Кім Кі Дук іде ва-банк

Венеціанський міжнародний кінофестиваль - один із «головних» на планеті. Уже 69-й за ліком кіноогляд визнав лідерство за південнокорейським генієм Кім Кі Дуком (фільм «П’єта»). Інтерес викликав і новий фільм Олексія Балабанова «Я теж хочу» (за мотивами «Сталкера»), показаний у рамках програми «Горизонти»).

Венеціанський кінофестиваль 2012 року був схожий на генеральний прогін нової-старої команди, що стала біля керма Мостри, перед грядущим - уже наступного року - 70-річним ювілеєм. Антоніо Барбера, що знову очолив кінофестиваль, уже не повноправний господар Мостри (яким був до нього Марко Мюллер), а один із топ-менеджерів великої структури під назвою Бієнале на венеціанських островах. Грізною кардинальською тінню за Барбера повсюди ходив нинішнього року президент бієнале Паоло Барата. Цьогорічна конкурсна програма Мостри ущільнилася з 25 фільмів до 18. Розклад зверстано надзвичайно грамотно і з любов’ю до жадібного глядача-профі.

На фестивалі говорили про ребрендинг. І, справедливості ради, інтонація форуму справді змінилася з розважальної на більш ділову. Дискусійні панелі, майстер-школа для охочих виграти на фільм 150 тис.євро (рекомендую кінематографістам-початківцям Бієнале-Коледж), позаконкурсні синефільські програми з політичним відтінком, перлиною яких став фільм Пітера Брука «Побреши мені» - картина «про людей Лондона» (з епіграфу) 1968 року, які осмислюють війну у В’єтнамі…

Мостра надіває на себе личину серйозності і не гребує провокаціями. Те, що в серці католицизму на національному фестивалі в конкурсі - злобна сатира Ульріха Зайдля «Рай: Віра», стало темою для скандалу. Радикальні віруючі подали у прокуратуру Венеції позов. Звісно, «про блюзнірство» автора фільму та актриси Марії Хофштеттер. Вона, мовляв, злягається з розп’яттям.

Насправді Зайдль зайнятий фобіями європейської свідомості. Її жіночої частини, що томиться в пошуках сенсу життя. Героїня «Віри» знаходить його у Христі. Але ілюзорна святість важко вживається з реальністю: чоловік-каліка (до того ж мусульманин) піддає її милосердя тяжкому випробуванню.

Чи судитимуть чергових «антихристів» в освіченій Європі? Сумніваюся. У Зайдля - спецприз журі.

А головний - «Золотий лев» - відійшов фільму «високих моральних якостей», до того ж із програмною для Італії назвою Pieta (те ж саме - милосердя).

Тріумфатор 69-ї кіновенеції - корейський талантище Кім Кі Дук. Улюбленець європейської публіки, шанований і в нас за взірець авторського азіатського кіно. У Венеції Кім Кі Дука обожнюють. Нагороди тут вигравали «Острів», «Порожній дім». Тепер у реєстрі - «Золотий лев» за «П’єту», підкреслено натхнену мікеланджелівським шедевром.

За формою його фільм - лаконічний трилер, із фірмовою жорстокістю, каліченням та жертвопринесенням. Головний трюк стрічки фабульний. Історія на двох персонажів: бандита-рекетира і його матір, що несподівано з’явилася у його житті. Кім Кі Дук знімає «під себе» - тільки раннього зразка. Актори хороші. Герої нещасні, глядач переляканий - а під фінал вражений ефектною розв’язкою.

Але якщо художньої сили «П’єти» не вистачає на шедевр, то моральний імператив ідеальний для експорту на Захід. Рішення нагородити Кім Кі Дука виявилося примирливим на тлі досить дивного венеціанського конкурсу, де міцний глядацький трилер Браяна Де Пальми «Пристрасть» був так само хороший, як чистої води «поетичне кіно» з Бельгії - «П’ята пора року».

Незаперечним фаворитом Венеції-2012 стала картина Пола Томаса Андерсона «Майстер», яка здобула «Срібного лева» і акторський приз відразу двом виконавцям. Філіп Сеймур Хоффман грає гуру, списаного із засновника саєнтології Рона Хаббарда. А Хоакін Фенікс - втраченого ветерана Другої світової, п’яницю й нікчему із заповітною мрією упокоїтися на жіночих грудях. Всупереч релізам, де фільм представлений як історія заснування культу, «Майстер» - усього лише love story. Кіно по-хорошому чарівне й музичне, наспівує про відносини між майстром та учнем; за великим рахунком, воно - про близькість двох чоловіків. Природа симпатії-обожнення між ученим-пройдисвітом і не вченим не пояснюється. Але Андерсон і знімає не драму, а, швидше, фільм-баладу, де минуле післявоєнної Америки тече спокійно, у сіро-блакитних тонах, у напрямку до щастя визволення.

Фільми «Панорами» основного конкурсу часто перегукуються. На противагу іронії Зайдля, про віру «захлинатиметься» Теренс Малік із дуже схожим за стилістикою на попереднє «Древо життя» фільмом «До чуда».

В одну часову лінійку в різних залах можуть поставити, наприклад, реставровану копію «Джентльмени віддають перевагу блондинкам» і нову шведську драму «Блондинка». Або в конкурсних італійських фільмах різних жанрів однією з дійових осіб буде чорний «мерседес».

А така модна тепер тема телебачення і пов’язаних із ним феноменів популярності, які роз’їдають душу, пройде по ланцюжку - від члена журі Матео Гарроне, чиє реноме підтримав нинішнього року призер Канн фільм «Реаліті», до французької комедії в конкурсі «Суперстар» (про банального лузера, що переживає жахи слави) і грузинського претендента на «премію дебют» - «Продовжуй усміхатися».

Російське кіно - популярний у Венеції бренд. Картина Кирила Серебреннікова «Зрада» (з участю солістки «ВІА Гри» Альбіни Джанабаєвої) провалилася в основному конкурсі з тріском. А ось новий фільм Олексія Балабанова «Я теж хочу» запросили в альтернативну програму «Горизонти». Всупереч концепції експериментального кіно, в цій секції у Балабанова вся знайома (іноземцям у тому числі) петрушка. І річ не так у бандитах і горілці, яка, до слова, зовсім ненатурально у фільмі розпивається, а в атмосфері безнадії та містичного мороку, яка за Балабановим, як за найяскравішим представником сучасного російського кіноавторства, добре відома. «Я теж хочу» - такий собі «Сталкер» на балабановський кшталт. Подорож до дзвіниці щастя, де героїв чекає режисер у ролі самого себе. Балабанов, який практикує мовчання і майже не розмовляє ні з шанувальниками, ні з противниками своєї творчості, тихо, але наполегливо повторив на прес-конференції, що придумав новий жанр у кіно - фантастичний реалізм. Якщо змагатися у визначеннях, то «Я теж хочу» значно більше підійшов би «апокаліпсичний окультизм». Кіно - як ритуал спокути…