КІЛЬКА ІНТЕРВ’Ю ГЕОРГІЯ ЯКУТОВИЧА

Чуєш, сурми заграли...

Схилившись на білий аркуш незавершеного малюнка, майстер пішов від нас у безсмертя. Того вечора на ТБ показували фільм «Тіні забутих предків». У ньому художник-постановник Георгій Якутович вибудував кожен кадр... Раптом над Карпатами і в оселі майстра сумно й тривожно заплакали трембіти.

В історії українського мистецтва велика рідкість художники, чия творчість означає злам старого мислення й народження принципово нової художньої системи. Серед небагатьох ім’я Георгія В’ячеславовича Якутовича — академіка, лауреата Державної премії ім. Т.Шевченка, професора Української академії мистецтв, майстра графіки.

60-ті роки — час, коли Г.Якутович із друзями А.Губарєвим, А.Данченком, Г.Гавриленком, В.Ламахом рішуче протиставили побутописанню соцреалізму нову систему образотворчості, 60-ті роки — час короткої «хрущовської відлиги» дав молоді потужний імпульс до відновлення. Повітря ілюзорної політичної та творчої свободи вабило можливостями експериментів і відкриттів. «Кожна епоха вирізняється самостійним співвідношенням форми та простору», — любив повторювати тоді слова В.Фаворського молодий графік. Повертаючись думкою з нинішнього вересня в 60-ті роки, розумієш створене Г.Якутовичем мистецтво як вільний прояв розкутої творчої волі безкомпромісної людини й водночас результат самовідданої роботи особистості яскравої, артистичної, складної, цілісної.

В одному з інтерв’ю про Григорія Гавриленка Георгій В’ячеславович сказав: «Він відчував потребу в середовищі, яке розуміє його, і він почав виховувати власне оточення». Такою ж мірою це характеризує Г.Якутовича. Замолоду здобувши авторитет у художньому середовищі, він уже в 60-ті роки став знаковою особистістю в мистецтві України. Художники в республіках тодішнього СРСР асоціювали новизну в мистецтві з гравюрою Г.Якутовича «Аркан».

Молодь 90-х років, що черпає творчу свободу пригорщами, часто забуває, як її здобувало покоління А.Данченка, Г.Якутовича, Г.Гавриленка, А.Губарєва, В.Перевальського, О.Рапай. С.Караффи- Корбут, І.Остафійчука, В.Задорожного, М.Грицюка та інших їхніх однодумців. Безперечним здобутком мистецтва 60-х років, і передусім графіки як найбільш мобільної творчості, був поворот від «радянського безнаціонального стилю» до вираження національної самосвідомості.

Народна стихія стала духовно необхідною частиною життя суспільства завдяки зусиллям цього покоління. Фольклорне, національне було настільки гострою, а часом і трагічною темою того часу, що за право бути національним художником інколи розплачувалися не лише долею, а й життям. Відродження етнокультури багато чим зобов’язане енергійному талантові Г.Якутовича. У цьому немає навіть частки перебільшення. Ілюстратор В.Стефаника, М.Черемшини, М.Коцюбинського, чоловік честі, котрий завжди готовий відгукнутися на нове й азартно захоплюється творчістю молодих, сподвижник С.Параджанова, друг І.Дзюби, І.Драча — Георгій Якутович став потужним каталізатором оновлення інтелектуального життя в Україні.

Тоді молоді Г.Якутович, Т.Яблонська, В.Зарецький, С.Параджанов і ще багато хто закохувались у зачарованих звірів Марії Примаченко, у поетику Карпат, зачитувалися забороненими в 60-ті роки М.Грушевським, В.Винниченком, слухали «фольклорні балади» юних І.Драча, М.Вінграновського, Ліни Костенко. Оселя Г.Якутовича стала в ті часи воістину «вільною академією».

