Хранитель вічного. Художній керівник Малого театру Юрій Соломін: «Колись у Києві мені врятували життя…»

Асоціацій із «ад’ютантом...» — жодних. Поїзд пішов, білих перемогли (потім червоних...) Нині Юрій Соломін частіше й яскравіше асоціюється з успішним «головнокомандувачем» найстарішого театру Росії — Малого. Того театру, у якому в різні епохи сяяли (і сяють понині) унікальні акторські колекції — Щепкін, Гоголєва, Царьов, Ільїнський, Ніфонтова, Бистрицька, Панкова, Коршунов... І багато-багато інших. Вважай, цілий підручник історії театру! Сам Соломін майже двадцять років на бойовому посту художнього керівника. І можна до хрипоти сперечатися про сценічні моди і віяння, але «армія Малого» незламна: аншлаги, увага преси. І їхня горда гідність ніби непомічання метушливості навколишнього життя. Тому що живуть за апробованим «статутом» — традиції, просвітницький консерватизм, ігнорування модних «абракадабр».

Напередодні великих гастролей Малого театру в Києві Юрій Соломін розповів «ДТ», наскільки ефективний у наш мінливий час такий театральний «статут».

«До молодих ставлюся непогано, хоча й сварю…»

—Юрію Мефодійовичу, перше запитання, швидше, запитання ввічливості: які найбільш пам’ятні моменти — особистісні і художні — у вас безпосередньо пов’язані з Україною?

— Звичайно, це прекрасні спогади. По-перше, в Україні я раніше багато знімався. По-друге, серіал «Ад’ютант його превосходительства», який приніс мені популярність, знімали саме в Києві, під Києвом. На кіностудії імені Довженка у мене був на початку 70-х дуже успішний фільм «Інспектор карного розшуку». Та й до Києва на гастролі ми раніше їздили часто. Гастрольний графік вибудовувався приблизно таким чином — через рік-два обов’язково або Ленінград, або Київ. До речі, мої найперші гастролі у вашому місті особливо пам’ятні... З медичних причин. На відкритті треба було грати спектакль «Пучина» разом з Оленою Миколаївною Гоголєвою. І от просто з театру імені Івана Франка мене з перитонітом забирає швидка допомога. Потрібна була серйозна операція — перша в моєму житті... Мене тоді оперував хірург Юра Ганул — у невеличкій лікарні неподалік театру. У Києві, без перебільшення, мені тоді врятували життя! Тому, самі розумієте, як чимало пов’язано...

— Добре, а от у художньому аспекті... Мені цікаво, чи знає бодай хтось сьогодні в Росії імена наших великих театральних майстрів — Курбаса, Юри, Ужвій, Крушельницького?

— З людей мого віку немає таких, які б не знали Наталі Михайлівни Ужвій — особливо в кіно, зокрема в «Райдузі» Марка Донського. Мені самому пощастило працювати з українськими акторами в різних картинах — у тому ж «Ад’ютанті...», у «Інспекторі...». Ми сьогодні в дуже хороших стосунках із Богданом Сильвестровичем Ступкою, художнім керівником театру імені Івана Франка. Те, що він прекрасний актор, повторювати не слід... Недарма він і багато інших ваших майстрів активно знімаються в російському кіно. І вже якщо у фільмі грає актор рівня Ступки, то навіть мильна опера набуває іншого звучання...

Проте в Києві я не був давно. Про якісь українські театральні пошуки знаю небагато. Останнє, що бачив, — «Наталка Полтавка» під час гастролей франківців у Москві.

— Хто у великій трупі Малого для вас особисто сьогодні є опертям, плечем, на котре у будь-який момент можете обпертися в складні моменти?

— Обпертися можу, мабуть, на старше покоління... Стариків у нас мало залишилося. Але вони є. От, наприклад, актриса Тетяна Олександрівна Єремєєва. Упевнений, немає такої актриси ні в Москві, ні в Європі! У свої 94 вона так азартно виходить на сцену, так чудово грає в спектаклях «Лихо з розуму», «Вовки і вівці»... Київський глядач, до речі, у цьому зможе переконатися. Можливо, її зустрінуть і не такими вже голосними оплесками, але от коли вона йтиме зі сцени, я абсолютно упевнений, що будуть овації! Найголовніше — її ставлення до молодих дуже добросерде. Я вже й сам починаю до молодих ставитися непогано, хоча й лаюся іноді...

