Художник Олександр Дубовик: «Якби не горбачовський переворот, я б тут загинув…»

На тлі бурхливих «культурних» подій останніх місяців одна з найзначущіших, на жаль, обійшлася без гучних реляцій. Легендарний український художник, один із стовпів вітчизняного авангарду - Олександр Дубовик - презентував книжку своєї прози та поезії «Слова». До неї увійшли всі написані ним за 40 років тексти: від уже хрестоматійного теоретичного трактату «Палимпсесты» і «Моего катехизиса» до баламутного «Полного Словаря Интеллигентного Художника (ПСИХ)» (плюс афоризми). В ексклюзивному інтерв’ю DT.UA п. Дубовик розповів, чому в радянські роки не емігрував на Захід і чому сприймає сучасний арт як викривлену форму соцреалізму.

Олександр Дубовик. - Відразу застереження: тексти в нещодавно виданій книжці не сповідальні, написані спонтанно.

За років 30-40 у мене зібралася безліч альбомів з малюнками та ескізами. У них же всі ці роки записував тексти. Спочатку це були просто враження про виставки, поїздки, потім ширші роздуми. Словом, зошити перетворилися на щось подібне до щоденника.

- У «Палимпсестах» ви часто згадуєте Матюшина, Малевича. А наскільки на ваше власне світосприйняття і творчість вплинули теорії і практики російського авангарду початку - першої третини ХХ століття?

- Я абсолютно не спирався на їхню теорію, хоча з великою повагою ставлюся до цієї плеяди. Матюшина люблю, і його роботи з кольорознавства знаю давно. Але річ у тім, що його уявлення були досить обмежені. Своє кольорознавство він робив для суто практичних цілей - для оформлення інтер’єрів тощо. А головне, що авангардисти трималися за речі, за форму. Лінія, точка, простір - для них це було страшенно серйозно, вони це все розбирали раз за разом… Мені подібне вже не було потрібне. Моя мета сягала поза ці уявлення.

Малевич писав про додаткову форму. Але мені здається, що описані ним процеси набагато складніші і відбуваються зовсім в іншій площині - у самому суспільстві. І це не марксистська позиція, просто рівень ефективності суспільства справді помітно змінюється із часом. Відбуваються, здавалося б, незначні зміни, а потім вони виливаються у просто-таки неймовірні наслідки. В одному зі своїх есе я писав про Есхіла. Тож хіба міг Есхіл навіть подумати про наслідки своїх дій? Але ж завдяки йому з’явився театр, діалогічна форма… Ідея, висловлена давньогрецьким драматургом, виявилася настільки потужною, так глибоко «сиділа» в тодішньому суспільстві, що виросла в концепцію діалогу взагалі: людини із собою, з Богом, з природою. З історією, нарешті. Історія виросла із цього, зі, здавалося б, дурниць!

Зміни виникають не в мистецтві… Просто з’являється якийсь паросток… Можливо, він є і сьогодні, зараз - але ми цього не бачимо за нагальними проблемами. Ми говоримо про пенсіонерів, уряд, соцвиплати - усім це здається вкрай важливим. А «паросток» випростується. І одного разу зруйнує весь цей звичний світ до бісової матері, переверне все з ніг на голову!

Але люди цього не розуміють. Вони не усвідомлюють, що процеси, які відбуваються в культурі, зовсім непомітні для нас.

Мистецтво - сфера почуттєва. Воно побудоване на інстинкті, на речах алогічних. Я якраз перечитую французьких структуралістів: Боже мій, вони ж самі собі суперечать. Заглиблюватися в ці речі просто безглуздо. Для мене вони, чи той-таки Хайдеггер, цікаві не як творці «систем». Мені вони цікаві як люди, котрі можуть, вибачте, обдурити будь-кого. Будь-яку ідею подати з такого несподіваного боку, розібрати на такі гвинтики, що ти просто шалієш від цього.

Філософія - це допінг для думки. Можливість поглянути на речі з несподіваного боку. Світ завдяки їй змінюється, з плоского стає об’ємним. Це - література, яка тебе збуджує, вириваючи з буденності.

