ІНТИМ НЕ ПРОПОНУВАТИ

Тим, хто бодай віддалено пам’ятає колишній режим, не звикати до того, що «в нас сексу немає». Отож, і не чекайте — не буде. Бо минулого тижня малою, проте все ж достатньою перевагою голосів Верховна Рада ухвалила в третьому читанні й у цілому Закон «Про захист суспільної моралі». У ньому прописано основні напрями державної політики в сфері захисту суспільної моралі: держава стежитиме за тим, аби наш інформаційний простір був «вільний від матеріалів, що загрожують фізичному, інтелектуальному, морально-психологічному стану населення». І оскільки тут уже про порнографію жодного слова, треба думати, йдеться не лише про неї, а також про інші складові «суспільної моралі», зазначені в законі: етичні норми, правила поведінки, які склалися на основі традиційних духовних цінностей, уявлень про добро, честь, гідність, громадянський обов’язок, совість і справедливість. Ще раз нагадаємо — за виконанням цих норм стежитиме держава, й оцінюватиме вона відповідність ЗМІ «громадянському обов’язку, честі, совісті і справедливості» на свій розсуд. Причому під контроль (у законі це називається «захист») підпадають сфери інформування населення й засоби формування громадської думки. Та й історія з ухваленням закону вийшла дивна — буквально напередодні його відхилили, а через день взяли та прийняли. Утім, що це ми шукаємо певні політичні підтексти напередодні року виборів? Давайте краще про цікаве.

Що в законі перше впадає в око? Звісно, визначення. Між іншим, декотрим панам теоретикам ми порадили б частіше зазирати в державні документи — там уже дано всі відповіді на болючі метафізичні запитання. Так, у законі про захист суспільної моралі вам чітко пояснять давно шукану різницю між порнографією й еротикою. Як з’ясувалося, це дуже просто. Порнографія — «цинічна, непристойна фіксація» (як бачите, закон суворий навіть стосовно граматики), антиестетичні сцени статевого акту, сексуальних збочень (без вказівки, що під ними розуміють автори) й навіть «замальовки з натури, які не відповідають моральним критеріям». А «продукція еротичного характеру» — це те, що не збуджує «низькі інстинкти». І нічого ставити запитання, які інстинкти вважатимемо низькими, а які вищими. І запитання про те, чи можна назвати еротикою те, що не збуджує, також недоречні.

Як і слід було очікувати, першими законом обурилися представники «наймасовішого засобу інформації» — телебачення та радіо. На думку представників Асоціації мережних телерадіомовників України, закон про захист моралі вступає в суперечність із чинним Законом «Про Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення». Асоціація виступила проти ситуації подвійного ліцензування — крім ліцензії на мовлення, їм нині доведеться отримувати ліцензію на демонстрацію «продукції сексуального характеру». І, ясна річ, жорстке положення нового закону про те, що за порушення встановлених норм ліцензію в мовця забирають відразу й без попереджень, їх також не могло влаштувати. Тим паче що, як було зазначено, формулювання закону настільки розпливчасті, що віднині мовці просто ходитимуть по лезу ножа.

Звісно, якби на телебаченні й радіо стало трохи менше «комерційної еротики», ми не програли б. Незрозуміло лише, чому заборона поширюється на сексуальну сферу, але ніяк не зачіпає інші типи насильства — невже мордобій менше діє на свідомість і підсвідомість, ніж «постільна» сцена? Крім того, навіть після всіх «доробок» неясно, що саме розумітимемо під «матеріалами сексуального характеру». Стриптиз? Палкі обійми? Поцілунок у губи? У визначеннях закону сказано лише про матеріали «еротичного характеру» — це ті, які «не збуджують в аудиторії низькі інстинкти». «Низькі» — це які? А якщо еротичні матеріали не викликають збудження, то які ж вони еротичні? Загалом, працівникам ТБ і радіо залишається тільки сподіватися на президентське вето.