— А за що сварите частіше?

— Хочеться, щоб вони працювали добре.

— Тоді вже продовжимо про молодих, але успішних... Чи очікуються найближчим часом на сцені Малого нові роботи режисера Сергія Женовача, учня Петра Фоменка? Коли років п’ять тому дивився його «Лихо з розуму» у вашому театрі, відразу виникло відчуття — от воно, молоде вино в старих міхах; і як мистецьки він вибудував бенефіси майстрам у своєму спектаклі, навіть молодь (Чацький, Софія) відтінив...

— Нові постановки Сергія Женовача будуть обов’язково. Торік він випустив курс у ГІТІСі. Нині створює свій театр. З цієї причини він і не може покинути поки що свій молодий колектив. А в нас він поставив три спектаклі — «Лихо з розуму», «Удаваний хворий», «Правда — добре, а щастя — краще» — й усі вони мали успіх. На наступний рік плануємо його нову роботу. Але от яку саме, поки що не скажу.

«Хіба погано, коли шанують класику й авторське слово?»

— Знаєте, мені б не хотілося говорити про те, що особисто думаю з приводу цього твору. Для мене важливіше те, що вийде в результаті. Поки що в нас «застільний період» роботи. А «темрява»... То вона ж на поверхні! Мене, наприклад, непокоїть запитання, чому Толстой написав свою найсильнішу сцену — убивство дитини — у двох варіантах? Він написав, а ми повинні тепер розбиратися!

— А вас не ображають шпильки в деяких рецензіях, коли говорять про «ретроградність» Малого, навіть про музейність? Наскільки чутливо реагуєте на критику взагалі? Хоча ваш театр, до речі, один із небагатьох на пострадянському просторі, який обходять неминучі закулісні чвари (принаймні у ЗМІ про це ані слова), як удається цього досягти?

— А я відповім, «як досягти»... Саме тому це виходить, що ми трохи ретроградні. Так, ми дотримуємося традиції — традиції російської театральної школи і ще тих десятьох заповідей, на яких заснована і російська, і українська культура. Україна — християнська країна, і це буде зрозуміло. Можливо, не все і не завжди в нас виходить... Можливо... Але що таке «ретроград»? Той, хто хоче робити усе по-старому. Але ж поняття «ретро» саме по собі і модне, і дзвінке. І на Заході сьогодні обожнюють створювати римейки класичних творів. Можна сказати, не ретро, а римейк. Та однаково це — перевірене часом старе, а тому й якісне. А отже, — найкраще! Коли мені іноді говорять про «музейність» Малого, я зазвичай відповідаю: а що такого поганого в музеях? Хіба нам не подобається Третяковка або Пушкінський? І хіба погано, що театр може бути відвідуваним і потрібним «музеєм театральної культури»? Хіба погано, коли поважають класику, авторське слово і не знущаються над текстами Гоголя, Чехова, Островського? Малий існує 250 років. Точніше, не існує, а живе. А якщо живе, то які розмови про ретроградність?

— Загалом, вас не ображає і не дратує, що Малий не у фарватері театральної моди?

— Ті, хто не можуть написати про театр по-справжньому і від душі — про акторські роботи, про режисуру, — ті, як правило, копирсаються у якихось інтригах, піднімаючи себе за рахунок когось... Мовляв, я нічого не боюся сказати про цього відомого артиста або театр! Пам’ятаю, один із таких надрукував колись у ЗМІ, коли я ще був міністром культури, мовляв, я б порадив міністрові Соломіну написати заяву про звільнення тому-то і тому... А я тоді сказав: а чому я маю його слухати? Хіба я став міністром охорони здоров’я? Я став міністром культури, у якій щось розумію. Я — педагог зі стажем, я — режисер, актор, у мене є чималий досвід. І виявилося, що я правий. І зрештою, відтоді як я очолюю Малий театр, він не занепав, а стабілізувався. Але комусь я і не подобаюся, оскільки в очі можу сказати: «Рідний, йди-но ти почитай що-небудь, оскільки нічого в цьому не тямиш…». От ми говоримо про традиції, ретроградство… Адже важливо пам’ятати, що традиція — це збереження всього того гарного, що було раніше в конкретній державі, у великого народу, в окремої сім’ї. Що в цьому поганого?

