Код Франка. Онук великого письменника поки що безрезультатно обстоює ідею створення в столиці музею Каменяра

Поділитися
Ювілей Івана Франка країна оцінила в 34 мільйони (гривень). Цифра проходить окремим бюджетним рядком...
Роланд Тарасович Франко в редакції «ДТ»

Ювілей Івана Франка країна оцінила в 34 мільйони (гривень). Цифра проходить окремим бюджетним рядком. Багато це чи зовсім нічого для матриць національної культури (нинішнього року 150-ліття від дня народження письменника, буквально днями — 28 травня — 90 років від дня його смерті), питання в даному контексті двозначне. Як стало відомо «ДТ», лише половина суми може піти на ремонт доріг або газифікацію селищ, так чи інакше пов’язаних із Каменярем. Піди потім полічи, скільки чого відремонтували чи газифікували. Решта — нібито творча складова. А це святкові заходи, ювілейні видання або культмасові поїздки на пленер у Закарпаття вчених-франкознавців із доповідями на «тему». Уже засновано (є рішення уряду) навіть міжнародну премію Івана Франка. Кажуть, за своєю статусністю й фінансовою складовою її буде прирівняно до Національної Шевченківської. Хоча, на жаль, навіть нині, у ювілейний франківський рік, практично нічого не видається з творів письменника. На книжкових прилавках удень із свічкою — ані поезії, ані прози (хто знайде — нехай повідомить). Про давно очікуване повне — стотомне — зібрання його творів годі й казати. Дай Боже, аби спекли цей коровай бодай до 160-ліття. Усією громадою, усім колгоспом, усією родиною зламуємо «коди» (чи інші «замки»), а ключ до унікального феномена вітчизняного письменника, до тих таємничих дверцят, за якими може бути схований секрет його генія, схоже, ще доведеться шукати... Принаймні онук письменника, Роланд Тарасович Франко, котрий гостював у редакції «Дзеркала тижня», говорив про поточні видавничі справи без особливого ентузіазму.

Онук Франка — людина непублічна. Що називається, зайвий раз «не світиться». Читач, дистанційований від перипетій літературно-світського життя, можливо, навіть здивується: невже такий близький родич творця «Украденого щастя» та «Зів’ялого листя» тихо-мирно живе в Україні (як відомо, деякі його нащадки опинилися навіть за океаном)? Але в Україні, у Києві, Роланд Тарасович живе постійно. Лише на чотири роки виїжджав за кордон, коли був призначений радником посла України у Великобританії з питань науки й освіти. Там, до речі, зустрічався і з Вірою Річ, і з В’ячеславом Чорноволом. Роланд Франко закінчив політех. Працював науковим співробітником, а потім заступником директора Інституту автоматики. Пізніше очолював Інститут аналітичних приладів. Сьогодні він — віце-президент Міжнародного науково-технічного університету. Гілки його сімейного древа розгалужені, кучеряві. Андрій — старший син Івана Яковича Франка помер зовсім молодим. У другого сина письменника — Петра — народилося двоє доньок: вони вийшли заміж, змінили прізвища. Єдина дочка Франка — Ганна — узяла прізвище чоловіка (Ключко). А в Тараса Івановича Франка народилися доньки — Зиновія та Любов, а також син, котрого батько літературно назвав Роландом. Уже немає на світі Зиновії Франко, блискучого філолога, людини енциклопедичних знань. Із третього покоління франківців у Києві сьогодні живуть Любов і Роланд — онуки та спадкоємці...

— Роланде Тарасовичу, як давно були на батьківщині діда, у Нагуєвичах Дрогобицького району?

— Не дуже й давно. І хочу сказати, що до ювілею там багато чого впорядкували. У хорошому стані садиба, пам’ятник. Правда, була пожежа, яка дуже пошкодила будинок — повністю згоріло солом’яне покриття. Тому над хатою Франка настелили металеву «солому»: вона начебто справжня.

Нагуєвичі — дивовижне місце. Здавалося б, східна Галичина, але, уявіть, у цьому селі є й православна церква Московського патріархату. А ще за часів дитинства Івана Яковича практично половину жителів Нагуєвичів становили євреї. Село це було ніби на стику торгових шляхів. Туди їдуть і сьогодні. Правда, місцеве начальство скаржиться: мовляв, частіше відвідують кузню, де минуло дитинство письменника, а інші сільські об’єкти мало кого цікавлять...

— Як усе-таки просувається справа з виходом стотомника творів письменника? Відомі хоча б примарні терміни його виходу у світ?

