«КІНО-ТЕАТР»: ПОЛЮВАННЯ НА ЩАСТЯ, АБО ОПТИКА САМОПІЗНАННЯ

Поділитися
Журнал «Кіно-Театр», як відомо, з’явився близько шести років тому і зайняв свою нішу, не маючи конкурентів (є тут свої плюси і мінуси)...

Журнал «Кіно-Театр», як відомо, з’явився близько шести років тому і зайняв свою нішу, не маючи конкурентів (є тут свої плюси і мінуси). Ефект його втручання у світ дорівнював ефекту щупальців — він розпізнав необоротність глибоких процесів у культурі і запропонував нам Слово про неї. За сучасних умов це — варіант того, про що Шекспір сказав як про «казку, яку наважуються переповісти безумці». Журнал узяв чудовий старт.

Рік 2000-й. Тіні ілюзій та міфів ще витають у просторах текстів, але журнал змінює оптику. Випадковість тем, оцінок — частий гість у перших номерах — сьогодні відійшли в минуле. Журнал намагається охопити кіно- і театральний процес у можливій повноті, тому відстежує прем’єри, бере інтерв’ю в акторів і режисерів, сценаристів та художників, привертає увагу до фестивалів, галерей, перехрестя муз, до книжкових новинок, до життя провінції (останнє дуже важливе). Не менш важливі для журналу зустрічі з Іваном Миколайчуком, Володимиром Денисенком, Миколою Кульчицьким.

«Кіно-Театр» відкриває, у прямому розумінні цього слова, нові художні території. Так сталося, коли він «підняв вітрила» і «гайнув в «інакшість» сучасного французького театру у версії Луіса ван Дельфта. І його «океан мовлення» вихлюпнув нам театр Р.Дюбіяра та Філіпа Женті. І виявилось, що «подорож людиною», яку здійснює театр, сьогодні розхитує трон Аристотеля на користь Арто і Кафки, — відбувається творення принципово нової мови культури.

Умовою розуміння феномену кіносвіту Мартіна Скорсезе Аніта Піотровська робить (щоправда, у просвітницькому дискурсі) соціо-психологічно-релігійну складову (усталена європейська традиція), визначивши лінію пошуку режисером етнічних вартостей на перетині Малої Італії і новітнього американського мегаполісу. Вічно актуальна спроба співвіднесення філософій Христа і Будди, спроектована на площину екрану, в останніх роботах майстра не надається обраній естетиці — сакральне і екран вкотре відштовхнули одне одного. Як на мене, таїна сакрального за умов спроби її матеріалізувати сучасними технологіями дивиться у прірву. Але, можливо, це лише моя точка зору...

Коли про одного з найцікавіших сучасних режисерів — 57-річного уродженця Техасу Роберта Вілсона переповідає Юрій Тарнавський, ми входимо в його несподіваний театр інсталяції, руху, звуку, тексту, ніби сходимо на містичну гору в Ірані, де нещодавно сім днів тривала одна з вистав режисера. Входимо в чистоту і прозорість повітря та звуку. «Попередні дні: смерть, розвал та Детройт 111», вистава, побудована на текстах Умберто Еко, зіштовхує сучасний апокаліпсис і Початок буття. Музика Сакамото, аскеза, елементи театру Кабукі, постаті, що не відкидають тіней (загадка режисера). Півень- пророк та Соча-сумнів, естетика німого кіно, візії віртуальної реальності — все це пошук нового синтезу візуально-вербальних засад вселюдської культури. Чи не є він новітньою «цитатою» з попередніх пошуків Хлєбнікова, який мріяв про синтез багатьох культур і цивілізацій — японської, слов’янських, ірландської, китайської? Чи не «згадкою» про майбутнє бовваніє ця естетика? Про вже розпочате майбутнє. Фіксується тяглість традицій у просторах людства…

Як завжди, найцікавіше — обличчя. Єдність досвіду «пише», конструює його як частину всесвіту, тому розумне інтерв’ю — завжди запрошення до парадоксу. Обличчя-ієрогліф, обличчя-міраж, обличчя-сховок. Усепроникаючі і загадкові. До кращих тут належать «обличчя» Кіри Муратової, А.Александровича-Дочевського, Степана Олексенка.

