КОНЦЕРТ ГАЛОПОМ

…Зайві квитки на далеких підходах до філармонії циганили із шостої години вечора. А юнак із розпачливою табличкою на грудях «Куплю квиток на «Піккардійську терцію», схоже, так і залишився поза Колонним залом імені Лисенка. Це й не дивно: всі квитки були розпродані за кілька днів до концерту — і публіка гронами звисала з балконів (партер, зрозуміло, був заповнений ущерть).

«Піккардійці» давали свій перший (за вісім років існування!) самостійний сольник у Києві. А взагалі, виступають вони, подейкують, більше за кордоном, ніж у рідних пенатах.

Та це не означає, що їх мало знають в Україні. Касети «Піккардійської терції» мають незмінний попит (в основному на «інтелігентсько-нонконформістських» розкладках майдану Незалежності). А виступи «Піккардійців» на FM-студіях і телебаченні вигідно відрізняються — культурою, професіоналізмом, бездоганністю побудови і смаку — від жуйної ро-сійської попси. Таким чином, інтерес київських слухачів до «вокальної формації» (саме так називає себе чоловічий секстет зі Львова) цілком закономірний і виправданий.

Отже, інтерес сформований, але не лише він. Давно вже сформована й міфологія «Піккардійської терції». Тут є переказ про «заробляння співом на гітарі», про «бажання, яке спорадично виникає, але не реалізується з різних причин, переїхати до Києва», про «фантастично-нелюдську майстерність», про «стильову строкатість і неперебірливість». Нарешті, сама назва — «Піккардійська терція» — додатково міфологізує образ музикантів, оскільки виносить у помітний заголовок (свого роду торгову марку) суто локальний термін, відомий лише вузьким фахівцям.

Але все це — і багаторічне тримання київської публіки на «голодному пайку», і реальна присутність у музичному просторі України, і міфи з легендами, і передконцертний ажіотаж — відходить на другий (третій, п’ятий, енний) план із першими ж звуками концерту. Близько чотирьох десятків номерів вмістилося у два повноформатні відділення так щільно, що часом з’являлося відчуття перенасиченості. Того, що проспівали «піккардійці» за один вечір, цілком могло б вистачити на два концерти. Та й за стилістикою — різноманітною й різноскерованою — програма природно розпалася б на відділення — рок-н-рольне, фольклоризоване, джазове, баладне...

Втім, не будемо про те, що могло б бути. Поговоримо про те, що відбулося.

Феномен «Піккардійської терції» спирається на дуже широкі і своєрідно переломлені традиції. Це насамперед відрізняє їх від інших зовні схожих груп («Mansound», «Джаз-експромт»), орієнтованих переважно на американізовано-джазові стандарти. Корені «піккардійців» ідуть не стільки в джаз (хоча це щеплення відчувається постійно), скільки в глибини європейської культури. У їхньому співі відчуваються відгомони англо-кельтських балад, тут проступає німецька хорова традиція лідертафель і австрійська манера йодлей. Можна почути тут, хоч як це парадоксально, і відгомони грузинського чоло- вічого багатоголосся. Нарешті, незаперечні національні українські корені «вокальної формації» — міський та сільський фольклор, український бароковий спів (партес, канти).

«Спільним знаменником» усього цього різноманіття є мелос — насичений, кантиленний, рельєфний, яскравий, — який так точно вказує на кордоцентричність української ментальності. Мелодії «Пустельника», «Нехай у холод і вітри», «Перед образом Христа» відомі шанувальникам «Піккардійської терції» дуже добре. Характерно, що зал підспівував артистам — і не мугикав нерозбірливо, а справді знаючи слова — усі строфи!

Гадаємо, що «піккардійцям» київська публіка сподобалася. Але вони цього не виявляли — не прагнули «випити оплески до останньої краплі», гнали, гнали і ще раз гнали. Ніби квапилися на потяг.

Втім, щодо прискореності концерту можна поміркувати окремо. По-перше, рішуче переважали швидкі речі. Ліричний струмінь, властивий «піккардійцям» і відомий шанувальникам їхнього мистецтва за записами та «живими» концертами, виявився певною мірою завуальованим, приглушеним. По-друге, тотальне прискорення добре відомих ліричних хітів знівелювало мелосність і затушувало контрастність концертних номерів. Відтак перед нами з’явилася трохи незвична «Піккардійська терція» — ділова, урбанізована, яка сумлінно відпрацьовує важливий концерт (чи не прояв це європейського ритму життя — прискореного, дина-мічного, хронометризованого до секунди?). Цілком зрозуміле бажання показати все, розгорнути творчість, як строкате віяло, і здивувати цим павиним хвостом киян неминуче викликало в аудиторії відчуття поспіху. Реальну піккардійську терцію (не групу — вокальну формацію, а мажорне закінчення-просвітління, приміром, у пісні «Горіла сосна») прослухати вдалося. А насолоджуватися нею було вже ніколи. Концерт мчав галопом.