— Микола Григорович Жулинський каже, що це досить серйозна та скрупульозна робота. Та й людей у нього, очевидно, не вистачає в інституті. Гадаю, якщо через сім років це повне зібрання з’явиться — і то добре буде. Є, як відомо, 50-томник письменника. До нього багато чого не ввійшло. З різних причин. А нові томи творів Франка можуть вмістити і його унікальні фольклорні розробки (приказки, приспівки, приповідки), і листи, і публіцистику. І, потім, є речі, які в радянський час просто були заборонені до друку...

— Що це за таємні матеріали? Якщо можна, розкажіть конкретніше про них.

— По-перше, публіцистика. Його філософські тексти, які не відповідали запитам комуністичної ідеології. Адже, зауважте, Ленін був сучасником Франка, а мій дід узагалі не згадує про нього в своїх творах. Із Бонч-Бруєвичем або, приміром, із Плехановим Франко активно листувався. А Ленін його не цікавив. Чому? Тому, певне, що не вважав його особливо значущою постаттю. Іван Якович, як відомо, високо цінував «Капітал» Маркса. Навіть займався його перекладом. Водночас він критикував багато соціалістичних ідей. Певне, передчував загрозу диктатур, тоталітаризму.

— Існує думка, ніби в радянські роки видали лише 50 томів творів Франка, аби не переплюнути 55-томну творчу спадщину Леніна: мовляв, більше як вождь ніхто написати не міг. Це міф, блеф чи правда?

— Мабуть, так. Адже в тому ж таки франківському 50-томнику є талмуди настільки важкі, що здавалося вони могли вмістити в себе ще дві-три окремі книжки. Немовби їх свідомо роздували. Зрозуміло, не сприймалися тоді й деякі погляди Франка з національних проблем. А окремий маловідомий розділ у його роботах — це єврейська тематика. Він писав і про єврейську державу, і про фольклор. Зрозуміло, є гострі кути в цих текстах. Але Іван Якович був людиною інтелігентною. Отже, делікатною в питаннях міжнаціональних взаємин. Хоча поляки потім і ображалися на нього за матеріал про Міцкевича, де Франко проводив мотив зрадництва. Цього не могли вибачити. І навіть відлучили від деяких видань. Адже він багато друкувався в польській газеті Kurjer Lwowski. Майже половина видання була заповнена його матеріалами, а це був і його заробіток, хліб насущний і ще громадянська, філософська трибуна. Чимало з цих газетних публікацій, а також його тексти італійською, німецькою мовами раніше не ввійшли до зібрання творів. А ще листування з Драгомановим, Грушевським. Багато чого просто було заборонено. Як, приміром, могло сподобатися його «Не пора, не пора, москалеві, ляхові служити...».

— У історії світової культури, якщо взяти умовний «кількісний» чинник (тобто обсяги написаного), напевно, справді варто говорити про унікальний феномен Франка. Людина, що називається із самих «низів», у дев’ять років втративши батька, потім матір, пройшовши фантасмагоричні лабіринти життєвих митарств, оволоділа 14 мовами! А масштаби створеного ним — те, у чому мало хто навіть наблизиться до нього, — ті самі. Сто наразі невиданих томів... Чи це не «код» унікуму, який поки що так і не зламав час?

— Так, аналоги шукати непросто. Гадаю, у світі людей такої працездатності й такого глибинного рівня знань завжди було небагато — за всіх часів. Адже Франко знав абсолютно всі слов’янські мови. Практично всі європейські. Німецькою, французькою володів досконало. З легкістю перекладав будь-які літературні оригінали. А у сфері його творчих, філософських інтересів були етнографія, мовознавство, журналістика, економіка, літературознавство... Годі й казати про його художні твори. Велика проза, пронизлива любовна лірика. Міг працювати цілодобово. За 60 прожитих років стільки зробити. А до всього в’язниці, особисті, політичні потрясіння... Це, напевно, справді феномен.

— Коли дискутують про авторство творів Шекспіра, котрий, за однією з популярних версій, ніде, крім граматичної школи, не навчався, а якимось «дивом» згодом перетворився з забійника худоби на геніального драматурга, то вам, приміром, не хочеться навести приклад досвіду свого діда, що також не дозволив світові себе прогнути, а піднявся над ним...

