ГРОМАДЯНИ, ВІЛЬНІ ВІД ПРОФЕСІЇ

Людина, опинившись без роботи, тривалий час перебиваючись випадковими заробітками, якоїсь хвилини раптом усвідомлює, що так усе одно можна жити. Більше того, якщо навіть якась стабільна робота їй і підвертається, відмовляється від неї. Вона вже не може працювати «як усі, з 8-ї до 17-ї»: у її психіці виробився якийсь паразитичний механізм. Людина перетворюється на «мауглі». Шлях у цивілізований світ для неї раптом виявляється у принципі закритий. Звичайно, одна річ — якщо людина при цьому розбагатіла. Та не про таких людей ідеться, а про тих, хто при цьому ще й позбувається житла... Людина йде на «дно» міських джунглів.

В історії естради була колись популярна бадьора пісня: «Мой адрес не дом и не улица, мой адрес Советский Союз». У сімдесяті дотепники називали її гімном радянського «бича», тобто колишньої інтелігентної людини (Бывший Интеллигентный Человек). Згодом для цієї категорії співгромадян було придумано офіційну назву — БОМЖ, що констатує соціальний статус особистості: без певного місця проживання (без особого места жительства). Тоді за бродяжництво у Кримінальному кодексі існувала стаття, яка карала так званих волоцюг і дармоїдів: усі були зобов’язані займатися суспільно корисною працею. Однак ті часи минули, і давно вже — із усіма його «плюсами» та «мінусами» — запанував принцип «живи, як знаєш». На жаль, кількість бомжів у нас зростає рік у рік. Люди порпаються у сміттєвих баках, збирають пляшки й макулатуру, жебракують. Одяг їхній брудний, обличчя, як правило, пропиті, одутлі. Бомжі мало в кого викликають співчуття, ми якось забули, що вони — люди. Від них шарахаються, як від прокажених, вони викликають огиду, вони — ізгої.

Колишня інтелігентна людина

Ігор, років сорока п’яти, стоїть з простягнутою рукою біля церковної огорожі. Побачивши перехожого, починає старанно хреститися. У блакитних очах приниженість, він сам — утілення благання милостині. Коли обізвався, приниженість зникла, у погляді проступив розум. Про себе він ось що розповів.

Свого часу закінчив Ленінградський інститут кінематографії. Працював у системі кінопрокату. Одружився. Дітей не було. Сімейне життя не склалося, дружина вигнала. Запив. Продав квартиру і поїхав до діда в Польщу. Виявилося, — дід помер. Ну й повернувся в Черкаси, щоправда, уже без грошей.

— У підвалах ночую, — скупо розповідає. — Разів десять був у приймальнику-розподільнику... Годують... Добре, якщо там потрапиш до робочої камери. Звідти водять на роботу; на ринку підмітав, розвантажував. Хазяї і погодують, і сто грамів наллють... Ні, міліція не кривдить. Особливо якщо великі погони. Одного разу майор возив до себе картоплю копати... А паспорта немає. Забрали й загубили. У приймальнику. І закордонний забрали. А нового паспорта не видають. Немає житла — немає прописки, немає прописки — немає паспорта. А без паспорта можуть будь-якої хвилини загребти...

— Що ж далі? Адже незабаром довга зима.

У відповідь хотілося почути щось оптимістичне. Та Ігор байдуже знизав плечима, нічого не відповів.

Від в’язниці і від торби...

Відомо, торба — це жебрання, в’язниця — це в’язниця. Від торби до в’язниці — один крок. Майже всі бомжі, з якими довелося поспілкуватися, говорять, що побували в приймальнику-розподільнику. Хто один раз чи двічі, а хтось, як Ігор, і всі десять.

Начальник Придніпровського райвідділу УМВС по Черкаській області Н.Музичко:

— У наш приймальник потрапляють різні люди, це можуть бути бомжі, можуть бути незаконні мігранти, особи без документів і ті, хто з тієї чи іншої причини викликає у працівників міліції підозру. Ми робимо запити: з’ясовуємо особистість. Деякі люди, які не мають житла, взимку приходять самі. Термін утримання в приймальнику — до 30 діб, на це потрібна санкція прокурора.