«Репертуарний театр треба зберігати, а не піддавати його «переділам»

— Якийсь час тому ви різко висловилися проти театральних реформ. І начебто вас підтримав у цьому питанні особисто Путін. Чи не змінилася ваша думка сьогодні? Може, усе-таки потрібно в театральному господарстві щось змінювати, реформувати?

— Справді, нещодавно виникло питання про театральну реформу. Але тоді в Спілці театральних діячів я запитав: «Покажіть мені людину, яка першою сказала, що театральна реформа сьогодні потрібна?» Мені так і не змогли назвати цієї людини. Спілка театральних діячів тоді, до речі, теж уперше про це почула. А режисери, художні керівники? З ними стосовно цього питання взагалі ніхто не радився — потрібна реформа чи ні. Тому досі немає людини, котра першою це придумала. Вона десь ховається тепер... Треба оголошувати всесоюзний розшук... Коли святкували 250-річчя російського театру і коли на цих торжествах був президент, це саме питання знову виникло. Я зрозумів, що в Путіна немає негативного ставлення до моєї позиції. Він мене уважно вислухав, і його слова абсолютно збігалися з моїми думками. Тож ми з цього приводу спокійні. Поки що усе тихо... Правда, це вже був другий «захід» з такою реформою... Перший виник кілька років тому, коли Микола Губенко був головою комісії з культури в Думі. Тоді він урятував становище, зібравши художніх керівників. Ми довели: нікому це не потрібно — театр треба зберегти, а не руйнувати, не піддавати його якомусь «переділу»... Особливо сьогодні, коли засилля маскульту.

Адже що найцікавіше: самі творчі колективи ніякої реформи не просять! Вони просять хоча б не заважати, а реформа, може, і потрібна була б, якби ідеї виходили знизу, зсередини. А коли згори нав’язують — пробачте, це ми проходили.

— Про вашу гастрольну карту... Чи є якийсь принцип, або, можливо, таємний намір саме такої верст­ки київських гастролей? Котрий із спектаклів, які привезуть в Україну, на ваш погляд, найбільшою мірою нині візитка Малого?

— Досить важко відповісти на це запитання. Оскільки непросто сказати, що ці спектаклі найкращі... Що ж тоді виходить — все решта у нас гірше? Візитна картка Малого — завжди Олександр Островський, Олександр Грибоєдов, Микола Гоголь. Чому вирішили відкривати гастролі «Ревізором»? Тому що це прем’єра, вона недавно була зіграна в Москві. І відкриваємо гастролі Гоголем ще й тому, що він має безпосередній стосунок до України. І ми не спеціально так зробили, усе склалося саме по собі. Другий спектакль — «Лихо з розуму», про який ми вже говорили. Цією постановкою ми відкриваємо кожний свій новий сезон у Москві — відкриємо і нинішнього року 7 жовтня. І «чому» — я думаю це розшифровувати не треба. Тому що класика. «Лихо з розуму» уперше з’явилося на сцені Малого театру в 1836 році, відтоді велика п’єса періодично з’являється в нашому репертуарі. Далі «Вовки і вівці» і «На всякого мудреця…», це теж Островський, а Малий, як відомо, «дім Островського». Не могли обійтися і без західної драматургії, тому в афіші — «Таємниці Мадридського двору» — це теж наша візитка, плюс у спектаклі грає В’ячеслав Єзепов — народний артист Росії й України, чий творчий шлях тісно пов’язаний з київським театром імені Лесі Українки.

Репертуар

Київські гастролі Малого театру проходять за підтримки Федерального агентства з культури і кінематографії РФ — на сцені Національного театру російської драми імені Лесі Українки. 11, 12 вересня — «Ревізор» М.Гоголя; 13, 15-го — «Лихо з розуму» О.Грибоєдова; 14, 16-го — «Вовки і вівці»; 18, 19-го — «Таємниці Мадридського двору» Е.Скріба, Е.Легув’є; 17, 20-го — «На всякого мудреця досить простоти» О.Островського.