Імпровізації на слизькі теми. Олексій Коган: «Серед наших олігархів затятих джазоманів я поки не зустрічав»

Олексій Коган навряд чи колись поскаржиться на неуважність до його джазової персони з боку ЗМІ. Він на очах. І на слуху, природно. Недавній концерт в екс-Жовтневому палаці, присвячений піввіковому ювілею подвижника, зібрав не лише столичну аудиторію, а й джазових фанатів із Харкова, Львова, Одеси, Коломиї. Втім, сам пан Коган зізнається «ДТ»: «Я не думаю, що всі вони прийшли на Когана... Хоча я працюю на радіо. І, може, більше за інших відомий... Та все ж слухачі прийшли радше на... «музичну палітру, аніж на конкретну людину». Скромність людину, звісно ж, прикрашає.

«Джаз так само потрібен Києву, як вівсянка хворому на виразку шлунку»

— Олексію, а яку оцінку після концерту ви, як скромна людина, поставили б самі собі?

— Саме ту, що поставили інші люди... «Відмінно», хоча, коли без жартів, проведено роботу над помилками, і ми вже добре знаємо, що можна змінити на майбутніх концертах.

— А вам не нудно «пробивати джаз» в Україні? Невдячна ж це справа, напевно...

— Абсолютно ні! Не хочу, щоб джаз у нашій країні був утрачений. І з’являвся фрагментарно лише тому, що хтось когось «витягнув» і привіз сюди. Взагалі, моя мрія — це продюсерська агенція з менеджерським центром, джаз-клубом і зі своєю радіостанцією, де буде просто гарна якісна музика, авторські програми — і ніякої політики.

Ця агенція могла б допомагати молодим музикантам. А то іноді іноземці приїжджають до нас і кажуть: «У вас класні музиканти, чому ж ви їх не просуваєте?» Насправді джаз потрібен цьому місту так само, як вівсянка вранці для хворого на виразку шлунку. Щоб людина відкрила зведену афішу київських концертів і сказала: «О, джазовий концерт! Це може бути цікаво». А коли в неї немає вибору, то вона слухає ФМ-діапазон, де всі станції схожі одна на одну, як велосипедні спиці. Ми хочемо цю ситуацію змінити.

— Якби вам замовили джазову імпровізацію, скажімо, на тему політичного життя в країні (ну уявімо таку ситуацію), що це могло б бути? І погодилися б ви взагалі на це?

— У моєму виконанні нічого такого не може бути! Те, що нині відбувається в Україні, не підлягає ніякому «виконанню». Тільки в нашій країні все виникає в головах політиків без зайвих обмірковувань! Тому нічого путнього й немає. Імпровізація — це думки людини вголос. І що більше їх у людини, що більше вона читала, то краще імпровізує.

Наприклад, кожна жінка хотіла б одержати від чоловіка гарного листа, який її зворушив би. Та чи могла б такого листа написати людина, котра у своєму житті прочитала дві книжки? Гадаю, ні! Так от, імпровізація — це, за великим рахунком, домашня заготовка музиканта. Заготовок же на тему політреалій у мене немає! Там лише хаос, із якого хочуть щось зробити. Коли я дивлюся на наших політиків, на те, як кожен рве на собі білизну і щось доводить, то виникає відчуття, що всі вони добрехалися вже до того, що свято вірять у ту ахінею, яку викладають. До джазу це не має жодного стосунку. Хоча, з другого боку, ситуація з джазом в Україні — певне відображення соціальної, політичної, економічної ситуації.

«В СРСР у Косигіна була чудова колекція джазу»

— Хто сьогодні ваш головний слухач і поціновувач? Можете скласти віртуальний портрет свого музичного споживача?

— Це людина, у котрої є щось у голові. Котра вірить у те, що існує образотворча музика. Котра може прослухати композицію і дати їй назву. На радіо у мене чудові слухачі. І я їх дуже відчуваю.

— А як часто вас запрошують на вечірки, банкети, ювілеї?

— Запрошують, звісно. Я не відмовляюся, коли не підводять. Але мені ще треба вчитися бізнесу. Наприклад, брати передоплату за концерт.

— Чи відомо вам, як оцінюють таку ж роботу на корпоративі джазового музиканта в Росії?