— Але тут лише природа, мабуть. Небо... Бог... Так зірки зійшлися, напевне. Але повторюся — ще й дивовижна працездатність. Тільки для того, аби написати один твір, він вивчав усі можливі джерела. Здавалося б, «Лис Микита» — літературна казка. А він вникав у всі легенди, народні казки. «Мойсей» — також не тільки геніальне осяяння, а й феноменальне знання Біблії, Корану... Це також і його подорож до Рима 1904 року. А 1905-го народилася вже поема, яка осмислила історичний шлях народу в його нескінченних блуканнях «пустелями».

— У одній телепрограмі, присвяченій Франку, багато говорили про його львівський будинок, про останні роки життя. Не знаю чому, але в мене виникло відчуття якоїсь глухої туги... Було відчуття людини неймовірно самотньої. Хоча навколо начебто й багато людей. Що це за давня історія в його долі з ключем (чи ключами), які він ще в дитинстві загубив і цим нібито прирік себе на подальші страждання?

— Є різні розповіді... Про це казав і мій батько, Тарас Іванович. Я либонь діда не застав. Усі розповіді про нього в основному від батька. Ці ключі — можливо, і символічний образ. Тому будучи вже дуже хворим, він справді «шукав» ті ключі, загублені в криниці, у Нагуєвичах. У нього через цей образ, певне, виникало передчуття, що загублені ключі і привели його до недуги. Згодом до смерті. Зовсім недавно, до речі, мені показали програму франківських читань у Коломиї. Уявіть, навіть там позначено наукову доповідь — «Міфи і правда про хворобу Івана Франка»...

— Де міфи? Де правда? Хоча розумію, що питання неоднозначне й ви не зможете відповісти на нього повною мірою.

— Відомим людям багато чого приписують. Легенди часом підмінюють реальне життя. Івана Яковича довго лікували, були підозри на венеричне захворювання. Можливо, ліки погіршили перебіг хвороби. Але не можу й не хочу нічого ані стверджувати, ані спростовувати. По-перше, потрібно пам’ятати про час, у який жив дід. По-друге, треба знати, що в нього був ревматичний параліч — страшна недуга. Він з’явився як результат переохолодження організму. Адже Іван Якович постійно працював у холодних, рідко опалюваних, приміщеннях. А в юності — в’язниці. 1877 рік — перший арешт; 1880-й (березень) — другий арешт і тримісячне ув’язнення у коломийській тюрмі (його тоді звинуватили в підбурюванні селян проти місцевої влади). У 1889 році — третій арешт і знову два місяці ув’язнення вже за роботу з київськими студентами. Тюрми, підвали — це не минуло безслідно. А львівський будинок, у якому він працював і який спорудив на гроші своєї дружини й моєї бабусі, Ольги Хорунжинської (частину коштів зібрала також львівська молодь, а частину взяли в кредит і цей кредит мій батько віддавав навіть після смерті діда), — це була справжня крижана обитель! Без жодних метафор. Львівський будинок продували всі вітри. Розташовувався немовби на вітряній горі. Добре пам’ятаю цей дім. Сам там народився. Нині в тих місцях бодай дорогу вимостили. А колись, пам’ятаю, поруч йшов трамвайчик, неподалік побудували історичну панораму. Трамвайчик кривуляв, і якось я сам побачив, як він перекинувся кілька разів — вагоновод нічого не могла вдіяти, людей було травмовано... Так от кабінет Івана Франка розміщувався на першому поверсі. Вікна виходили в сад, сонце майже не проникало. Близькі, зокрема батько, часто розповідали, що дід практично не відривався від столу — був немов прикутий роботою. Дітьми займалася в основному бабуся. А хвороба діда вже прогресувала. Починаючи з 1907-го... Згодом у нього паралізувало руки. Він диктував спочатку старшому синові Андрію. Потім Андрій раптово помер (йому було лише 26 років). Бабуся моя цю смерть перенесла трагічно. Втрата дуже позначилася на її психічному стані. Згодом вона навіть не хотіла спускатися з другого поверху, де займала дві кімнати. До неї була допущена тільки моя мама, котра й доглядала бабусю. Якось приїхала Ганна, донька, і бабуся її навіть не впізнала. Пізніше був випадок, коли в будинку з’явився Олександр Корнійчук — літературний генерал повоєнних років — і його вона навідріз відмовилася бачити. Смерть сина справді стала травмою. Бідою... Адже Андрій був неймовірно енергійний, займався спортом. Від нього розліталися іскри здоров’я, життєрадісності. Але колись давно, у тих самих Нагуєвичах, хтось кинув у нього камінь, попавши в голову... Спочатку здавалося, що нічого страшного. А згодом почалися напади епілепсії. Та він однаково займався спортом, боровся за життя. Але... До речі, коли помирав уже Іван Якович, то вийшло, що й синів поруч не виявилося, і доньки не було, і бабуся лежала в лікарні. Поруч був лише племінник, котрий допомагав йому (згодом він, здається, емігрував до Америки). Франко тоді перебував у притулку Січових стрільців, куди привозили поранених із полів Першої світової війни. У палатах кричали, стогнали. І от якось, розповідав племінник Івана Яковича, привезли одного пораненого солдата і стали різати його просто по живому... При цьому наказали: «Мовчи! Тут у сусідній палаті Франко, його не можна будити!» Не знаю, бувальщина це чи вигадка, але боєць начебто не зронив ані звука. Ім’я Франка справляло гіпнотичний вплив на людей. Він був неймовірно популярний у народі. І батько мій приїжджав із фронту Першої світової війни туди ж — у притулок Січових стрільців. Він розповідав, що в діда тоді боліло не лише тіло — боліла душа...

