КІНЕЦЬ БЕЗВІЗОВОГО РЕЖИМУ

Я мав приємність запізнатися з есеєм Юрка Андруховича «Людина з візою» фактично двічі. Вперше — у Вроцлаві, до якого ми обоє прибули з Реґенсбурґа на ту саму імпрезу — різними, щоправда, шляхами і з різними пригодами. Вдруге — у «Дзеркалі тижня», де жвава, дотепна, блискуча «вроцлавська» оповідь матеріалізувалася в не менш жвавий, дотепний, блискучий андруховичівський есей.

Добрий текст спокушає, блискучий текст спокушає нездоланно. І тоді, і тепер, у Києві, мені неймовірно кортіло розповісти про власні прикордонні пригоди — згадати, наприклад, допитливого білоруса, що ретельно переглядав усі мої книги, журнали й газети, шукаючи в них, либонь, антирадянської пропаґанди. Чи — його українську сестру по розуму з ягодинської митниці, котра, протримавши пасажирів автобуса кілька годин надворі, на нічному морозі, і витрусивши з них усе, що їй належало (або й не належало), запитала мене недовірливо: «І це весь ваш товар?» «Ні, — сказав я, запихаючи польські книжки й журнали назад до торби. — В мене вдома є ще ціла бібліотека». І, звісно, годилось би віддати належне польським прикордонникам-поліглотам з аеропорту Окєнце, котрі майже щоразу, загледівши мого тризубого паспорта, запитують щось російською, на що я змушений — майже щоразу — відповідати польською: «Перепрошую, тут всі розмовляють тільки російською, чи, може, хтось вміє і польською?». Зрештою, подібні запитання я задаю й нашим поліглотам у Борисполі, підставляючи лише замість польської мови — українську.

Юрко має рацію: про це варто написати окрему книжку — «Нерви ланцюга» чи «Ланцюги нервів», «25 есеїв про несвободу» чи «Європа, яку ми втратили» (або й не здобули), «Хто (був) винен?» і «Що (треба було) робити?». Припускаю, в липкій євразійській темряві, до якої наша хохляндія невблаганно занурюється, ми матимемо вдосталь часу на подібні рефлексії і дискурсії, екзерциси і катарсиси. Я вдячний Юркові за інспірацію, а ще більше — удвічі молодшому за мене Андрієві Бондарю, котрий на тій самій вроцлавській імпрезі доповнив Юркову розповідь власними паспортно-візовими пригодами і тим самим вичерпав стигматогенну тему, спонукавши мене глянути на проблему дещо по-іншому.

Я сказав би неправду, коли б узявся когось запевнювати, що зневажливе, упереджене ставлення консульських, митних і прикордонних клерків до мене як носія злощасного українського паспорта анітрохи мене не принижує, не зачіпає й не злостить. Я вбачаю у цьому ставленні майже расистську погорду багатшої «білої» Європи до біднішої «чорної» і на якусь мить історичного часу навіть розумію лють чорношкірого підлітка, що, заходячи до нью-йоркської підземки, кричав в обличчя зустрічним пасажирам, зокрема й мені: «I hate whites!» («Ненавиджу білих!»). Каюсь, я почував цю саму ненависть, цю саму безсилу лють до бельгійського консула в Будапешті, котрий, наче щур, ховався за спинами симпатичних угорських співробітниць, відмовляючись видати мені візу для поїздки до Брюсселя на конференцію (авжеж, про європейську інтеґрацію — про що ж іще!).

Але я був би поганим письменником і ще гіршим журналістом, коли б не намагався зрозуміти цих клерків, цих бюрґерів у скляних віконечках, котрі в житті не чули про письменника Андруховича, а тим більше про Рябчука, зате чули про Україну як одну з найкорумпованіших країн світу, справедливо занесену до всіх можливих чорних списків, чули й про владу, яка знищує журналістів та приторговує контрабандною зброєю, чули про «руську мафію» й експорт повій, про відкриті кордони на сході, крізь які в наш відстійник просочується вся Євразія, чули цілком достатньо, щоб тримати свій кордон «на замку» і підозріливо дивитись на кожного аборигена, хоч би ким він себе називав — «журналістом», «письменником», «бізнесменом» чи «президентом».