— Там оцінюють на порядок вище. Створився стереотип, відповідно до якого навіть на українських фестивалях до нас ставляться за залишковим принципом. Музиканти, які працюють у мене, позбавлені комплексу неповноцінності. Вже минули ті часи, коли в Росії грали об’єктивно краще. Навпаки, у Росії багато музикантів, які мають тягтися до рівня наших джазистів.

— Ваш основний заробіток дає джаз?

— Ну а що ж іще? Музика, звісно. І знаєте, я не продався на інші радіостанції. По-перше, джаз не приносить великих грошей. По-друге, це мене цікавить із погляду виконання обов’язків перед моєю сім’єю. По-третє, мої запити дуже невеликі. Так, безумовно, мені потрібні гроші, як і всім. Це надійний інструмент свободи. Проте гроші будь-що — це не для мене. Можу сказати точно: до своїх 50 я жодного разу не впав ні під яку політичну кампанію. Хоча запрошували, звісно. Були пропозиції на кшталт: «Льошо, ти хочеш радіо? Будь ласка, запустимо тобі радіо. І будеш працювати, але... Ти будеш працювати на радіо 12 місяців на рік. Десять із них будеш робити все, що захочеш, а два місяці ми тобі розкажемо, що потрібно робити...» Відразу даю негативну відповідь. Для мене гроші пахнуть. Окрім політики, я знаю 384 способи чесного заробляння грошей.

— Чи знаєте ви когось особисто з українських помітних політиків, бізнесменів, можновладців, які щиро люблять джаз і зокрема вашу музику?

— Серед наших олігархів і можновладців особисто я таких не зустрічав. Кажуть, джаз подобається Горбуліну. Ще кажуть, непогано на роялі може грати джаз Марчук. Але, знову ж, так кажуть... Я сам не чув. У СРСР чудова колекція джазу була в Олексія Косигіна. Вона існує і тепер, її підтримує його син. Олексій Миколайович одержував диски від самого Вілліса Кановера, ведучого джазової програми на «Голосі Америки». Знаю багатьох бізнесменів, які люблять джаз. Євген Уткін, дуже гарний мій друг, багато зробив для розвитку українського джазу. Він займався фінансовою частиною всіх платівок, до випуску яких я був причетний. Допомагає фонд Володимира Філіппова. Це чоловік, який може дати чималу суму на відновлення будинку-музею Волошина. Тому що він розбирається в російській поезії. Недавно він звернув увагу і на нас. Побувавши на моєму концерті, сказав: «Я знаю, куди фонд Філіппова вкладатиме гроші…» Я розумію, людина, до якої ти йдеш просити грошей, нічого тобі не винна. Мені приємно, що ці люди самі нас знайшли.

«Сезарія Евора — це не джаз. Але така музика нам подобається»

— П’ять років тому ви були в складі української делегації в Америці — на запрошення держдепартаменту США. Були ви й у Чикаго... А де ви не були і де, як вам здається, ваша музика могла б бути почута, піднята, затребувана?

— Українська музика може бути почута в будь-якій точці земної кулі. Досить нам було 2003 року приїхати до Америки, як відразу українська музика зазвучала у Вашингтоні на найпрестижнішому радіо. Там звучали Давидов, Ізмайлов, Александров, Нестеров, ще дуже багато музики. Американців цікавить тільки Америка. Як нам пояснювали: американець «А» не бачить далі свого носа, а «Б» — не хоче бачити далі. Але варто їм лише показати, що є ще щось, у них відразу ж горять очі. Тільки треба, аби це було талановито, самобутньо. Ми ж дуже молода країна. Що таке 16 років? Цікавий факт: в епоху СРСР, коли джаз був не у фаворі, було набагато більше всього цікавого, аніж коли ми вступили в епоху вседозволеності. Відразу зверху з’явилася густа піна. А все справжнє — глибоко, його потрібно знайти, підняти. У цьому й є наше призначення...

— Певна місія?

— Це гучно сказано. Потрібно просто робити і не розраховувати на подяку. Адже у людей дуже коротка пам’ять. Раніше я був вразливим. Тепер же навчився ставитися до всього з усмішкою. Це досвід. У музикантів є гарна фраза: «Досвід проти майстерності».

— Як ви ставитеся до творчості Сезарії Евори, котра цього тижня в день трауру співала в Києві? Дехто вважає, що вона має стосунок до джазу, інші це категорично заперечують.

— Це парадокс! Ви не повірите, але Сезарію Евору я представляв на радіо «Промінь» ще 1993 року і казав: «Послухайте, це дуже цікаво — літня жінка, яка співає рулади на Островах Зеленого Мису!» Та вона сама здивована своєю популярністю і ще тоді казала мені: «Олексію, так, як я співаю, на Кабо-Верде співає дуже багато людей...» Ще пам’ятаю, коли я приїхав 1994 року до Брюсселя і хотів піти на її концерт, деякі мої впливові у світі музики друзі сказали: «Та ти що! Ми можемо тебе тільки провести в кімнатку звукорежисера, щоб ти звідти послухав, бо всі квитки продані за п’ять місяців!» Унікальність Сезарії Евори — зайве підтвердження того, що вся грамотна музика росте з фольклору. Безумовно, це не джаз. Але така музика подобається джазовим музикантам. Тому часто в пресі і з’являються рецензії на альбоми Сезарії Евори, Горана Бреговича, вуличних оркестрів із Македонії чи румунських циганів. Ця музика дуже модна. Адже, окрім істинного інтересу до фольклорної музики, до її першоджерела, все має бути підкріплене ще й модою! І першим, хто відчув цю золоту жилу, став Горан Брегович. Якщо запитати мене, чи комерційна його музика? Безумовно. І якщо проводити аналогії, то я знаю: Ернест Хемінгуей написав свого «Старика і море» тільки тому, що вирішив здобути Нобелівську премію. І найцікавіше, він таки здобув, і саме за «Старика...»! Як це відбувається, я не знаю. Може, треба вміти заздалегідь прогнозувати власний успіх?

— А чи можуть, на ваш погляд, називатися «джазовими виконавцями» такі естрадні артисти, як Лариса Доліна чи Ірина Отієва або навіть українська Ольга Крюкова? Чи не здається вам, що за рахунок джазового іміджу вони хочуть просто утвердити свою репутацію, хоча переважно заробляють на попсі?

— Я не хотів би відповідати на це запитання... Кожен обирає свій шлях. «У кожного своя доля і свій шлях широкий...» Сказати мені щодо цього нічого. По житті я білий клоун. І краще я говоритиму про те, що мені близько. То є проблема цих артистів.

«Утьосов — представник радянського шоу-бізнесу»

— До речі, а ви переглядаєте старий добрий радянський фільм «Веселі хлоп’ята» — адже теж історія джазу...

— Безумовно! Він і сьогодні актуальний. Глядач сприймає весело, здорово. Може, хтось із молодих вважатиме це бурчанням людини, котрій недавно виповнився полтиник, але нехай хтось спробує в сучасних умовах зробити кінокомедію рівня «Веселих хлоп’ят». Адже фільм 1934 року випуску! Проте яка музика, які актори, які музиканти! Причому я назвав би двадцять інших талановитих музикантів, навіть не згадуючи Леоніда Йосиповича Утьосова... В його оркестрі, хочу заздалегідь вибачитися перед світлою пам’яттю незабутнього Утьосова, були музиканти «крутіші». А Утьосов — представник радянського шоу-бізнесу. В жодному разі не джазовий музикант, а дуже успішний виконавець, однією з музичних мов якого був джаз. Але я не вірю в усі ці псевдозакидацькі штуки на кшталт: «Джаз народився в Одесі!» Просто в Радянському Союзі були несправедливо забуті музиканти. Чомусь менше говорять про Мінха, Скоморовського, Цфасмана... Оце були музиканти! Знову ж таки, це лише моя суб’єктивна думка. Як і інші люди, я можу помилятися.

— А як ви вважаєте, могла б історія Ердмана й Александрова стати основою сучасного мюзиклу-римейку, в якому саме джаз був би музичною основою?

— Вся річ у тім, як зробити. Потрібно відчути дух часу. Я не вважаю «Собаче серце» Бортка реміксом Булгакова. У цьому фільмі все стріляє! Не можна уявити іншого актора на роль професора Преображенського, крім Євстигнєєва. І як удалося знайти такий унікальний типаж Толоконникова на роль Шарикова! Та й Борменталя іншим неможливо уявити — тільки Плотніков! Не можна просто так поставити галочку: мовляв, ми зробили ремікс.

— Ви багато років працюєте на радіо. Яку FM-станцію самі слухаєте найчастіше?

— Знаєте, тихцем підслухую всі радіостанції. Слухаю — де гарна українська мова, а де погана. Можу сказати, що на радіо «Люкс» гарна, а на решті — не дуже гарна. Мені близькі музичні добірки на «Мюзик-радіо» не тому, що я там працюю. Так, у мене там суботня вертикаль. Програма називається «Субота з Олексієм Коганом». І на початку кожної години звучить у записі по одній п’єсі. І, як правило, ці композиції об’єднані спільною ідеєю. Я радію за своїх колег, якщо вони працюють талановито, і готовий їх розтерзати на шматки, якщо верзуть дурниці. У мене не було змоги працювати на радіо в 25 років — тоді були часи інші. З одного боку радію за молодих. Але з другого — дивуюся, чому багато з них марнують такі можливості.

«Я — за худради! »

— Якби ви могли «переформатувати» всі нинішні радіоформати, то що б ви зробили?

— Влаштував би худради! Як у найкращих радянських традиціях. Дуже багато людей, котрі уявляють себе або радіоведучими, або телеведучими. Вони вважають, що тільки гроші визначають їхній факт присутності на радіо. А на телебаченні взагалі екранна діва, як правило, має бути чиєюсь «подругою». І вперед, дорогу відкрито! Зовсім не обов’язково знати російську чи українську мову й писати без помилок. Знаєте, коли дивлюся на повсюдні телевізійні субтитри і спостерігаю рівень помилок, то, як казали Ільф і Петров: «... не хочеться сміятися, хочеться молитися». Тому я за худради. Так, за радянських часів багатьох рубали. Але принаймні були люди, котрі на цій справі розумілися.

— А з ким із колег-джазистів ви особливо активно спілкуєтеся?

— Дружимо з Валерою Волковим. Коли мене запитати, як грає Валера Волков — для мене він найкращий, тому що це мій друг. Товаришую з Ігорем Закусом, із Наташею Лебедєвою, із Юлією Ромою... Так вийшло, що дуже близькі мені люди — один у Голландії, а другий — у Штатах. Друзів багато не буває. А успішний ресторатор Євген Самсонов уміє перетворювати своїх клієнтів спочатку на приятелів, а потім на друзів. Часто в ресторані «Пікассо» ми влаштовуємо концерти, які назвали «В гардеробі у Пікассо». Тут грав навіть Енвер Ізмайлов. А недавно виступав квартет Дмитра Александрова. Дуже багатьом музикантам тут подобається грати, адже в «Пікассо» джазова атмосфера. Можна упакуватися апаратурою на три мільйони доларів, але того особливого звуку не буде.

— Які почуття й емоційні відтінки для вас у профвизначенні «джазмен»?

— Джазмен — звичайна людина. Є хами, інтелігенти, ледарі, верблюди, котрі двома горбами трудяться, покидьки по житті і генії, котрі живуть на землі. Справжній джазмен ніколи одну й ту саму п’єсу не зіграє однаково. Я увесь час наводжу приклад останніх двох дисків, на яких зафіксований виступ знаменитого піаніста Білла Еванса в Сан-Франциско. Це вісім вечорів у клубі! Знали, що цей музикант умирає, тому так важливо було залишити всі його живі концерти. Іноді його номери повторюються. Але виникає відчуття, ніби грають весь час різні виконавці. Причому музиканти поруч із ним теж переходять в іншу якість.

ОСОБОВА СПРАВА

Олексій Коган народився 10 листопада 1957 р. у Києві. Закінчив музичну школу за класом скрипки, Київський інститут культури (заочно). Служив в армії — у танкових військах. З 1989 р. позаштатно, а з 1992 р. штатно працює на радіо. Голос Когана в різний час звучав на хвилях радіостанцій «Промiнь», «Континент», «Ностальжі», «Супернова». Нині веде програми на «Мюзик радіо» і «Радіо Ера FM». Автор понад трьох тисяч оригінальних радіопрограм. Член Міжнародної джазової асоціації журналістів. Володар найвищого звання в галузі культури Польщі — «Заслужений діяч культури». Недавній київський концерт Олексія Когана відбувся завдяки підтримці чотирьох його друзів (із якими він разом придумав центр «Jazz in Kiev». Це Володимир Каменський, Віктор Овчинников, Олексій Харламов, Євген Самсонов.