Казки Кофмана

Зал Національної філармонії України в одну мить перетворився на експериментальну театральну студію: на сцені співали, грали, дефілювали, роздягалися і вмирали. І все це — під елегантним керівництвом маестро Романа Кофмана. Диригент запропонував музичним гурманам вишукану страву — оперу Генрі Перселла «Дідона і Еней».

Для англійців «Дідона і Еней» — це майже як «Тарас Бульба» для українців або «Життя за царя» для росіян. Перша повноцінна опера, яка стала культурним надбанням Англії, символом її духовних традицій. На відміну від слов’янських зразків, які розповідають про героїчні подвиги простих людей, котрі потрапили в жорна кривавих політичних катаклізмів, в опері Перселла використано міфологію давніх греків, а саме «Енеїду» Вергілія. Та й «дозріли» до власного еталона англійці набагато раніше — ще наприкінці сімнадцятого століття. Цікаво, що авторська партитура опери не збереглася, тому тривалий час її виконання було під сумнівом. Свою лепту у відродження творчості Перселла вніс англійський класик уже нового часу — Бенджамен Бріттен, який створив у 1951-му свою редакцію «Дідони і Енея». Саме цю версію в концертному виконанні й було запропоновано київській публіці.

Крім «ексклюзивного» характеру концертної постановки раритетної опери, не менший інтерес викликала особа голов­ного натхненника акції — Романа Кофмана. Його візити до рідного Києва як художнього керівника та головного диригента Боннського оркестру ім. Бетховена і Боннського оперного театру завжди перетворюються на гучні події культурного життя. Кофман, як і раніше, очолює Київський камерний оркестр, а виступи цього колективу щоразу відкривають для слухачів щось нове — або імена композиторів, вкриті для нас туманом часу, або унікальні твори, які вимагають від виконавців найвищого професійного рівня та духовної глибини. «Дідона і Еней» став одним із перших українських проектів Кофмана цього року. Нагадаємо, що минулий рік був для Романа Ісаковича дуже продуктивним і вдалим: йому як керівникові Боннського оркестру було запропоновано записати всі п’ятнадцять симфоній Шостаковича і всі симфонії Бетховена. Запис Десятої симфонії Шостаковича було визнано кращим диском року в Німеччині.

Що ж до київської постановки «Дідони і Енея», то в ній відчувалася тенденція, характерна для західноєвропейських театрів: показувати класичні твори в сучасному трактуванні. Втім, таке рішення видається закономірним. Київ пам’ятає сміливі кофманівські спектаклі — «Кармен» і «Паяци». А на нинішній посаді Роман Кофман, безумовно, мав би продовжити експерименти саме в цьому ключі. І це добре для всіх. Мав же хтось нарешті вирвати українських меломанів зі скам’янілих пут уявлень a la Національна опера!

Кофманівський експеримент із «Дідоною», хоча й викликав чудовий прийом залу, не всіма був прийнятий однозначно. Деякі завсідники філармонії здивовано намагалися з’ясувати один в одного: «Навіщо виконавці вільно ходять сценою перед початком спектаклю і під час антракту?», «Чому на Енеї розстібнута сорочка, а Дідона в джинсах?», «Як співачки можуть співати в таких вузьких корсетах і на таких величезних каблуках?». І цих людей можна зрозуміти: прийшовши до Колонного залу ім. Лисенка, ви найменше очікуєте стати свідком театралізованого дійства, навіть якщо в програмі вечора значиться камерна опера. Проте в даному випадку вибір залу був виправданий. Глядачі могли практично з будь-якої точки спостерігати за старанно продуманою зміною костюмів, одухотвореною мімікою виконавців і багатозначних дій хору. До речі, про хор. Як і належить у давньогрецькому театрі, він був і учасником, і коментатором подій. Хористи відкривали над собою парасольки, коли герої опери потрапляли в бурю, накривали білою тканиною загиблу Дідону, обсипали її пелюстками червоних і жовтих троянд, які символізують любов і розлуку. Крім того, постановником був знайдений дуже тонкий прийом: коментатором виступав не лише хор, а й оркестр. Між ними виникав живий діалог, за яким уважно стежили співаки, повертаючись то у бік хору, то у бік оркестру. У результаті дія розгорталася немов у чотирьох площинах: власне сюжет опери, невимушені розмови співаків перед спектаклем і в антракті, коментар хору та реакція оркестру. Таким чином, слухачі постійно перебували в «полі дії» спектаклю, переключаючись при цьому на різні форми вираження. Що ж, час звикнути бути в напрузі впродовж усього спектаклю, а не «включати» увагу тільки на час звучання знайомих арій.

Після концерту вестибюль філармонії наповнили люди із сяючими очима. Усім хотілося обговорити побачене, висловити свої думки з приводу режисерських знахідок, похвалити виконавців. Схоже, приїзд Кофмана вкотре показав нам, скільки ще в музичному світі цікавого та непізнаного.