Бурхливий і повнокровний «фольклорний рух» 60-х років в Україні значною мірою спирався на коротку історію незалежної Української держави. У працях «українського авангарду» 20-х років — особливо у творах Г.Нарбута та «бойчукістів» — Г.Якутович і його однодумці знаходили аналоги синтезу нових ідей із формами народної творчості. Серйозною підставою для заглиблення у фольклор був повсюдний інтерес до народної пісенно- поетичної культури, до інтерпретацій народної думи, пісні у творчості українських композиторів та поетів. Особливу увагу привертали традиції епічного мислення. У мистецтво знову ввійшли мозаїка, фреска, вітраж. Георгій Якутович говорив: «Вважаю, що джерела справжнього розуміння монументального мистецтва лежать у народній творчості. Вивчаючи його, я зустрівся з дивовижними творами, простими й монументальними. Такими є народна українська гравюра, декоративне мистецтво. Тут кожен твір узагальнений. Тут є синтез, а він, природно, веде до монументальності. Саме до джерел народного мистецтва я звертаюся, коли шукаю засоби вираження в станковій графіці».

Г.Якутович ішов до опанування фольклорними джерелами мистецтва стрімкіше від інших ровесників і колег. Надміру критичний до себе, безкомпромісний і вимогливий у творчих питаннях, Георгій В’ячеславович неодноразово говорив мені про складність переходу від академічного мислення до народного. Йому були відомі муки перевтілення й сумнівів: «Втілитися в мислення народних художників... до цього я так і не дійшов», — зізнавався він в одному інтерв’ю, — «більше того, як зразки я все-таки використовував українську (професійну) гравюру XVII—XVIII століть. Мені бракувало пам’яті працювати без ескізів та безпосередності наївного художника», і відразу: «Наслідування не стилістики, а емоційного враження від творів, життя, побуту народу завжди приводило мене до успіху в графіці. У цьому я побачив близькість до народного методу, можливість перевтілення».

Хоч як це парадоксально звучить, але до фольклору України Г.Якутович наблизився з допомогою мистецтва далекої Мексики, а точніше — через усвідомлення близькості живописної самобутності монументаліста Дієго Рівери з творчими принципами М.Бойчука. Так, уже 1957 року, виявившись у «діалозі» із монументалізмом Рівери, Г.Якутович відкрив для себе не тільки зміст концепції бойчукістів, а й сутність того, що було першоджерелом для М.Бойчука, — наївну й водночас мудру фольклорну образотворчість. Під чарівністю цього культурного шару руйнувалися залишки академічної нормативності. М.Якутович відтепер спиратиметься на закономірності, притаманні народному мистецтву.

Майже 10 років творчого життя молодий Г.Якутович віддав утвердженню принципів нової образотворчої системи та її пластичної мови. 1965 року з’явилася впевненість у тому, що в ілюстраціях до «Козака Голоти» М.Пригари перемогу над собою здобуто. Гравюри витримували аналогію з класичними зразками народної творчості. Особливо пишався Г.Якутович тим, що етнографічні елементи було зведено до мінімуму. Ліногравюри створив майстер, котрий віртуозно володів різцем, осягнув сутність народного декоративізму, його монументальну структуру.

Відтепер нова для української графіки система образотворчості дістала яскраве життя і стала вельми поширеною в працях поколінь 60-х—80-х років.

У гравюрах Г.Якутовича (на дереві) до «Тіней забутих предків» М.Коцюбинського принцип «сутнісного бачення» (вислів Якутовича) досягне класичної ясності. Звідси потягнуться ниті до метафоризму в мистецтві молодих. Творчість Г.Якутовича не завмерла в знайдених моделях і відкриттях. У 70—80-х роках з’являться ілюстрації до М.Гоголя, до «Повісті минулих років», цикли експресивних малюнків і лапідарних станкових аркушів.

Проте сьогодні хочеться думати про молодість графіка, про чистоту його покоління, про сподвижників-бунтівників. Подумки охоплюєш масштаб духовної роботи, взятої на себе «шістдесятником» Г.Якутовичем і виконаної ним із гідністю великого артиста і громадянина.