У кабінеті полковника працював маленький телевізор, миготіли кадри чергового міліцейського серіалу. Я відійшов від теми розмови, поцікавився: «Як ви ставитеся до цих фільмів?»

«А! — полковник стомлено відмахнувся. — Казки». — «І «Менти?» — «Все казки».

Щоб побачити не казку, а реальність, вирушаємо у приймальник-розподільник. Залізні ворота, високий паркан, спіралі колючого дроту. Всередині триповерховий будинок із маленькими віконцями. Всюди замки, грати і вартові. Проходимо широкими коридорами, стіни яких пофарбовані у страшний зелений колір, піднімаємося і спускаємося східцями.

— Хіба скажеш, що це в’язниця? — полковник явно пишається своїм закладом.

Нарешті ляскають останні замки, лунає команда «Усім вийти!». З коричнюватої темряви камери з’являються люди. Обличчя молоді і літні, але на всіх печать бездомності. Полковник запитує, ті покірно відповідають, а я ніяковію. У кожного в його житті свої багатоскладні сюжети, у кожного були дім і батьки, кожного хтось любив і він був комусь потрібен. Кожного в дитинстві хтось із трепетом гладив по голові... Камери чоловічі й жіночі, є «робочі» і є, очевидно, «неробочі».

Євген, 1954 р.н. Народився в Узбекистані, школу закінчив у Черкасах. Потім Одеську морехідку. Ходив і в Туреччину, і в Японію. Працював на плавкрані у Ялті. З дружиною розлучився. Повернувся в Черкаси, мати померла, залишився без квартири... Паспорт украли. Чи сам загубив.

Сергій, 1972 р.н. Приїхав із Пензи, одружився, розлучився, тепер живе де доведеться, заробляє вантажником на ринку, пляшки збирає.

— Чому в Пензу не повертаєшся? — запитує полковник.

— Там у мене лише сестра, я їй не потрібен.

— Треба повертатися, — радить полковник. — Добирайся якось до кордону, а то тут пропадеш.

А що ще порадити, якщо ми більше нічим допомогти не можемо? А там, за українсько-російським кордоном, ріки молочні, береги кисільні...

Людмила, 1956 р.н. Судима за квартирну крадіжку. Була заміжня, батьки померли. Поки відбувала термін, автоматично виписали, приїхав брат з Архангельська і продав будинок. Звільнилася — домівки немає, жити ніде. А брат в Архангельську помер, їхати нікуди. Людмила бомжем себе не вважає, по смітниках не промишляє, тому що в неї професія, заробляє на опоряджувальних роботах — штукатурить і малярує.

Вокзал

Про бомжів я поговорив з міліціонерами лінійного відділення Одеської залізниці.

— Буває, звільнилася людина з в’язниці, у неї лише довідка і жодної копійки грошей. У таких випадках ми домовляємося з бригадирами поїздів. Адже людині якось треба добратися додому! Буває, телефонують із колонії, кажуть — завтра звільняються 15 чоловік. Відправляємо, тут не бомжують. Бродячих дітей посилаємо у притулок або в розподільник. Намагаємося до бомжів ставитися людяно. Та інколи вони самі поводяться не людяно. Візьме хтось і напаскудить прямо біля буфета! Як тут ставитися?

Михайло (йому за п’ятдесят): «Учора ночував на станції Шевченка, мент на вокзалі підійшов, каже: «Щоб після 11-ти тебе тут не бачив. Побачу...». І показав кийок. Кажу: «Я ж тверезий». А він: «Ти минулого разу п’яний був». Ось би й гнав мене минулого разу!.. Так, діти в мене є, дорослі вже. Приходять до мене інколи на вокзал. Грошей просять! А звідки в мене гроші?! І ніхто ніколи не запитає, де тато ночував, що він їв».

Поспостерігавши за життям авто- і залізничних вокзалів, зрозумів, що життя це багато в чому темне. Бачив я і злодіїв, і дітей, які старцюють, а свою здобич приносять постійно п’яним батькам, що тут живуть; бачив і юних цілодобових «метеликів», які за п’ятірку готові піти з ким завгодно... Сучасне дно ще чекає своїх Гюго та Гіляровського.