Журнал сильний там, і це зрозуміло, де він відкриває справді нові для нас художні території або порушує актуальні проблеми. Як от проблему «нестандартного простору в театрі» (Л.Суботіна) або проблему театру як філософії і етики Буття чи навпаки (всі діалоги з Данилом Лідером). Тема теорії, якої так бракує сьогодні журналам, що торкаються гуманітарних матерій, заслуговує окремої розмови і в цьому випадку — адже неувага чи недостатня увага до теорії мстиво провокує примхливі і небезпечні ігри з оцінками вистав, фільмів, подій. Робить критику переважно смаковою, занадто довільною, подеколи безвідповідальною, хоча до самої статті як до статті ніби й не виникає якихось особливих претензій, вона часто написана грамотно і свідчить ніби про художній феномен. Але саме в цьому «ніби» і ховається біс. Відбувається втрата об’єкту. Справді, почитаєш в журналі рецензії на вистави та фільми — і «виповнишся гордістю за стан нашої культури, і зокрема театру та кіно». А прийдеш безпосередньо в театр, зазирнеш у порожній кінозал — сумно й моторошно. Виникають дві реальності — журнальна і реально-художня (анти- чи позахудожня).

Прочитайте хоча б рецензії на вистави «РеХУвіЛІЙзор» або «Гамлет» у Молодому театрі Н.Мірошніченко та Л.Іванишиної, а чи на спектакль «За двома зайцями» у франківців. У першому випадку початково цікава і плідна ідея смислового віддзеркалення, ідея модерну в реальній режисерській візії сформувала естетичний «кіч», для якого в сучасного молодого автора рецензії знаходяться оцінки, що засвідчують з’яву чи не самого Станіславського разом з Курбасом (!). Замість того, щоб розібрати реальні елементи пошуку, який хоч і не увінчався успіхом, але має свої, можливо, цілком виправдані ризики, критик підмінює поняття — і тоді «кіч» можна назвати буффом, а ентро- пійний смисл закамуфлювати під «новий смисл». Хіба не можна знайти делікатний градус точності і моральної правди — адже знайшла їх Л.Брюховецька для фільму «АVE, Магіа» чи О.Левченко у розповіді про дні Мосфільму в Києві? (Взагалі кінокритика виявилась значно менш компліментарною, ніж театральна, і тверезішою.) Картонні корони не додають театру достоїнств, а надлишкові епітети зависають над порожнечею. Критика без опори на теорію прямує до створення нового небезпечного ілюзорного простору. Це — шлях до втрати професії. Особливо зараз, коли пріоритети класичної культури радикально похитнулись. Зрозуміло, журнал не спеціально-теоретичний і не може відповідати за кризовий стан сучасного театро- та кінознавства, але наслідки кризи за відсутності її тверезої оцінки «скасовують» і професію критика. Сьогодні, в найновітнішій історії, це саме так.

Невблаганне веління історичного моменту — потреба актуалізації теоретичного напряму — відбилося, зокрема, у статтях Д.Горбачова «Невипадковість «Арабесок» та Н.Єрмакової «Українська режисура на зламі часів», у матеріалах «круглого столу» «Театр: потреба експерименту». Але проблем, що існують анонімно, без нашого розпізнання їх, занадто багато: тут і сучасний діалог модерну та постмодерну, і проблема автора (вмер він усе ж таки чи ні?), і проблема «хитрого» нового «героя», і... і...

Полювання на щастя триває. Вишуканому самітнику — вітальної сили і достойних конкурентів!

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі