Конкурс молодих виконавців: «БАБУСИНА СКРИНЯ»

—Насправді естрада не має нічого спільного з конкурсною діяльністю, вона розвивається поза всякими конкурсами. Як правило, справжнім артистом стає той, хто програє конкурси і робить із цього правильні висновки.

— Тоді навіщо потрібні виконавцям конкурси?

— Не знаю... Щоб заробити гроші, не бути бідним...

На нинішньому, традиційному для «Слов’янського базару», конкурсі молодих виконавців популярної пісні лауреати заробили не багато. Вперше за всю історію конкурсу журі розділило кожну премію (Гран-прі — DM10 тисяч, перша, друга і третя премії, відповідно, — DM6, 4 і 2 тисячі) між двома конкурсантами.

Юрієві Рибчинському, нашому естрадному метру, який судив не один виконавчий конкурс, важко заперечити. А про смисл проведення конкурсів наважуся додати лише традиційне: для виконавців це можливість на інших подивитися і, що найголовніше, себе показати.

Втім, для чого в нас існують різноманітні конкурси — запитання особливе. Просто «заявити про себе» вже нецікаво. Важливо, для чого ти це робиш. На багатьох конкурсах це робиться для того, щоб тебе побачили й оцінили імпресаріо чи продюсери, оцінили настільки, що взялися б якомога дорожче продавати твій талант. Звичайно, для цього потрібно не на вітчизняних конкурсах виступати, бажано їхати куди-небудь чимдалі від дому — туди, де продюсери й імпресаріо існують як вид. Вітчизняні ж конкурси й фестивалі, як інколи може здатися недосвідченому глядачеві-слухачеві, влаштовують спеціально для того, щоб ніщо принципово нове і справді оригінальне не пробилося крізь асфальт традиції. Насправді це не зовсім так. Наші конкурси і фестивалі — це, безперечно, свого роду асфальтування, але «не пущати» — не самоціль. Це, якщо хочете, благоустрій такого собі простору, в якому мистецтво певного виду, якості, стилю буде добре продаватися. Це виховання споживача, нітрохи не менше, ніж пошук і орієнтування виробника (хай уже вибачать мені таку виробничу термінологію представники шоу-бізнесу). І якщо люди, які організовують той чи той фестиваль, хочуть залишатися в рамках певної традиції й успішно продавати відповідну продукцію, то не варто чекати, що вони будуть копати самі собі яму, просуваючи на нашу естраду щось принципово нове.

Однак від конкурсів та фестивалів узагалі повернемося до чогось цілком певного. Ті, хто стежив за конкурсом, не міг піддати сумніву слова президента фестивалю «Слов’янський базар» композитора Олександра Злотника, який, характеризуючи конкурсантів ще до початку змагання, підкреслив їхній високий фаховий рівень.

Молоді виконавці досить добре співали з оркестром; володіння голосом, музичний матеріал, аранжування — на порядок вищі, ніж торік; та й у конкурсних таблицях І й ІІ турів вони «йшли» з відривом не більше двох-трьох балів один від одного. На професіоналізмі конкурсантів наголосив сам маестро Мішель Легран, який очолив міжнародне журі.

Проте учасників рівня «відкриттів» попередніх «Слов’янських базарів» на конкурсі не виявилося. Перемога китаянки Фен Жуїлі і конкурсанта з Грузії Дато Худжадзе була багато в чому закономірною: обидва володарі Гран-прі — досвідчені артисти, популярні й шановані у своїх країнах (Фен — солістка Армійського ансамблю, а Дато працює в популярній грузинській групі). В оточенні початківців — молодих дарувань, які приїхали на конкурс, вони мали дуже переконливий вигляд.

У першому турі учасники традиційно проспівали по слов’янському шлягеру з репертуару знаменитих естрадних співаків. Виконати пісню, яка у свідомості публіки «зрослася» з голосом і образом того чи того співака, не скопіювавши еталон, а показавши власне виконавче обличчя, — непросте завдання для початківця.

Дато Худжадзе, мабуть, єдиний «поцілив у десятку», вибравши милі серцю української публіки «Чорнобривці» — чудову пісню, не обтяжену виконавчими еталонами й асоціаціями з конкретною зіркою. Легка, модна соул-хіп-хоппова ретуш, м’який голос і чарівність Дато спрацювали миттєво — публіка нагородила його кількома потужними хвилями оплесків, а журі — високими балами (а в результаті — і половиною Гран-прі). Голова журі, щоправда, поставив конкурсантові низький бал, високо оцінивши, у свою чергу, чарівну Фен Жуїлі, яка виконала пугачовський хіт «Три счастливых дня». Вже після завершення фестивалю французькі гості із супроводу мсьє Леграна дивувалися: «Чому слов’яни, які мають таку багату музичну культуру, копіюють американські зразки?» (Очевидно, вони мали на увазі не тільки і не стільки слов’ян.)

Хоча конкурс у рамках фестивалю — це насамперед змагання виконавців, залишити поза увагою музику, яка звучала, не можна, адже пісня та її виконавець, так би мовити, єдині. Конкурсанти виконували музику дуже різну — від радянської естради 70-х і музики в стилі ВІА 80-х років до звичних уже гібридів поп-музики з елементами року і фольклору. Цей музичний калейдоскоп схожий був, за рідкісними винятками, на демонстрацію речей, скроєних за мірками музейних експонатів. Гарні, добротні варіації на старі музичні моделі у вустах молодих артистів звучали трохи неприродно, вони сприймалися як у сукнях із бабусиної скрині, що, втім, уже стало фірмовим знаком «Слов’янського базару».