Кінець казці

Від усієї душі — про Валентину Леонтьєву

«Куда уходит детство, в какие города?» Пішло воно в селище Новосілки Ульяновської області, за 900 кілометрів від Білокам’яної — на старий цвинтар. Цього тижня без VIPів, телезірок і депутатів там ховали «тьотю Валю» — легендарну телеведучу Валентину Леонтьєву. Ту, яку, мабуть, не знають лише нинішні 20-річні. А вже для тих (на пострадянському просторі), кому 30—40—50 і т. д, вона багато років була й першою вчителькою, і головною вихователькою, і найкращою подругою, і світлом у вікні... Загалом, дуже близькою людиною. Якось, за часів своєї слави, вона ловила таксі, щоб швидше домчати на Шаболовку. Зупинився похмурий водій, довіз, вона йому гроші, а він: «Що ви! Як можете! Ви ж на день народження до мене приходите! І на Новий рік… І навіть на Перше травня… Я з родичів не беру!»

Вона прожила 84 роки. Велике життя, яке умовно розпадається на два періоди: «У гостях у казки» і... «У пазурах у казки».

Доля часто дряпала її своїми пазурами — нещадно й жорстоко.

Чітко пам’ятаю: коли їй виповнилося 75, десь роздобув телефон (вона тоді жила ще в районі Останкіно разом із сином і рідко виходила з будинку), став телефонувати, щоб поставити «кілька запитань для української газети напередодні вашого ювілею...». Надзвичайна річ — не кинула слухавки. Не стала відмовлятися. Лише стримано запитала: «А про що ви хочете довідатися? Хіба сьогодні це ще комусь потрібно?»

Її інтонації — ті самі — «від усієї душі»: сердечні, інтелігентні, заспокійливі. Лише одного разу голос затремтів, коли під час цих нетривалих «телефонодебатів» вона ойкнула: «Вибачте! Більше не можу — прийшов син...»

Уже не пригадаю в подробицях, про що розповідала. Здається, згадала мимохідь і своє важке дитинство, як ледь не померла, переживши блокаду. І як у ті самі жахливі роки втратила батька. І як сама врятувалася завдяки цигаркам «Звездочка» — курила їх, щоб убити голод. Мабуть, переказала й досить відому історію про те, як пошкодувала полоненого німця: він лежав змерзлий майже на бруківці, благаючи дівчинку Валю: «Хліба, хліба...»; і руки його, як вона казала, були «немов у музиканта — довгі, витончені». І тоді вона дивом умовила маму хоч чимось погодувати «фашиста» — тільки він навіть не торкнувся їжі доти, допоки в кімнаті знаходилися голодні жінки.

А вже коли вона перепитала, чи я з України, відразу пожвавилася, розповідаючи давню історію (ще тієї пори, коли в СРСР її називали «шпигункою») про те, як в Америці співала українських народних пісень — «і на весь голос, щоб у хмарочосах почули...» Це був початок 80-х, коли Леонтьєва слідом за чоловіком-дипломатом ненадовго виїхала до США.

І ще казала про те, що на світі її тримають лише листи та сльози. Уже багато років не було її передач в ефірах, а писали, дзвонили, ридали в слухавку... Нескінченно. Всі ті, для кого найулюбленішими та «рейтинговими» програмами як були, так і залишилися, — «В гостях у казки», «Від усієї душі», «На добраніч, діти...» «Я мала у своєму житті так багато любові від людей, що, напевно, небо вважало це кривдою — і ось, мабуть, розплачуюся...»

Запам’яталася саме ця фраза в тій телефонній розмові — майже десять років тому.

За ці роки, зрозуміло, мало хто про неї згадував. Так часто буває, коли стара «казка» закінчується, і перед заходом сонця доля починає гострити свої пазурі, напередодні нової — без щасливої розв’язки... Пізніше всіх вразила її вимушена міграція з центру Москви до російської глухомані — до рідної сестри, яка врятувала та зігріла її в сумний вечір долі. І навіть у недавньому шоу на «Першому. Міжнародному», присвяченому «пам’яті тітоньки», намагалися дискутувати про глобальну кривду, згадуючи її сина... Та що там казати, дебатувати про «дитячі травми» («ти — всіхня мама!», — іноді казав їй Митя), якщо є очевидно вічний розподіл землян: на поганих і хороших… Цей — поганий. Без емоцій і без моторошних прикладів (про її рани — і зовнішні, і внутрішні) — ці випадки і так докладно описані. Не можна обманути своє серце. І ще мільйони сердець. Адже вона була не тільки найкращою ведучою, не просто надзвичайним профі, не тільки піонером жанру ток-шоу на замшілому ТБ (у період сенсаційної за тих часів програми «Від усієї душі»), вона була… Вона була — цілителькою. Зцілюючи словом, справою, поглядом, інтонацією. Імітувати це протягом півстоліття — неможливо, нереально. А вона гамувала чужі печалі та з’єднувала сотні розірваних доль — у найвіддаленіших кутках «радянської імперії». І рідко коли казала: «Дорогі радянські глядачі!», а частіше: «Здрастуйте, дорогі діти та вельмишановні товариші дорослі!»… Хто сьогодні спроможний на це — на «вельмишановні»? На глибоку повагу? Хто нині взагалі править бал на ТБ? Я відповім. І не схиблю… Давно не цілителі, а виключно винищувачі. Винищувачі нашого вільного часу, винищувачі істинних почуттів і емоцій (усе підробка і піар). Винищувачі культурної пам’яті хоч про щось ціннісне — бодай про те, що таке «добре», а що «погано». (Для них самих, утім, це давно байдуже.)

«Цілителі» — зниклий вид телезірок. Ніхто не вимірював рейтинг довіри до них — але «улюбленій тьоті» вірили всі. А як же інакше? І світили вони, зігріваючи, з маленьких чорно-білих екранів під час різних історичних приморозків. І хіба ж не танули від їхнього світла «ящики» і серця?

Очікувано змінюються «декорації» різних епох; і герої чергових епох змінюються теж — стрілки на циферблаті не зупиниш. Хлопчиків-дівчаток заколисують не добрі «тьоті», а казкарки «для тат» (із модельними параметрами і голлівудськими усмішками). Ці красуні навряд чи зроблять ніжку маленькою, серце великим, а душу — доброю… І що ж тут поробиш, коли навіть щирість інтонацій «від усієї душі» під пресом телеформатів замінено жорсткою технологією «сльозовижималки» рейтингу заради: «чекай мене» — і як заплачеш!

І «світять» вони, і «виблискують»… Проте не гріють… Так — як Вона.