Гуманітарна допомога. «Вавилон» як ода глупству

У всеукраїнському прокаті — «Вавилон» (режисер Алехандро Гонсалес Іньярріту). Зважаючи на все, у цього фільму найбільше шансів на головні переможні позиції майбутнього «Оскара». Картину вже приголубили в Кані, розцілували на «Золотому глобусі». Колись скромний експериментатор А.Г.Іньярріту («Сука-любов», «21 грам») мимоволі перетворюється на голлівудський аналог Ф.С.Бондарчука. Правда, без його глянсової лисини, у якій, як у гламурному дзеркалі, відбивається щось модне і щось каламутне.

Якщо на початку фільму (спектаклю) — рушниця (на стіні, на стелі, у руці), ясна річ, чекай жертв у канві сюжету або нудного моралізування у фіналі: не ходіть у Африку, діточки, гулять, бо когось підстрелять!

У «Вавилоні» бешкетники-пастухи безтурботно бавляться зі зброєю. І все відбувається саме в Африці — у Марокко. Ціляться у шакала або в уламок гірської породи, а куля-дурисвітка летить туди, куди її не просять — в автобус з американськими туристами. Плі! Влучили. Отаким трагічним вогнепальним чином міжконтинентальні зв’язки і стають у «Вавилоні» дедалі тіснішими, «міцнішими». І отак Іньярріту — співець дружби народів — вибудовує головні наріжні камені своєї географічної квадриги: Марокко, Мексика, США, Японія.

Багатофігурна фреска охоплює чотири країни і три континенти. Дарма що герої не знайомі один з одним, і ніщо не натякає хоча б на нитку, хоча б на волосину, хоча б на вузлик, який їх може згодом якось зв’язати-сповити, але...

…Але на те і кінометафора — Вавилон. Як єдина мультикультурна кіноструктура. Як одне хаотичне накопичення різних соціополітичних і національних уламків. Як загальна і розрізнена «какофонія», яка становить дещо дикий звуковий контраст із якоюсь не всіма почутою у цій стрічці однією божественною мелодією. Де Бог (у цьому разі) — єдиний. І він (уявіть собі!) — кінорежисер. Пан А.Г.Іньярріту. Тобто персонаж, котрий обрав від самого початку найбільш виграшну і вигідну позицію — спостерігати (ніби з неба, ніби із найвищої точки) за всіма, хто метушиться, стріляється, закохується, оголюється, скаржиться — хоч у Марокко, хоч у Сан-Дієго, хоч у Токіо... «Мне сверху видно все, ты так и знай!»

Він справді чітко бачить симпатичних марокканських хлопчаків, котрі цілком випадково поцілили не туди, а потім з’явилася місцева поліція, звинуватила всю сім’ю в тероризмі — і знову куля-дурисвітка, і знову — смерть (старшенького брата). «Не стріляйте! Це я винен...» — кричить молодшенький. Але запізно.

Ще Йому — «Богові-режисеру» — «відтіля» проясняються й якісь уже надто ускладнено-туманні взаємини між американським подружжям (їх грають Бред Пітт і Кейт Бланшетт): вона увесь час робить невдоволені гримаси, постійно відвертається від нього, низько нахиляючи голову; а йому, очевидно, важко висловити чи не висловити — усе, що на серці. Та от коли її прошиє «ворожа» куля, вивернувши нутрощі, тоді і слова знайдуться потрібні, і знайде він для неї навіть стару каструлю в африканській сім’ї: «Попісяй у неї... Тільки лежи!»

Далі наш «Спостерігач» позирає вже в інший бік. Мексика: стара нянька (Адріана Барраза) пустелею тягне за руки двох діточок (діти, звісно, Бреда Пітта і Кейт Бланшетт), вони загубилися, заблукали, повертаючись із мексиканського весілля — пішли не туди. І, нарешті, ще один ракурс — Японія: вродлива глухоніма школярка (Рінко Кікучі) дефілює по Токіо без трусів, і ніхто до неї не виявляє ознак домагання; а вдома у дівчини горе-трагедія — мама чи то застрелилася, чи то з балкона викинулася. Але різнобарвне місто-сад — ще та зона відчуження. Вважай, новітній Вавилон...

Таким чином, на порядку денному у режисера Іньярріту — цілий склад міжконтинентальних сюжетів. Їх вистачило б на чотири повнометражні картини. А може, ще й на чотирнадцять короткометражок залишилося б.

Та й мораль цієї майстерно склеєної і символічно вибудуваної історії начебто очевидна. Куля зв’язала Америку з Африкою. А Японія теж прилучилася, оскільки злощасна рушниця раніше була подарована марокканцю інтелігентним «самураєм». Дорослі роблять свої необачні вчинки, не задумуючись про те, що біда де хоче відкриває ворота і кожної миті може луною озватися в іншому місці, на іншому краї землі. От діти і страждають.