Не лише по ЗМІ вдарить новий закон. Він найбезпосереднішим чином зачепить високу духовну сферу — сферу мистецтва. Скажемо прямо: із погляду закону прибічники «естетики потворного» можуть сушити пензлі чи перекваліфіковуватися на що-небудь безневинне — на пейзажистів, приміром, або на штукатурів (це нині дохідно). Головне, утриматися від портретів — раптом мимоволі що-небудь не те заголиш, а в тебе саме ліцензія скінчилася, чи до майстерні прорвався який-небудь несанкціонований неповнолітній. Про виставки краще не думати взагалі.

Цікаво, що тепер робитимуть книговидавці? Особливо ті, хто спеціалізується на сучасній літературі. Цікаво, чи вилучать наклад останньої книжки Ульяненка? Працівникам театральної сцени ми також настійно рекомендуємо замислитися над своєю поведінкою на сцені. Адже в законі про захист моралі сказано про те, що його дія не поширюється тільки на ті твори мистецтва, «які визнано класичними або світовими». За якими взагалі принципами визначатиметься «світове та класичне»? Хто складе список «дозволених»? І що робити тим, кого через молодість, приміром, ще «не визнано»? Викинути всі сцени, які «представник громадськості» може вважати «еротичними»? Чи збирати целофанові пакети, аби вдвох із видавцем пакувати тираж нової книжки, — інакше жоден магазин не прийме?

Власне, проблема породжена тим, що шановні законодавці не спромоглися розмежувати роман молодого письменника, який містить 1 (одну) «постільну» сцену на 734 (сімсот тридцять чотири) сторінки убористого тексту, і журнал Х, у якому на 30 (тридцять) фотографій відомого гатунку є 1 (одна) сторінка тексту. У новому законі вони потрапляють в одну «братську могилу».

Звісно, слід було очікувати, що закон «про це» буде кумедним. Але тим гірше для тих, хто змушений його виконувати. І тим гірше, врешті-решт, для нас усіх. Бо вдарить цей закон передусім по тих, кого він так заповзятливо кинувся захищати. По підлітках, приміром. Рівень підліткової вагітності й захворювань, які передаються статевим шляхом, як і раніше, в Україні досить високий, — навряд чи знизиться за помахом закону. Адже поки до кінця не з’ясовано, від чого скоріше виникають такі проблеми — від браку інформації чи від її надлишку. Ми розуміємо: реклама презервативів багатьом мозолить очі — на жаль, це єдиний спосіб звернути увагу підлітків на цей нехитрий засіб запобігання вагітності. Але закон вказує на необхідність «вберегти» неповнолітніх від «реклами предметів сексуального характеру». Плодіться й розмножуйтеся? Якщо автори законів сподіваються на «просвітительські брошури», які суворі вчительки з міцно стуленими губками роздаватимуть старшокласникам, то нехай нинішні 30—40-річні пригадають себе підлітками та своє мимовільне «хи-хи» над занудним описом будови жіночих/чоловічих геніталій у брошурах того часу.

Утім, не все враховано великим законодавчим ураганом. Слово «Інтернет», здається, взагалі незнайоме шановним законодавцям. Попри те, що, як мінімум, половина порнографічних зображень потрапляє як дорослим, так і дітям на очі саме з допомогою глобальної Мережі. Є стаття «про ввезення й вивезення», але в ній ідеться про фізичні носії, до яких інтернет-трафік не має ані найменшого стосунку. Є легка алюзія до «недопущення пропаганди в електронних та інших засобах масової інформації культу насильства, жорстокості, поширення порнографії» — але надалі цю тему ніяк не розвивають. Або спробуйте, приміром, таке положення закону застосувати до Інтернету: «Поширення засобами масової інформації продукції еротичного чи сексуального характеру поштою допускається лише в закритій непрозорій упаковці». В аттачменті, треба думати. Одне з двох: чи то автори закону про Інтернет підзабули, чи то вирішили, що боротися з невловимими постачальниками порноконтенту — марне витрачання сил. До того ж куди менш цікаве, ніж контроль над ліцензіями теле- й радіоканалів. Тому й відповідальності для них не передбачили — відповідно до ст.4, суб’єктами закону є лише громадяни України. А зареєструєш сайт на ім’я Джона Сміта, громадянина США, розмістиш на далекому сервері — й виставляй «полуничку», скільки влізе. Любителям перестрахуватися все-таки радимо повісити на сайті напис: «Сайт заборонено роздивлятися громадянам України, особливо віком до 18 років». Між іншим, деякі власники російських порноресурсів уже так і роблять.