- Ваш батько, Михайло Тадейович, був відомим поетом - одним із засновників «Плуга». А ви самі замолоду не мріяли замість живопису займатися літературою?

- Ні, ніколи. Але якби не був художником, можливо, став би письменником…

- Михайла Дубовика репресували 1941-го. Вам було десять років… Ви ж батька пам’ятаєте? Може, зберегли й спогади про літературний побут 1930-х?

- Ні, на жаль. Батько був суворою людиною, а потім хворів: туберкульоз. Пам’ятаю, йому приносили листи пачками - на рецензію. (Михайло Дубовик, один із засновників «Літературної України», також працював літконсультантом кількох українських газет. - Авт.) Деякі він зачитував уголос, ми сміялися: люди повністю переписують Пушкіна і надсилають у редакцію як свої власні вірші…

От цікаво, що стосується «національного питання». Я сам народився в Києві. Вдома в нас розмовляли тільки українською, у дитячому садку теж, потім мене віддали в українську школу. Коли під час евакуації опинився в Челябінську, мав проблему: я не розумів російської, і мене не розуміли! Чомусь вивчити після рідної цю мову було дуже складно… Розповідаю просто як факт: до «мовних» проблем я ставлюся дуже спокійно.

- Вашого батька реабілітували 1955-го посмертно. Ви саме закінчили худінститут…

- Так - художню школу, потім інститут. І всі ці роки тавро сина «ворога народу» на мені висіло - була ж безліч анкет, які треба було заповнювати… Я розумів, що в кожному разі я - ізгой. Але так само точно знав, що до інституту треба потрапити будь-що. Інакше я опинюся за межами. Але тоді була трошки інша ситуація, не було нинішніх грошей, хабарів: я вступав без усякої протекції. Якщо коротко - треба було бути найкращим, щоб туди потрапити… А щоб утриматися, треба було працювати фанатично - у своєму виші я фактично жив.

Але «тавро» на мені висіло протягом усього мого життя. І в КДБ увесь час ходив. І в майстерню приходили…

Ми знали їхні військові звання, і хто вони. Один пив мою горілку, сидів з моїми друзями. Вигнати його ми не могли. Він моїй дружині Ірі малював усякі ґрати… Натякав, що мене чекає. Або казав: «Тобі бабки не потрібні? Я тобі замовлення зроблю! Що, Ірі твоїй шуба не потрібна?».

- Олександре Михайловичу, ви відмовилися від соцреалізму в 30 років. Заодно перекреслили й блискучу кар’єру «генерала від мистецтва». Знали ж, на що йдете? Тоді, питається, як на таке зважилися?

- Я закінчив інститут 1957-го. Саме був Фестиваль молоді - і мій диплом відразу пішов туди, а репродукцію надрукував журнал «Советский Союз». (Тоді це було вище даху!) Потім Щербицький у складі офіційної делегації подарував цю картину («Юліуса Фучика». - Авт.) Чехословаччині в розпал «празької весни»…

Уже в 1958-му я став членом Спілки художників - рекорд, адже зазвичай треба було чекати кілька років «кандидатом», а мене прийняли відразу. А після інституту я, хлопчисько, отримав просто-таки унікальне призначення - такого в історії більше не траплялося: мене розподілили директором Воронцовського палацу. Але від цього я відмовився. (Чудово розумів, що треба буде опікуватися господарською діяльністю, вступати в партію, спілкуватися з обкомами, райкомами - догоджати всім цих товстопиким. А мені це було не потрібно, я хотів малювати. На мене дивилися квадратними очима: «Що за ідіот?») Я був членом правління Республіканської і Київської НСХУ, членом численних комісій, головою молодіжного об’єднання Спілки художників…

Загалом життя складалося прекрасно. А ще я був людиною свого часу. Спочатку почав «поліпшувати» соцреалізм.

А потім почала надходити література з усього світу. І на початку 1960-х, завдяки західним виданням, я дізнався, що відбувається в мистецтві різних країн. І з соціалізмом було покінчено. А коли мій живопис почав поліпшуватися, мене поступово перестали приймати в офіційних установах і на виставках. Так 20 років нікуди й не пускали.