— Ці колізії такі драматичні, що запитаю ось про що... Назва якого твору Франка, на вашу думку, найповніше могла б відбити перипетії його долі?

— У нього ж багато автобіографічного. Дуже люблю оповідання «Сойчине крило» — приголомшливий твір. Шкода, його мало знають, мало читають. У школі колись по кілька годин відводили на повість «Борислав сміється». Тепер, кажуть, прибрали з програми, певне, вирішили, що класової, соціальної боротьби в нас уже не існує. Переконаний, для сучасного молодого читача у Франка є такі чудові речі, як «Для домашнього вогнища», «Перехресні стежки». Це поза часом. Уже не кажу про ліричні шедеври на зразок «Зів’ялого листя», «Із днів журби». Не знають цілий пласт драматургії Івана Яковича. Начебто, крім «Украденого щастя», більше нічого не написано, а є цікаві п’єси. Усе це має бути доступне нинішньому читачеві. І повинно бути видане не в якихось суперобкладинках, а нехай навіть скромними томиками в м’яких палітурках. Аби лише люди це купили, прочитали й відкрили для себе зовсім іншого письменника — чуттєвого, страждаючого, не дуже щасливого, котрий і кохав, і мучився. А не того, котрого десятиліттями нав’язували та перекручували.

— Про «перекручення»: ви не читали в Мережі матеріали про те, що Іван Франко вважається масоном, а його вірш «Каменярі» — це своєрідний гімн масонському руху?

— Якщо в Мережі — роздрукуйте, прочитаю... Навіть цікаво.

— Роланде Тарасовичу, цієї весни ви брали участь у виборчій кампанії. Йшли дев’ятим номером у списках Партії патріотичних сил, яку очолював Олександр Зінченко. Не надто засмутилися після поствиборного фіаско?

— Партія патріотичних сил набрала 35 тис. голосів. У нас було небагато часу на розкрутку, як модно сьогодні говорити. Мені здавалося, що і прізвище Франко могло б звучати в процесі кампанії більш лунко. Але Олександр Олексійович вирішив, що не слід використовувати ці речі... Людина він дуже порядна, вольова. Я бачив його недавно і зрозумів: він не полишає намірів продовжувати активну політичну діяльність.

— Родина ваша розсіяна по світу. Хтось опинився навіть на іншому континенті. Ви от у Києві з сестрою. Як вона, до речі?

— Роки беруть своє... У Люби, на жаль, не склалося особисте життя, у неї немає дітей. У мене, до речі, їх також немає. Напевно, ці життєві «сюжети» все-таки пишемо не ми самі, а вони кимось створюються за нас? У покійної сестри Зиновії двоє чудових синів. У них уже троє онуків. А в Києві наша сім’я опинилася 56 років тому. У столицю переїхали, власне, навіть не за своєю волею.

— А за чиєю?