Українські законодавці не подумали навіть про таку, взагалі, просту й відому в світовій практиці міру, як відповідальність за користування порноресурсами та збереження на жорсткому диску свого комп’ютера порнозображень. Ось і добре, що не здогадалися, подумали завсідники Мережі. Але чому не здогадалися? Боротися з порнографією, так боротися — тут попит так само важливий, як і пропозиція. Але, можливо, знов-таки річ у тому, що законодавці не прагнуть контролювати неспоживачів, — вони прагнуть контролювати засоби масової інформації? На це прямо вказують статті закону, які вимагають погоджувати матеріали з Національною експертною комісією з захисту суспільної моралі.

І що цікаво: необхідність закону про порнографію ніхто не заперечує. Більше того, наріканням на «чорнуху» й «порнуху» немає кінця. Інтереси глядача, котрий не бажає поїдати «чорнуху», враховано мало. Про права дітей на вільний від насильства медіапростір — і говорити немає чого. І ось ми одержали закон, згідно з яким не лише оголені тіла й «техніка коїтусу» зникне з нашого інформаційного простору, а й пропаганда будь-якої ворожнечі, «насильницької зміни конституційного режиму», фашизму, наркоманії, алкоголізму й тютюнопаління, приниження чи ображання нації й неповага до національних і релігійних святинь. Загалом, нашу з вами мораль захищено від усього, від чого тільки можна, але обсяг робіт Національної експертної комісії з питань захисту моралі нам навіть страшно собі уявити. Якщо Джеймс Бонд у фільмі курить, цей фільм також має ліцензуватися Національною експертною комісією? Чи його компетенція поширюється лише на еротику, а тютюнопаління включене в закон для червоного слівця?

А це либонь не пусте запитання. За всієї потрібності згаданого закону законодавці мали б розуміти: у даному випадку вони зачепили вельми тонку галузь демократичних цінностей — сферу свободи слова. Так, наявність обмежень, накладених на громадян в інтересах захисту моралі, тією чи іншою мірою присутні в найрозвиненіших демократіях, відбиті в різноманітних міжнародних конвенціях (зокрема в Європейській конвенції про права людини). Це засвідчує те, що компроміс можна й потрібно шукати. Але в жодному зі зразків західного «антипорнографічного» законодавства не фігурує цензура — там передбачена лише відповідальність за порушення законів.

А на що саме скерований наш новий закон, легко зрозуміти, — досить подивитися на передбачені ним санкції. У більшості випадків закон загрожує карами, уже й без того передбаченими чинним Кримінальним кодексом. Єдиний виняток — санкції проти організацій, котрі «публічно демонструють кіно-, аудіо-, відеопродукцію еротичного чи сексуального характеру» без дозволу експертної комісії. За це організація ризикує позбавитися ліцензії. Якщо не рахувати можливість відкрити «годівницю для синичок» коштом телекомпаній, відеосалонів, кінотеатрів, видавництв тощо, змушених платити за експертизу, яка розкішна можливість «відбору ліцензій за сексуальною ознакою» відкривається під час передвиборних гонок або великих політичних скандалів в ім’я «боротьби за стабільність у країні»! Особливо, якщо врахувати, що президента експертної комісії призначає Кабінет міністрів, а за тієї міри визначеності «еротики» й «порнографії», уже нами зауваженої в законі, підвести «під статтю» можна практично все.

Не дивно, що закон про захист суспільної моралі був неоднозначно сприйнятий і самими законодавцями. Утім, тим, хто не голосував «за», деякі ЗМІ уже встигли приписати «зацікавленість у порнобізнесі» чи принаймні «лояльне ставлення» до всіх і всіляких неподобств — тим паче, оскільки це стосувалося фракції «Наша Україна». Гра на потрібності закону проти порнографії виявилася успішною. Що ж, ніхто не сперечається — закон потрібний. Але проти чого буде спрямований прийнятий закон насправді — проти порнографії чи все-таки проти свободи слова? Час покаже — тим паче, що він, час цей, уже не за горами.