Можна б ще додати трішки мораліте: мрія про мир, панове, надто слабка і хистка, і можна лише мріяти про те, щоб діти різних народів розуміли одне одного без сурдоперекладу.

Проте, це вже зовсім прописні істини. До того ж важко повірити, що досвідчений Іньярріту так швидко перепрофілювався в занудного старого, котрий беззубим ротом шамкає про моральність-толерантність у цьому божевільному-божевільному-божевільному світі. Ну от не віриться.

Іньярріту не первина «монтувати» кілька ниток в одне кіномереживо. Власне, на цій справі він натер уже не один мозоль — і «21 грам», і «Сука-любов» цьому канону відповідали. Свіжим цей прийом у контексті видатних досягнень світового кінематографу вже давно не назвеш. Якщо пригадати інші різноманітні і дуже успішні кіноексперименти за цією системою («Зіткнення», «Кримінальне чтиво» тощо). Іньярріту, колишній цинік і пересмішник, трепанатор і раціоналізатор, — невже і цей раптом вирішив обмазатися єлеєм і піднести планеті гуманітарну допомогу у вигляді свого новітнього кіноопусу — «Світу — мир!», мовляв, оскільки кіноакадемія теж за мир у усьому світі, хоча водночас «неподалік від раю» нові батальйони просять вогню — в Іраку. І якщо через три тижні А.Г.Іньярріту раптом отримає свої «Оскари» із формулюванням «за гуманітарні кіноініціативи» (на прикладі майстерного, але нудного «Вавилона»), отже, в кіноакадемії засідають переважно дурні. Оскільки «Вавилон» — не пісня пісень із закликом до толерантності. Це ода дурості. Крик про міжконтинентальний ідіотизм, що й призводить до того, що відбувається (див. вище — уривки сюжетних віньєток).

Чому, посварившись, американське подружжя не знаходить для примирення іншого місця на різнобарвній землі, окрім брудного злиденного Марокко? Тому що дивні. Чому дружина (Кейт Бланшетт) довго не відповідає на ласку секс-символа (Пітта), перед тим погодившись на далеку дорогу з ним? Тому що ідіотка, напевно. Чому марокканські діти ціляться не в ту мішень, плутаючи шакала з людиною? Тому що дурненькі. Чому глухоніма школярка пропонує свої «принади» випадковим відвідувачам кафе, ніби в Токіо немає спецпослуг по Інтернету? Тому що повсюдне божевілля. Чому батько-«самурай» глухий і німий до проблем рідної дитини? «Тому що тому». Чому стара мексиканка тягне в іншу країну на синове весілля двох крихітних вихованців, піддаючи ризику їхнє життя, якщо їх і в Америці за сто доларів догляне будь-яка «прекрасна нянька»? Тому що не всі вдома. І так далі, і різні інші сюжетні приклади в такому самому дусі. Неначе ключові фрази фільму — діалог няньки-мексиканки та її вихованців: «Няню, адже ти не погана, правда?» — «Я не погана! Я дурна!». Отож.

Іньярріту зняв «Вавилон» не про тотальну руйнацію (людських зв’язків, духовних уз, гуманітарних засад, міжнаціональних союзів). Він створив кіно про тотальне розрідження мізків (яке, напевно, пов’язане із «глобальним потеплінням»). Про глупство. Про те, що, власне, і зруйнувало Вавилонську вежу (а також інші популярні будівлі). Режисер Іньярріту, вже якщо він такий всевидючий «бог», міг би, до речі, захопити своїм біноклем і ще один ракурс для «вавилонської» кінофрески, уже наші околиці. Однак тут уже його прихована концепція вочевидь дасть збій, дійшовши до абсолютної буквальності: усіх не перезнімаєш!

ДО РЕЧІ...

Сам режисер Алехандро Гонсалес Іньярріту вважає «Вавилон» своєю безсумнівною удачею. Про що не втомлюється повторювати в різних інтерв’ю ЗМІ.

«На знімальному майданчику в Марокко люди говорили арабською, берберською, французькою, англійською, італійською й іспанською мовами, — розповідає режисер. — Багато з людей, котрі стали героями фільму, уперше бачили камеру, вони живуть у будинках, де немає навіть електричного світла. Один із найвідоміших акторів світу був відряджений на цю кіномісію як втілення американської мужності — це Чоловік №1 Сполучених Штатів Америки — Бред Пітт. До речі, у Марокко Пітт залишився невпізнаним: місцеве населення, напевно, не надто активно дивиться голлівудські фільми».

Нагадаємо, що «Вавилон» позиціонується на наступний «Оскар» як «найкращий фільм року». У нього сім основних номінацій.