І тому я щоразу кажу собі у критичні хвилини: «Спокійно, друже. Ці бідолахи за склом не мають змоги, та й потреби вирізняти тебе з-поміж тисяч твоїх співвітчизників, які правдами і неправдами пруть за кордон, примотавши до тіла цигаркові коробки і поліетиленові пакети зі спиртом, переганяють крадені авта і поповнюють третьорядні борделі, працюють на чорно, на сіро і на криваво, або й просто відпочивають після праведних олігархічних трудів, відмивають офшорні мільйони, прикуповують каліфорнійські хатинки та укладають збройні контракти із сумнівними посередниками. Дрібні західні бюрократи захищають свою європейську фортецю від цієї надокучливої публіки як можуть і як уміють. Це їхня Європа і вони мають право робити з нею що хочуть. Хоч би й звести китайський мур по всьому периметру. Вони ставляться до нас саме так, як ми того заслуговуємо. І ти теж, голубе, — кажу я собі. — Ти теж причетний до того свинства, яке тут коїться. Ти працював замало або невміло, і тому так і не перетворив тутешнього гомо совєтікуса на гомо сапієнса. Так, ти не голосував за Кучму і за «Єду», але й не запобіг їхньому обранню. Ти винен і маєш те, на що заслуговуєш. Зрештою, це лише ложка дьогтю у діжці вроцлавсько-реґенсбурзького меду. Більшість твоїх співвітчизників споживають дьоготь і мед у цілком інших пропорціях. Хоч, можливо, й вони, в переважній більшості, теж на це заслуговують».

Я знаю, що в цих міркуваннях є кілька вразливих місць. Одне з них не раз відзначав Андрухович, зокрема й у «Людині з візою», нагадуючи, що наша постсовєтська цивілізація не надто відрізняється від латиської, польської чи болгарської: «Ті самі спальні райони, кіоски, вуличні «стихійні базари» з бабусями, котрі продають петрушку, і моркву, і всяку всячину...» Суща правда, погоджуся я, і навіть додам, що болгарські, румунські й албанські дороги такі самі погані, туалети не менш загиджені, а чиновники не менш корумповані. І все ж я не питатиму слідом за Андруховичем, чому їх усіх пускають без віз до Європи й обіцяють прийняти в майбутньому до Євросоюзу, а нам кажуть «зась». Бо крім подібних провінційних пейзажів, занедбаності, нехлюйства і корумпованості, між «нами» і «ними» є одна принципова відмінність, про яку мій колеґа не може не знати.

«Їхні» керівники не літають щотижня за вказівками до Москви, не прогинаються перед Владім-Владімовичем і не випрошують на напівзігнутих ніженьках кремлівського благословення перед кожними виборами. «Їхнє» населення не рветься переважною більшістю до ЄЕП і не вважає територіальні претензії сусідніх держав виправданими чи байдужими (в Україні, нагадаю, лише 46% опитаних обурені провокаційними діями Росії біля острова Тузла). У «їхніх» містах і селах уже давно немає тоталітарних пам’ятників, «їхні» вулиці і підприємства не носять імен Муссоліні, Лєніна чи Дзержинського, «їхні» урядовці не відзначають ювілеїв Чаушеску й Щербицького, річниць комсомолу і гітлерюґенду, «їхні» мас-медіа не отримують «темників» з президентських адміністрацій. Уявіть собі посла Черномирдіна у Тірані, Софії чи Бухаресті з усіма його «дипломатичними» коментарями і скажіть, через скільки б годин його звідти вигнали як персону нон ґрата? У нас за таке не тільки не виганяють, а навпаки — відзначають високими урядовими нагородами.

Ось чому мене не дивує, що Захід каже нам «зась». Він знає, що албанські й румунські дороги можна рано чи пізно направити, туалети почистити і навіть чиновників — перевиховати. Але що робити з віковічним хохлацьким холуйством і ходінням навприсядки перед кожним московським генерал-губернатором — Захід не знає. І я, зізнаюся, не знаю теж.

Власне, по-справжньому мене ображає не те, що Захід каже нам «зась», а те, що каже це недостатньо рішуче і послідовно. Як на мене, то в Україні є люди, котрі винні в тому, що «маємо те, що маємо», значно більше, ніж ми з Андруховичем, Бондарем та всіма іншими «західниками», разом узятими. А проте більшість із цих людей не мають поки що особливих проблем із шенґенськими візами та в’їздом до демократичних країн Заходу. І в цьому, на мою думку, є певна несправедливість, адже це саме вони — а не я, не Бондар і не «постмодерніст» Андрухович — розкрадали, корумпували й затруювали телевізійною пропаґандою цю країну, це саме вони з року в рік винищували й досі винищують паростки громадянського суспільства і саме вони плекали й плекають цинічного, боягузливого, злодійкуватого гомо совєтікуса як головну електоральну базу свого авторитарного режиму.

Це прикро, а все ж маю надію, що після ще одних сфальсифікованих ними виборів західні візи для них таки врешті закінчаться й кордони замкнуться. Замкнуться для тисячі, а ще краще — кількох тисяч чільних політиків, «бізнесменів», їхньої мас-медійної, адміністративної та іншої челяді. Хай надалі вони замість Канарських островів відпочивають на своїх підмосковних дачах, хай замість німецьких клінік лікуються у кремлівських, і хай їхні діти й онуки навчаються замість Оксфорду в Університеті ім. Патріса Лумумби. Задля такої приємності я готовий і сам нікуди не виїжджати за межі вітчизни, поділяючи всі знегоди з місцевим населенням, а надто — з його найкращою, відомою нам усім, частиною.