Король бомжів

Кажуть, у кожному місті, на кожному вокзалі є свій бомж, якого міліція не чіпає. Є така людина і в Черкасах. На вокзалі він живе 20 років. Це не помилка — двадцять! Двадцять років повз нього мчали поїзди, поруч із ним люди зустрічалися й розлучалися, хтось їхав на південь, хтось на північ, десь мінялися генсеки й президенти, руйнувалися і виникали держави, — в його житті нічого не змінювалося, він залишався бездомним. Його добре знають водії автобусів і таксі, провідники й машиністи потягів, працівники ринку... Звати його Петро Іванович. Та багатьом він відомий на прізвисько Шльоп-нога. Ходить, сильно кульгаючи, спираючись на міцну коротку палицю. Мене попередили, що не всьому, що він про себе розповідає, можна вірити. Хай так. Адже кожен має право на свою версію подій власного життя, на свою правду. У міліції розповіли, що перевіряли його по лінії військкомату і по лінії соцзабезу, ніде про нього відомостей немає.

Петро Іванович, 1946 р.н.: «Живу тут відтоді, як розлучився. А розлучився — 82-го. Я найвільніша людина. Живу, де хочу! Але я не бомж!»

Справді, подумав я, якщо 20 років на одному місці — не скажеш, що він без певного місця проживання.

— У мене є гуртожиток, я пенсію отримую, — продовжує Петро Іванович. — Я колишній прикордонник. Закінчував курси молодших командирів при Вищому прикордонному училищі. Служив у Середньоазіатському прикордонному окрузі. Там став інвалідом... Ось тепер на вокзалі. Міліція мене не кривдить, я чесна людина. Ніколи нічого не крав, нікого не вбивав. Скривдити — скривджу, якщо мене хто скривдить. Вмію за себе постояти. Пити — випиваю, але я не алкоголік. Поки в мене є руки й голова — завжди зароблю собі на миску борщу, на хліб і пачку сигарет. На день мені треба п’ять п’ятдесят. Роботи повно. Сплю дві години на добу. Підмітаю то таксистам, то... та багато кому. А п’ю — не за свої: пригощають, тут навколо алкашів багато... Не пив би — не вижив би. Інший на моєму місці вже повісився б або під потяг стрибнув...

Любов

Міська сценка: тротуаром бредуть двоє. Він і вона. Сині нейлонові куртки пом’яті і брудні. На її щоках грубо намальовані два вишневих круги — рум’яна, рот масно обведений червоним, очі — бузковим. У руці в неї маргаритки. У нього обличчя сіре, пропите, невиразне. Здається, сам він, побачивши себе в дзеркалі у натовпі, — не відразу б і впізнав. На плечі його матерчата, забруднена землею сумка. Вона раптом істерично кричить: «Дивися, дивися, он пляшка лежить, а ти йдеш, нічого не бачиш!». У голосі її, у фразі, начебто й осмисленій, чується безумство. Чоловік квапливо кидається до урни, вихоплює пляшку. Мимо проходить молода, гарно вдягнена, красива жінка, вона зупиняється і дивиться вслід парі бомжів і раптом говорить вголос, оскільки переконана, що її ніхто не чує: «У них немає роботи. Та в неї є він. І в неї є квіти. А я завжди сама. І в мене немає квітів. І при цьому я навіщось іду на роботу...»

* * *

Волоцюги, жебраки, бичі, бомжі — проблема вічна. Кожна держава вирішує її по-своєму. Десь, як у Німеччині, виплачують їм допомогу, тому що людина зробила свій вибір не працювати, і вона має, так вважають, на це право. Десь їх примусово перевиховують. У нас?.. У великих містах почали відкриватися нічліжні будинки. Та, кажуть, там пенсіонери-кримінальники конкретно влаштувалися, звичайному бомжу не подобається той клімат. Втім, у нас куди не кинь, усюди клин.

Що ж можна в цій ситуації зробити, щоб допомогти бодай перезимувати відкинутим у кювет життя співвітчизникам? Найпростіше — передати своєму бомжу (у кожного хтось є перед очима) непотрібні теплі речі, дивися, до весни в містах наших менше буде «пролісків» — трупів — у підвалах і камерах тепломереж.