— Це «велике переселення» було явно сплановане. Не нами. З 1939-го по 1946 рік мій батько разом із родиною жив у Станіславі. Потім у перший рік по війні переїхали до Львова, де я навчався в 49-й школі. Батько тоді навіть думати не хотів про столицю. Він мав роботу в університеті, був чудовим фахівцем з класичної філології. Раніш стажувався у Відні. Але так склалося, що до Києва перевели архів і бібліотеку Івана Яковича. Сам Франко заповідав її науковому товариству імені Шевченка. Але тоді таку організацію офіційна влада не визнавала, бо шевченківці стояли «не на тих» позиціях. І ось архіви діда спочатку переводять до Львівської державної бібліотеки імені Стефаника, а потім до столиці — в Інститут літератури. У тому був, безумовно, і політичний підтекст. У ті роки до нас приїжджав секретар ЦК Назаренко. Приїжджали Корнійчук, Мануїльський. Вони про щось довго говорили з батьком, батько їм заперечував. До того ж і у зв’язку зі мною був один епізод. Разом з однокласниками таємно читали «Декалог українського націоналіста». Десять чоловік після цих «читань» заарештували — і дали по 25 років. Інкримінували бозна-що: і те, що діє підпільна організація, і все що завгодно. Мене, напевно, врятувало прізвище. Хоча й викликали на розмови із серйозними людьми до відомих кабінетів. По-моєму, влада не вельми хотіла резонансу у зв’язку з онуком Франка — письменника, котрого інакше, як борця за комуністичні ідеали, тоді й не трактували. І за всією нашою сім’єю стежили... До того ж тоді сталася ще одна гучна подія — убивство Ярослава Галана, можливо, пам’ятаєте...

— ... звісно — «Човен хитається», «Любов на світанні», «Плюю на папу».

— Так, отож Галана як відомого комуніста й публіциста по-звірячому вбили і злодіяння це приписали націоналістам, котрих нібито і впіймали, і судили... Хоча, гадаю, у тій історії досі багато білих плям. І що цікаво: відразу після вбивства Галана біля батька ніби демонстративно почали «упадати» органи. Виставили охорону. Постійно слідом за ним ходило двоє військових. Біля нашого будинку «пришвартували» міліцейський пост. А на жовтневі свята до нас надсилали ледь не групу солдатів. Для чого б, питається? Батько був людиною серйозною, врівноваженою, чудово освіченою (в Австро-Угорщині, до речі, він отримував один із небагатьох державну стипендію на навчання). Тому, гадаю, він багато чого усвідомлював, відчуваючи провокаційність у цих подіях. Батько прожив 83 роки. Тривалий час завідував Фондом Франка, його бібліотекою. З десяток років працював над документами Івана Яковича. На жаль, так і не зміг закінчити роботу, бо архів велетенський. Батько для мене завжди був прикладом людини, котра без зайвих слів і без суєтного пафосу по-справжньому любить батьківщину. Він займався вільною боротьбою, міг запросто однією рукою мене підняти — силу мав дивовижну. Чудово знав історію літератури. Досконало володів мовами. І так вийшло, що ця його профільна спеціалізація позначилася навіть на моєму імені... Звідки, думаєте, Роланд? Із «Пісні про Роланда» — це образ прекрасного героя-лицаря з давньої пам’ятки французького героїчного епосу. Через це, до речі, свого часу мене не хотіли хрестити...

— Чому?

— Бо священик не знайшов у святцях імені Роланд і охрестив мене Олександром. У мене виявилося два імені водночас. Потім метрика загубилася. Мабуть, і нині вона десь припадає пилом у львівських архівах — і я залишився тільки Роландом... То, гадаю, уже безглуздо шукати «зникле» ім’я — доживу як-небудь і без нього.

— Може так статися, що на ювілей Франка в серпні з’їдуться всі ваші далекі та близькі родичі?

— Хотілося б. Але багатьох немає. Моя тітка Ганна прожила 96 років, двічі приїжджала до нас відвідувати мого вже тоді хворого батька. Синів Ганни також немає... Є її онучка Галя — вона в Торонто. Але й у неї, за моєю інформацією, слабке здоров’я — параліч ноги (вона перехворіла на менінгіт). Сини моєї сестри Зиновії, про котрих згадували, сьогодні успішні люди. Вони вибрали, як і я, не гуманітарний шлях. Молодший — доктор математичних наук. Я недавно був на його блискучому захисті. А старший працював у нашому Інституті кібернетики, був заступником академіка Івахненка й у нього вже була навіть готова докторська, але тут наспіла «мода» на від’їзд наших учених до Америки — і його колеги за курсом організували там цілу систему роботи для наших програмістів, сказавши, що без Юрачківського вони до США не поїдуть. Він вирушав до Америки на два роки. Потім ще там затримався. І ось він уже п’ятий рік у Нью-Йорку, хоча ані дружина його, ані син туди переїжджати не прагнуть.