- А чому компроміс у творчості для вас був неможливим?

- Огидно було! Спочатку я, чесно кажучи, намагався - брав у фонді замовлення. Картину зробив і покинув, і навіть гроші хтось отримав за мене. Робити «соцзамовлення» було нестерпно морально. Це відчувалося як хвороба - дуже болісно, хоча скомпонувати й написати «реалістичну» картину я можу за кілька годин, це ж не проблема… І зрештою одного разу я сказав собі: «Якщо я вам не потрібен - і ви мені не потрібні!». І на цьому поставив крапку.

Мої панно на стінах, які бачать мільйони, сприймали нормально. А якби те саме я показав у вигляді картини на виставці - мені б голову відтяли.

Якби не горбачовський переворот, я б тут загинув… Це цілком очевидно. Нічого з моїх картин не змогло б вискочити.

Я увесь час собі кажу: що за країна? Таке розмаїття - і поети, і художники, і музиканти, і мислителі. І все це - зметено, витоптано як пустеля.

- Чому, до речі, ви не виїхали в іншу країну?

- Коли дивишся на Заході на художників, котрі розраховують, як би заробити на квартиру, машину чи другу, відкрити рахунок у банку… не хочеться долучатися до цих перегонів. Не хочу настільки дорого платити за машини. Тут я можу собі це дозволити - хоча заможним не стану. Словом, я й краплі не шкодую, що не виїхав.

До того ж уявлення про Україну як про «провінцію» - з погляду мистецтва… Я бачив мільйон різних «Експо» - і можу судити. «Актуальний» арт - це сучасний соцреалізм і відверта комерція. Це точно не для мене. Тож навіщо, питається, мені було їхати?..

- Москвичі нині досліджують історію російського андеграунду. Про Україну в цьому плані практично нічого не відомо. Яким вам запам’ятався київський худандеграунд 1970-1980 років?

- Зараз у Києві так званих патріархів авангарду хоч греблю гати. Кожен - перший. Я знаю їх усіх: за радянських часів більшість чудово заробляла, включаючи монументалістів. Жили як сир у маслі - а зараз їх, які отримали від комуністів усе,
що тільки можна, послухати… Реальний київський андеграунд - це було осіб п’ять, не більше.

Ми збиралися в майстернях, пили горілку, слухали джаз, розмовляли… Потім брели в інше місце. Таке богемне існування… Зазвичай до мене приходило людей 20. Усі ці нинішні «патріархи» моїх робіт і не дивилися - їм це було чуже. Деякі з них дуже точно знали, що на цей момент дозволено, а що ні. За їхньою реакцією я одного разу зрозумів, що абстракція вже стала комерцією…

Перші мої роботи купив, хоч як дивно, Російський музей у Петербурзі. Там був Пушкарьов, він уже в той час розумів, що й до чого, і зібрав величезну колекцію андеграунду. Без нього ці картини просто розпорошилися б по Союзу…

Втім, друзі, посиденьки - це все добре. Але для мене не це було головним. Головне - мій живопис. А «андеграундність» або те, що я робив монументально (втім, це не я сам робив - мене змушували), - тло, не більше.

- Ми розмовляли про авангард 1920-х років… У нашій країні, на відміну від Заходу, цю традицію було штучно перервано, і вже в 1980-х і глядачам, і самим художникам (і не тільки) довелося заново відкривати для себе Малевича і К^о. На ваш погляд, якою мірою «ліве» мистецтво вплинуло на формування й розвиток українського контемпорарі арту?

- Люди, які викладають в академії зараз, усього цього просто не знають. А в принципі… Я не певен, що ці традиції варто продовжувати. Ці ідеї вмерли, вони - історія. Її варто знати, щось - якісь прийоми чи речі, котрі стосуються кольорознавства, простору тощо, - можна почерпнути звідти. І - забути. Авангарду не існує. Хоча він залишається у підсвідомості. Поновлювати те, що було в минулому, безглуздо. Адже за новочасним мистецтвом стоїть зовсім інша, нова філософія. Сказане стосується і мого живопису.