Коли на сцені Гришковець — «все, что было не со мной, помню»

Якими тільки визначеннями не намагалися критики нагородити Євгена Гришковця. Перше, що всім спадало на думку, — людина-театр, людина-оркестр. Він належить до тих надзвичайних людей, говорити й писати про яких можна з приводу і без. Ну, а коли в такої людини день народження або вона, скажімо, лаштується приїхати до вашого міста на гастролі, — то це подвійний, потрійний привід для того, аби ще раз поділитися з читачем радістю спілкування з нею та її героями.

Отож, у Євгена Гришковця минулого тижня і справді був день народження. І хоча тридцять вісім — дата не ювілейна, чому б не привітати хорошу людину з цим знаменним днем приходу в наш світ, багатий як на маленькі, так і на великі радощі, як на великі, так і на маленькі страждання. І побажати, щоб цього разу йому подарували не якийсь там светр чи іншу, можливо, і практичну, але не вистраждану річ, як це траплялося в дитинстві (про що він повідав у своїй «...Собаці»), а щось дуже бажане й заповітне. Той факт, що Гришковець народився під знаком Водолія, пояснює в його характері та долі дуже багато чого. Із власного досвіду спілкування з людьми, котрі народилися в лютому, знаю, що вони з дивовижною готовністю беруться за нові справи. Що вони, як вода, рухливі й стрімкі у прямуванні до мети. Так само легко, як вода, здатні знаходити будь-які форми, залежно від зовнішніх обставин, у які потрапляють. Гришковець, який має відвагу виходити на публіку в найрізноманітніших іпостасях (письменника, актора, режисера, співака), із завидною легкістю — принаймні зовні — долає опір будь-якого матеріалу, рухаючись по житті, як це й личить Водолію, наче потужна річка, що завойовує дедалі нові й нові території, вбирає в себе всі струмочки та притоки, які впадають у неї. Усе, що вливається в життя Гришковця — література, музика, театр, кіно, — дивовижним чином стає органічною частиною його самого. Можливо, завдяки цій своїй здатності — зовнішні враження світу переплавляти в горнилі свого серця на коштовні золоті злитки, він і став феноменом нашого часу — протягом кількох останніх десятиліть театральний світ однієї шостої суші не знав такої стрімкої і природно зробленої кар’єри, що принесла б людині таку славу й популярність.

А нині уявіть собі, що Євген Гришковець знову приїжджає до Києва. Хто ще може ризикнути привозити кілька разів у одне й те саме місто одні й ті самі спектаклі? Гришковець роз’їжджає зі своїми театральними роботами, які перетворилися за кілька років на класику, не лише містами і селами неосяжної його батьківщини Росії, а й Європою, де став бажаним гостем багатьох престижних фестивалів (Авіньйон, Відень, Париж, Брюссель, Цюріх, Мюнхен, Берлін). Ось і в Києві, що познайомився з ним п’ять років тому на фестивалі «Мистецьке березілля», 13 і 14 березня на сцені Театру російської драми імені Лесі Українки актор знову зіграє «Как я съел собаку» та «ОдноврЕмЕнно».

Моноспектакль «Как я съел собаку» він уперше показав для сімнадцяти глядачів у курилці біля буфету Театру Російської армії в листопаді 1998 року, після чого його життя круто змінилося. Актор уже кілька разів обіцяв більше його не грати. Але минав час, письменник Гришковець оновлював для режисера Гришковця текст, і актор Гришковець знову й знову виходив на сцену. І вже не півтори, а добрих дві години розповідав про своє кемеровське дитинство, в якому холод сибірських зим розтоплював затишок теплого дому, сповненого любові й турботи про маленького хлопчика. І про те, як, потрапивши зі студентської лави на тихоокеанський флот, він у своїй багатій уяві змушений був створювати з японців образ ворога, а також, усупереч бажанню, «ласувати» з корейцем (товаришем по службі) плоттю безталанної псини, яка нарвалася на собакоїда. І каятися при цьому, просячи вибачення в уявної дівчинки, що зі сльозами на очах шукає вулицями вечірнього міста свого загубленого маленького друга. Особисто я так просто й так проникливо розіграні актором життєві ці історії піду дивитися втретє. Бо я хоч і народився в протилежному кінці величезної свого часу країни й служив не на флоті, а в танку, та й собачатини ніколи не їв, проте щоразу переживаю ці розказані з винятковою щирістю і безпосередністю історії з такою щемливою ностальгією, ніби вони сталися зі мною.

Гадаю, не лише я захочу подивитися ще раз і «ОдноврЕмЕнно», другий моноспектакль Гришковця, який закріпив за актором успіх і славу одного з найоригінальніших, найсерйозніших акторів і режисерів сучасності. Бо в ньому він, зніяковіло відрекомендувавшись публіці, знову висловить свій подив із приводу того, як же це машиністам електровозів не набридає все життя мотатися між двома містами одним і тим самим маршрутом, після чого почне роздягатися до трусів. Але не для того, щоб спокусити зал сеансом цього кумедного, незграбного й неефектного у своїх рухах стриптизу. А щоб, стоячи поруч із пластмасовим медичним манекеном перед заінтригованою публікою, запитати в нього: невже наше «Я» зводиться до всіх цих легень, нирок, печінок, серця й іншого «лівера»? Запитати в себе, подивившись уранці в дзеркало й навіть залишившись своїм виглядом задоволеним: у дзеркалі «він», а де тоді «Я»? А потім Гришковець розповість, як на Новий рік намагався усвідомити, пережити всіма фібрами своєї чутливої до болю й радості цього світу душі перехід планети в нове тисячоліття. І цією розповіддю навчить нас знаходити щастя в найпростіших речах у найбуденніші хвилини нашого життя, що минає завжди тут і тепер.

А коли Гришковець поїде з Києва в інші великі й маленькі міста, я піду на Петрівку, аби купити збірку його п’єс «Зима», видрукувану в «Эксмо» наприкінці минулого року, десятитисячний наклад якої за місяць було розкуплено на 80 %. Там само можна буде пошукати і його новий «гитарный, чертовски модный по звуку, очень пронзительный» альбом «…Петь», недавно записаний із групою «Бигуди». Коли ж п’єси буде прочитано, а музика з «…Петь» міцно засяде у вухах, треба буде зайти в Інтернет, аби дізнатися, чим ще Євген Гришковець збирається здивувати нас найближчим часом. Одна інтрига вже є — у МХАТі імені Чехова він має випустити разом із Камою Гінкасом спектакль, у якому «старий і дитина розмовляють про все, що у світі діялося й діється».