— Не хочу видатися нетактовним, але відомо, що останніми роками у вас не дуже складалися стосунки з сестрою Зиновією. Нібито причина того — одна з її публікацій, де вона досить різко висловилася про вас.

— Усе буває... Ми жили в одній квартирі — й якісь родинні тертя неминучі. У неї не так, як хотілося б, склалися стосунки з моєю дружиною Аллою Петрівною. Дружина в мене з Донецька, вона навчалася в російській школі, потім почала викладати французьку мову (сьогодні вона працює в Дипломатичній академії та за сумісництвом в університеті імені Шевченка). Колись у газеті «Франкова Криниця», яка видавалася в Трускавці, надрукували статтю Зиновії про нашу сім’ю. Там були речі несправедливі й досить образливі для мене. Вона писала, що я нібито ганьблю родину, оскільки розмовляю російською... Щонайменше, це було дивно. Українська — моя рідна мова. Цю ж мову досконало знає й моя дружина. А я працював у Всесоюзному інституті автоматики — і тут уже самі розумієте: мова документів, мова міжнародного спілкування. Коли поїхав по роботі до Америки, це також викликало дивну реакцію. Але все минуло. Багато чого стерлося з пам’яті. Зиновія прожила чудове й непросте життя. На жаль, недовго прожила — лише 66 років. Людиною вона була унікально обдарованою. Багато найвідоміших українських філологів стали її учнями, часто гостювали в нашому домі. У мене добрі стосунки з її чоловіком Павлом, котрому вже 84 роки, але він тримається по-молодечому і продовжує працювати. До речі, зовсім недавно Дмитро Павличко ініціював за рахунок ЮНЕСКО створення книжки про родину Франка. Гадаю, має вийти цікавий проект. І в мене також є одна серйозна ідея, пов’язана з ім’ям діда. Ідеться про його музей у Києві... У нашому місті він бував рідко — кілька разів. Як і в Одесі (там разів зо два), де Іван Якович після паралічу проходив курс лікування і згодом став знову писати. А в Києві, коли пам’ятаєте, він знайшов свою долю — дружину Ольгу Хорунжинську, мою бабусю.

— Історія їхніх взаємин непроста. Підтвердження того шукають і у творах, і в адаптованих літературних біографіях Івана Яковича...

— Хіба бувають «простими» історії кохання? Звісно, ні. Багато творів Івана Яковича — його любовна лірика — були написані до одруження. А збірка «Зів’яле листя» вийшла через десять років після їхнього весілля. Але це інша історія. У його житті, як відомо, були й інші захоплення. Але з Хорунжинською він створив сім’ю. Коли приїхав до Києва, його познайомили з високоосвіченою дівчиною аристократичного походження. Мій прадід по бабусиній лінії був ректором колегії Галагана. Це була культурна заможна родина. За нареченою дали пристойний посаг. Що за тими часами також мало чимале значення. Франко й Хорунжинська невдовзі переїхали до Львова, де Ольгу зустріли не вельми доброзичливо. Але, в принципі, спуску вона не давала нікому. Була людиною цілісною, рішучою. А для Франка багато в чому стала і духовною, і сімейною опорою. Адже без надійного тилу так трудитися, як він, згорівши в 60 років, було б нереально.

— Так усе-таки, що з музеєм? Це більше ваші мрії чи питання якось колись вирішиться?

— Що стосується можливого київського музею Франка, то ще недавно на стіні будинку № 8 в Нестеровському провулку була меморіальна дошка письменника. Потім вона зникла. З’явилися нові господарі будинку чи земельної ділянки, а отже, з’явилися нові господарі життя — і все... Проте саме в цьому домі мені хотілося б бачити музей діда. Адже саме за цією адресою він наймав свою кімнатку, коли гостював у Києві, зустрічався з майбутньою дружиною. Я говорив з Олександром Биструшкіним із приводу музею: він активно підтримав ідею і навіть при мені телефонував комусь «нагору». Але ви ж бачите, що нині відбувається: влада змінюється, новий мер... Хоча в кожному разі — новий мер чи старий — музей такого письменника в столиці — це лише честь і подарунок місту. Я вже бачу, як можна влаштувати справу. Дещо можна привезти зі Львова, щось можна взяти з архівів Жулинського. Те саме листування з Бонч-Бруєвичем, багатьма іншими відомими людьми. Ще є архів мого батька. Можна знайти для музею й унікальні картини. Але в нас як відбувається? Є час, місце й можливості спотворювати місто сумнівними новобудовами, а що стосується музеїв... Утім, надії не втрачаю.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі