«...І вирвав грішний мій язик» Дубляжне запитання на засипку: буква закону, політиканство чи пріоритети персональної економічної вигоди?

Наприкінці 2007 року — якраз перед тривалими «канікулами» — Конституційний суд України взявся за дуже серйозне питання: проблему дубляжу та розповсюдження іноземних фільмів у вітчизняному прокаті. На пленарному засіданні розглядалася справа «за конституційним поданням 60 народних депутатів України про офіційне тлумачення положень частини другої статті 14 Закону України «Про кінематографію» від 13 січня 1998 року № 9/98 — ВР».

Вердикт уже відомий. Оскарженню він не підлягає. Але обговорювати його поки не заборонили. Інакше відразу ж після новорічних свят не почали б так бурхливо його дебатувати.

Буквально днями розгублені українські демонстратори, дистриб’ютори та глядачі художніх фільмів на території нашої країни дружно взялися за одне старе діло — створення «колективного листа». Причому дуже серйозним адресатам. Персонально — Вікторові Ющенку, Юлії Тимошенко, Арсенію Яценюку та Раїсі Богатирьовій.

Схвильована кіногромадськість — точніше, певна частина цієї громадськості — звертається до перших осіб: «…у Законі України «Про кінематографію», як і в його тлумаченні Конституційним судом України, чітко зафіксовано тільки одне принципове зобов’язання: кожна копія фільму іноземного виробництва повинна бути дубльована, озвучена або субтитрована державною мовою.

У Законі «Про кінематографію» та його тлумаченні Рішенням Конституційного суду України не міститься вимоги, яку саме зараз декларують співробітники Служби кінематографії Міністерства культури та туризму України, а саме: заборонити (шляхом відмови в отриманні Прокатного посвідчення) прокат іноземних фільмів (зокрема США), які будуть дубльовані російською мовою і водночас будуть мати субтитри мовою українською.

Вважаємо такі дії прямим порушенням Законів України, наслідки яких не сприяють вільному розвитку української мови та можуть вплинути на погіршення національної безпеки в нашій країні. Цілком волюнтаристський намір примусово вживати українську мову в такому популярному і мистецькому середовищі, як кінопростір, може призвести до розпалювання міжнаціональної ворожнечі…».

І вже доволі активно збирають підписи під цим посланням.

Звичайно, можна по-різному ставитися до тексту цього документа. Тільки до самої проблеми вже точно байдуже не поставишся.

* * *

Перефразовуючи слова героя Віцина зі знаменитої кінокомедії Леоніда Гайдая «Кавказька полонянка», з цього приводу хотілося б вигукнути: «Хай живе Конституційний суд України! Найгуманніший суд у світі!».

Але не вигукну.

І не тільки з огляду на його політичні рішення останніх років і сумних історій бодай із тією ж пані Станік. А з огляду на досить дивне тлумачення закону про кінематографію України на запит тих самих 60 депутатів із приводу мови кінопрокату в нашій країні.

Саме це звернення гідне пера сатирика Задорнова. Судіть самі. Депутати, які ухвалили цей закон у Верховній Раді, тепер самі ж його не розуміють! Чи мислиме таке? Навіщо тоді ухвалювати закони, якщо не ясна їхня суть? Що сказав би в такому випадку той-таки Задорнов, можна тільки уявити.

Так що ж їм, бідним, незрозуміло? «Відповідно до частини другої статті 14 закону іноземні фільми перед розповсюдженням в Україні в обов’язковому порядку мають бути дубльовані державною мовою або озвучені, або субтитровані, вони також можуть бути дубльовані мовами національних меншин, або озвучені, або субтитровані». Начебто ясно.

А ось і історичне роз’яснення Конституційного суду: «В аспекті конституційної подачі положення частини другої статті 14 Закону України про кінематографію «іноземні фільми перед розповсюдженням в Україні в обов’язковому порядку мають бути дубльовані дер­жавною мовою або субтитровані…» треба розуміти так, що іноземні фільми не підлягають розповсюдженню й демонстрації в Україні, якщо вони не дубльовані державною мовою або не озвучені, або не субтитровані, а центральний орган виконавчої влади в галузі кінематографії не має права надавати ні юридичним, ні фізичним особам — суб’єктам кінематографії право на розповсюдження та демонстрування таких фільмів та видавати відповідне дер­жавне свідоцтво».

І все. І ані слова про мову та права національних меншин. Попри ратифіковану Україною Хартію про захист їхніх прав.

Із тексту закону випливає й наступний припис: усі національні меншини в Україні мають право дивитися фільми своєю рідною мовою.

Немає сумніву, і для кримських татар потрібно час від часу знімати фільми їхньою рідною мовою. Що казати: навіть фільми, зняті в Україні українською мовою, мають демонструватися «представникам нацменшин» їхньою рідною мовою або прийнятною для них російською.

Це було б правильно і з юридичного, і з морального, і з економічного погляду. Тому що населення Східного й Південного регіонів нашої великої країни віддає перевагу фільмам російською мовою.

Інтерес до україномовних фільмів там можуть викликати хіба що суперблокбастери зі США, які вже в дубльованому вигляді поставляє нам пан Батрух. Не певен, що якість цих американських бойовиків підвищить рівень знання української мови, але абсолютно точно — посадить на голку другосортного кіноамериканізму український народ. Як уже посадив народи інших країн.

Під будь-якими приводами, іноді навіть на матеріальну шкоду собі, ця пропагандистська машина вкорінює в мозок дуже небезпечний для людства споживчий спосіб життя, позначений аморальністю й насильством. Але прогресивне (не боюся цього слова) людство навіть у країнах, які є політичними та військовими союзниками США, намагається опиратися впливу «бійцівського кулака» на свої народні маси. Особливо це стосується цивілізованої Європи.

Так що річ не тільки в мові прокату, а й у суті цих дубльованих фільмів.

Проте наше ідеологічне керівництво діє явно за відомим анекдотом, в якому сім’я українців страшенно боялася, що батько, побачивши чорне немовля, яке народила поза шлюбом його донька, її вб’є. Але той навіть зрадів: «Слава Богу, що не москаль!».

Так і в нас із прокатними справами.

Так, згоден: деякі російські фільми несуть у собі імперську ідеологію. Але ж їх все одно в нас демонструють. А ми пишаємося своєю свободою слова й думки. То яка різниця, якою мовою це пропагуватимуть?

Чи українською мовою зрозуміють інакше?

Що ж, тверезо, хоча й цинічно.

Утім, можливо, варто, як наприкінці 20-х і на початку 30-х років, у законодавчому порядку впровадити обов’язкове вивчення державної мови? Тоді було так: не вивчиш — виключать з парії або виженуть з роботи! І вивчили. До речі, першими вивчили не етнічні українці, а євреї. І росіяни вивчили. І всі інші. Коштувала ця українізація чималих грошей. Але відродили мову — як могли... Тому що безліч років її забороняв царат.

А напівзаходи на кшталт примусового дублювання й субтитрування фільмів — це, за великим рахунком, маніловщина. Нічого ефективного це для українізації не дасть. Просто впаде відвідування кінотеатрів. І вже сьогодні в деяких кінозалах «крутять» іноземні фільми, куплені в Росії на вторинному ринку, які, природно, дубльовані російською мовою. А купувати продукцію на первинному ринку в країн-виробників набагато дорожче. У цьому разі прокат фільмів стане невигідним. І поступово власники кінотеатрів, можливо, перепрофілюють свої будівлі для інших більш вигідних справ.

Так уже й сталося з деякими кінотеатрами.

Тільки-но галузь почала ставати на ноги — й знову удар. Адже за правилами, які нині впроваджують, Державну службу кінематографії не задовольнятиме навіть субтитрування російських копій українською мовою!

Непослідовність цієї «служби» феноменальна! З одного боку — заборона. З іншого — пафосна організація всеукраїнських прем’єр для двох російськомовних українських фільмів. До того ж апріорі приречених на прокатний неуспіх. Та чи тільки в мові корінь проблеми, коли нині у вигляді «держзамовлення» запущено у виробництво явний «сюр» дебютантки Марини Кондратьєвої під назвою «Одного разу я прокинусь». У цій історії головний герой кінорежисер Гарін лікується в психіатра й мріє зняти фільм за своїм сценарієм. Герой каже психіатрові (стиль і синтаксис автора сценарію): «Мені захотілося зняти репортажі життя, в яких усе добре закінчується. Однак грошей на фільм мені не дають: мовляв, не комерційний сюжет, знімайте те-то й те-то! А я хочу своє кіно знімати! Ну от на мене дивляться й кажуть, що я талановитий, і ще кажуть, щоб я зі своїми талантами приходив іншим разом...». Що ж на це відповідає лікар? «Спробуйте уявити ваше наступне життя. Почніть усе з білого папірця...». (Напевно, автор мала на увазі «з чистого аркуша», «а не з білого папірця»). І раптом телефонує мер міста й дає цій явно хворій людині гроші на її дивний фільм... Маячня? Та де там! Адже дає наша «служба» кошти пані Кондратьєвій на її не менш дивний опус. Наприкінці цього сценарію лікар-психіатр зізнається режисерові Гаріну: «Кинув я психіатрію. Не моя це справа. Я ж з дитинства актором мріяв стати. Та в театральний не вступив. От і подався в психіатрію»... І тут у героя Гаріна виник геніальний план: «лікар знімається в моєму фільмі, отримає «Золоту пальмову гілку» Каннського фестивалю за кращу чоловічу роль! Я реалізую найпотаємнішу мрію лікаря». І, хоч як це дико, мрія справдилася: «На афіші зображений лікар у лікарському вбранні...».

Якщо навіть абстрагуватися від змісту цього дивного сценарію, то як можна пані із сумнівним знанням української мови довірити саме україномовний фільм?

Повірте «особисто мені, який добре володіє українською мовою», тотальна українізація в кіно комусь справді-таки на користь. На користь тим «кіногероям», котрі матимуть персональну економічну вигоду від великої дубляжної кінореволюції. Вам потрібні ці прізвища?.. Вони й так відомі. І навіть, попри резюме, з якого випливає, що «рішення Конституційного суду остаточне й оскарженню не підлягає», я впевнений: обов’язково знайдеться той, хто оскаржить його навіть у міжнародних інстанціях. Кожен має право мати право.

ВІД РЕДАКЦІЇ. Проблему, яку порушено в цьому матеріалі, справді нині бурхливо обговорюють у суспільстві. І не тільки в кінематографічному середовищі. У найближчих номерах «ДТ» передбачає продовжити цю тему: контрдумки, позиції безпосередніх фігурантів «дубляжної справи», а також мотивації саме такого конституційного трактування Закону України «Про кінематограф».

Із досьє

Олександр Муратов — український кінорежисер. Неодноразово екранізував твори українських класиків — Миколи Хвильового («Танго смерті», «Геть сором», «Вальдшнепи»), Михайла Стельмаха («Гуси-лебеді летять»). Зняв досить популярний телесеріал «Гонки по вертикалі» за участю Валентина Гафта та Андрія Мягкова. Серед його фільмів також — «Любаша», «Татарський триптих». Остання за часом картина — «Убивство в зимовій Ялті» — створювалася українською й російською мовами.