La femme завжди права. «У живописі не повинно бути деструкції», — вважає художниця Лариса Клюшкіна

Про «пробудження весни» на столичній арт-території сповістила виставка La femme в галереї «Арт-фокстрот», що на Андріївському узвозі. Художниця Лариса Клюшкіна в цій експозиції представила близько 60 своїх робіт. Її жіночі образи — у серіях «Знемога», «Кармін», «Вечірні малюнки», «Black/White». А також в окремих роботах — «Модель, що сидить», «Модель у зеленому», «Модель у білому». Нещодавно художницю вшановано медаллю асоціації графіків імені Франтішека Купки (Прага). Цікаво, що така ж нагорода є в послужному списку Стівена Спілберга і Майї Плісецької. На нинішній виставці художниця вперше постала не лише в амплуа живописця, а й емоційного графіка.

— Ларисо, ваш цикл присвячений жінкам. А сама виставка La femme — спонука до емоційного піднесення, пов’язаного із цвітінням і весною?

— Так, це адаптація до весни. До того ж експозиція відкрилася після Дня закоханих. От ми й вирішили на цьому зіграти. У моїй творчості рефреном проходять жіноча фігура, жіночий образ. До речі, саме графіку в Києві представляю вперше. До цього виставки проходили в Німеччині, Празі... Більшість моїх робіт створено все ж таки у живописній, а не графічній манері. Але щось спонукало мене зайнятися графікою...

— Назва і дух експозиції — це більше французький колорит. В уяві — образ француженки, а не українки.

— Це прийшло випадково. Образ жінки французькою звучить загадково. Хоча мені цікаві працюючі, розумні, сильні й самодостатні жінки, я, втім, далека від ідей фемінізму і всієї його філософії.

— Роботи в експресіоністській манері. Тобто ваш арт-поціновувач має сам міркувати над заданими образами.

— Для мене головне — емоція і стрибок... А ілюструвати якісь сюжети мені зовсім не хочеться. Абсолютно не цікавить реалізм. Те, що вже пізнав, стає нецікавим. Приваблює сам настрій, стан. Свої роботи пишу з пам’яті — і жіночі образи, і пейзажі, і натюрморти. Ще мені цікаво передавати не тримірний світ, а двомірний. Але всьому голова — колір. До того ж останнім часом я, можна сказати, закохалася в лінію. Напевно, саме звідси ця серія графіки. Лінія дуже інформативна, це свого роду носій енергії — згадаймо Пабло Пікассо, Василя Кандінського.

Абстракція — найвища форма прояву живопису. Але чиста абстракція мені поки не вдається. «Хорошу» абстракцію зрозуміє кожен. А ще хочеться більшого формату. Адже він диктує свої особливості. А кожна виставка для мене — це спроба відстояти свою точку зору.

— Чи є у ваших образів якісь жіночі прототипи?

— Я дуже люблю американських експресіоністів. Захоплююся художником Антоні Тапієром... Коли прочитала про нього, то зрозуміла, що в принципі у нас подібні завдання — це відхід від реалізму і наявність залишкового принципу фігуративу. І от шукаєш усілякі способи, аби виконати це завдання.

— Розкажіть про своїх учителів...

— Улюблений учитель — Мико­ла Близнюк. Він випускник Львівської академії мистецтв. Тому багато хто запитує: «У вас львівська школа?»... У нього я вчилася в художній школі в Ангарську Іркутської області, але інші викладачі в нас були з Петербурга. Саме він прищепив мені сміливість. Він дуже заохочував мій напрям, виділяв мене як улюблену ученицю.

— Деякі арт-критики кажуть, що ваша манера схожа на сезаннівську, він також свого часу тяжів до живої комбінації ліній.

— Не згодна. Так, дуже люблю імпресіоністів. Але не ставлю перед собою такого завдання. Імпресіоніст — це світло, колір, враження. А для мене світло не відіграє особливої ролі...

— Чи часто ваші роботи викликають несприйняття?

— Трапляється. Ось днями відчиняються двері, входить чоловік... Зупиняється в дверях, потім на весь голос: «Що тут дивитися! Срамота та й годі!».

— У світлі останніх рейдерських атак на художні майстерні — можете розповісти, як у вас із «квартирним питанням»?

— Мені в цьому плані пощастило — майстерня в мене власна. Згадую слова Гогена: «Мене всі сприймають як сильну особистість, тому ніколи й ніхто не допомагав!». Так і в мене — ніколи нічого не давали мені просто так. Усе сама. Був період, коли працювала вдома, поки донька в школі... Потім усе мила, виставляла незакінчену роботу на балкон, щоб донька в цей час змогла вчити уроки...

— Як ви гадаєте, чи може щаслива людина і митець передати біль і страждання у своїх роботах?

— Особисто я не можу працювати, коли мені погано. У мене немає енергії. Рука не тримає пензля. Вважаю, живопис має бути розумним. Але показувати біль і страждання — шкода полотен і фарб... Для цього є безліч інших засобів — фотографія, документальне кіно, всілякі інсталяції, відео. Живопис — інший вид мистецтва. Тут не повинно бути деструкції. Таке моє переконання.

Ефірні істоти Лариси Клюшкіной в експозиції La femme ніби звертаються до притлумлених до пори оптимізму, емоційного піднесення, активності, радості. Арт-критик Ута Кільтер із приводу цих робіт сказала: «Це те, що приймається беззастережно. Саме цей посил — відвертий меседж позитиву — глядач чітко сприймає поза, ДО будь-яких пояснень, прояснень...».

В експозиції представлено багато порівняно невеликих за розміром робіт. Але буревій емоцій, духовна спонука до діалогу в них досить потужні. Лариса зізнається, що їй не цікавий реалізм. Хоча й заперечує заданий критиками «ліричний експресіонізм».

Тут в усьому панує експресія. З її допомогою художниця й створює свою реальність — абсолютно нову, певною мірою віртуальну. Подібних жіночих образів не знайдеш, вони асоціативні, вигадані. Вони позбавлені перспективи... А образ тримають фігура і форма.

Деякі жіночі силуети створювалися не кольором, а однією безперервною чорною чорнильною лінією. Або ж кількома штрихами олією. «У моїх мотивах — лише залишки натури. Мені часом навіть закидають, що я неправильно пишу жіночі образи... Але головне — зламати стереотип, а настрій створити кольором». Художниця пише соковито, розгонисто, райдужно. Але інтуїція підказує їй, коли потрібно зупинитися, аби «не переборщити». І не втратити тієї іскри колористичної гами й цільності образу кожного з полотен, котрі, як зауважували критики, «співають оду тілесності».

З досьє

Лариса Клюшкіна народилася в Україні. Але до 16 років жила в Росії (її батько — військовий). Закінчила Ангарську дитячу художню школу, потім Київську академію мистецтв. З 1992 р. — учасник художніх виставок в Україні, Німеччині, Чехії, Словенії, Румунії, Америці, Польщі, Росії, Йорданії (на запрошення короля виставка проходила в Королівському виставковому залі в Аммані). Член Спілки художників України.