відомий і дуже перебірливий Олександр Адабаш’ян, який закінчив нещодавно зйомки «Азазель» за Ю.Акуніним.

Приємно й розумно «обживає» всі ситуації у фільмі лише однією своєю появою друг героя, улюблений мною Михайло Козаков.

Епізоди, зіграні Ніною Гребішковою і Оленою Козельковою (теща і дружина друга), вкотре підтверджують, які важливі для створення атмосфери у фільмі другорядні персонажі.

Блискуче відтворена, по-моєму, сцена в ресторані, де Станіслав Садальський укотре довів, що не одними «Кірпічами» вимощений шлях до популярності.

Відкриттям для мене стали імена Олени Котихіної (дочка Ганна) й Андрія Чадова (син Алік). Вони органічно вписалися в ансамбль майстрів і не лише не зіпсували його, а й привнесли нотки сучасної акторської школи, що тільки прикрасило фільм.

Картина гарна візуально (попросту кажучи, непогано знята), а це, погодьтеся, для мистецтва кіно важливо.

Оригінальна музика композитора К.Шевельова.

А ось художник по костюмах чи новачок у професії, чи дуже мало обертався(-лась) у колі людей, про яких йдеться у фільмі. Принаймні у мене створилося таке враження. Усе, що стосується його участі в картині (крім образу героя Михайла Козакова, який, мені чомусь так здається, він придумав сам, та, мабуть, одяг молоді), викликає в мене бажання сказати сакраментальне: «Не вірю!» Хоча, може, це й не настільки важливо в мелодрамі, де, як відомо, перше місце приділяється почуттям. А це, як кажуть, є в мене. Вірніше, у режисера фільму «Лавина» Івана Соловова.

P. S. Залишається додати, що нагодою для цих нотаток послужив не просто новий фільм І.Соловова «Лавина», а проект «Російське кіно: прем’єри в Києві», який проводить Національна спілка кінематографістів України та представництво в Україні Російського центру міжнародного та культурного співробітництва при уряді Російської Федерації. Це не обов’язковий реверанс організаторам прем’єрного показу, але щира вдячність глядача, який заскучав за справжнім (нехай і суперечливим!) вітчизняним кіно.